ср, 18 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Чого гріха таїти, у штовхани громадського транспорту — у трамваї чи тролейбусі — іноді можна почути не тільки роздражене зауваження, але навіть образу. По суті, через дрібницю: то на ногу хтось комусь ненароком наступив, то пройшов до виходу незграбно і штовхнув когось, то місце першим «захопив». Тут-то й починається… Інший ревнитель порядку свою нестриманість нерідко пояснює просто: «Життя таке». «Не життя, а виховання, — заперечує в подібних випадках одна з моїх знайомих. — Не можна дозволяти собі розпускатися навіть у найнекомфортніших умовах».
Любов Михайлівна, уродженка Хмельницької області, виросла без батька (він загинув на фронті у Велику Вітчизняну) і пам’ятає ті часи, коли голодні діти або їхні виснажені матері крадькома збирали колоски, що залишилися на колгоспному полі після жнив, за що могли й до «кутузки» загреміти. Але серце її не очерствіло, вміє Любов Михайлівна знаходити зернятко доброти навіть у найзаскорузлішій у житейських негараздах душі. «З людьми треба бути доброзичливими, — переконана вона. — Ніколи ж не знаєш, що пережила незнайома тобі людина, яку ти, нехай і мимоволі, образив», — і розповіла якось про один із жорстоких «виховних» моментів тих років (нехай вони ніколи й ні з ким не повторяться), який пережила сама.
У 1948 році, наприкінці вересня, коли вже приморожувало, вирушила вона, шестирічна малеча, з кількома такими ж відчайдушними дітлахами на поле, що за п’ять кілометрів від села, аби набрати колосків, хоча вони вже й підгнили після рясних дощів. І раптом з’явився на коні чи то бригадир, чи то обліковець. Була тоді й така посада: обліковець стежив, чи виробив колгоспник мінімум трудоднів. Не виробив — карали, а виробив — ні копійки не платили, «пташку» ставили. Почав він гнати дітей з поля. Інакше, мовляв, «батьки сядуть у тюрму». «А в мене нема батька, — знайшлася жвава малеча, — він з війни не прийшов». «Мама сяде!» — пригрозив «перевіряючий». Так і пішли діти ні з чим. А як хотілося їм хоча б зерен пожувати…
«Після того життя я й стала жаліти всіх людей», — зізналася Любов Михайлівна і розповіла про недавній випадок. Сидів у тролейбусі навпроти неї сімнадцятирічний, як вона потім у нього дізналася, хлопчина. Клацав насіння, а лушпиння кидав під ноги. Любов Михайлівна не витримала: «Ви такий хороший хлопчик, такий чудовий, — сказала йому доброзичливо, — не треба кидати на підлогу. Прибирати буде, напевно, старенька-пенсіонерка, важко їй, і платять мало. Уявіть собі, якби це була ваша бабуся. Шкода, правда? У вас же, видно з усього, золоте серце, ви такий красивий». «Я некрасивий», — похмуро буркнув хлопець. «Ви просто не знаєте себе, ви красивий», — стояла на своєму Любов Михайлівна. І хлопчина відтанув. Засоромившись, почав лушпиння в кишеню ховати.
…А згадала я цей епізод з такого, здавалося б, малопримітного випадку. Якось, затримавшись на редакційному завданні, поверталася трамваєм додому в згуслих сутінках. Затиснута в кутку біля кабіни водія високорослими пасажирами, раділа, що у вікно можна дивитися, щоб вийти вчасно. І тут чую тривожний жіночий голос, що донісся з середини вагона: «Чий це дитина? Заснув! Ще зупинку проїде… Хлопчику, ти чий?». — «Нічий, — почувся сонний дитячий голос. — Я сам, без мами, їду». — «А де тобі виходити?» — «На Бреуса». — «Ну, спи-спи, я тебе розбуджу. Я теж там виходжу. А наступного разу, коли будеш їхати і відчуєш, що сон морить, проси людей розбудити тебе на Бреуса. Добре?» — «Я теж там виходжу, — приєднався ще чийсь голос. — Нехай поки хлопчисько подрімає. Їм зараз стільки задають — втомлюються й хлопці старші. Спи-спи, розбудимо».
Вийшли вони через зупинки три. За суцільною стіною спин до пуття не розгледіла ні хлопчика (на голос — років семи-восьми), ні його несподіваних «супроводжуючих». Але все одно на душі стало набагато тепліше.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса