На запитання, коли мрії збуваються, Валентина Хоружа знайшла свою відповідь: «Потрібно не тільки повірити у свою мрію, але й усією душею, усім своїм єством побажати, щоб вона збулася, — і вона обов’язково збудеться».
Їй 22 роки. Пересувається Валюша в колясці. Зневіри на її обличчі я не бачила. Усіх, з ким зводить її життя, одразу ж бере в полон її чарівна усмішка. Про таких людей кажуть: море чарівності. Розумниця, вона, як ніхто, розуміє людину, знерухомлену, скажімо, внаслідок ДТП чи іншого нещасного випадку. «Йому, ще недавно здоровому, дуже нелегко змиритися з таким станом, — говорить вона і обезозброює співрозмовника зізнанням: — Мені легше — я з дитинства так живу».
Її рідне місто — Алчевськ. Там залишилася квартира, її друзі, її улюблений кіт Масяня, за всім сусідка доглядає. Там вона, розповідає, «вчилася у двох школах: одні викладачі приходили додому, в інших вона брала уроки через Інтернет. Хвороба «дозволила» їй вступити до Луганського університету ім. Т. Г. Шевченка тільки через рік після випуску. Останній курс вона закінчувала вже в Одесі, також через інтернет.
Валя Хоружа, у супроводі мами — Віри Іванівни, півтора року тому приїхала до санаторію «Куяльник» разом із групою хлопців, теж спинальників, на реабілітацію. Співчуваючи землякам, які втекли від обстрілів, вона залишалася оптимістом — вірила, що кривавий хаос скоро закінчиться. Думала, якраз тижні за три, коли вона закінчить лікування в санаторії, настане мир, і вони повернуться додому. З’явилася можливість виїхати і пізніше, через так звані «тунелі», але підірвали шляхи в напрямку Луганська. А тут ще потрібно було терміново робити складну операцію. У Києві.
Сталося так, що перший же лікар, який зустрівся в тихому коридорі столичної клініки, виявився саме тим хірургом, якого їй рекомендували. «Я одразу, ще не знаючи його імені, як тільки побачила, сказала мамі: якщо це він, я залишаюся — настільки я йому повірила. Дмитро Васильович Черненко не втішав, не обіцяв, а сказав просто: «Я постараюся». Я безмірно йому вдячна. Операція пройшла успішно».
— Давай, Валюша, повернемося в літо 2014-го. Як зустріли вас, переселенців, у «Куяльнику»?
— Чудово, — знову засяяла усмішкою Валентина. — Тут завжди і в усьому допоможуть, про що б не попросили, що для нас, людей з обмеженими фізичними можливостями, важливо. Прибиральницям — окреме спасибі. Ми з мамою теж постаралися — зробили свою кімнатку на тринадцятому поверсі затишною: де щось підклеїли, підфарбували, де щось підшили. Тепер її не впізнати. Ми вважаємо: раз ти живеш тут, треба порядок тримати. Зараз багато працівників санаторію пішли у вимушену відпустку, чергові не в силах з усім впоратися, і мама двічі на тиждень робить вологе прибирання нашого довжелезного коридору. Вона в мене молодець. Тільки я побоююся за її здоров’я. Вдома вона трудилася на трьох роботах, перенесла мікроінсульт, а нещодавно ми отримали звістку, що помер її батько, мій дідусь. Важко, але мама тримається.
— Я хочу, щоб моя дівчинка дихала чистим повітрям, — подала репліку з-за дверей Віра Іванівна, міняючи воду у відрі.
— Мама мною пишається, — розвернулася в колясці Валюша. — «Ти, — каже, — в колясці, а заробляєш». Влітку мені запропонували місце адміністратора в нашому корпусі: до кожної людини потрібно вміти ключик підібрати, все пояснити. Завдяки цій роботі ми з мамою одяглися до зими. А зараз затишшя. Відпочивальники, сподіваємося, почнуть прибувати до санаторію навесні. Працюючи, я зрозуміла, що можна дозволити собі купити зараз, а що ще може почекати. Звісно, величезне спасибі одеситам. Вони нас теж підтримують. Особливо знадобилася допомога спочатку. Нам передавали речі через волонтерів і приносили самі. Ще я радію тому, що санаторій на моїх очах потихеньку перетворюється. На алеї — ліхтарики, можна і ввечері погуляти, з’явилися пандуси — тепер легко в Будинок культури зайти, в другий корпус; у грязелікарні обладнали ванни, кабінети так, щоб люди з інвалідністю могли вільно розвернутися…
Валентина і в період санаторного затишшя без діла не сидить. Захоплена рукоділлям і, зокрема, квілінгом, вона майструє кумедні фігурки і роздаровує їх — піднімає людям настрій. Зараз у неї, сміється, «передсвяткова лихоманка» — додає прикрас у кімнаті. На стіні — картини з сухоцвітів, на іншій — новорічний плакат, на ялинці і під ялинкою — теж казкові герої, навіть дверцята холодильника перетворилися на снігову бабу…
Валина мрія — водити автомобіль, це додасть їй самостійності в пересуванні. Ще в Алчевську вона почала вивчати теорію водіння, навіть стояла в черзі на автомобіль з ручним керуванням. Але… Тепер треба починати все спочатку. Є у неї ще одна пристрасть — танці. Вдома вона з партнером танцювала кілька років, вони часто виступали в різних містах. І в Одесі, до якої вона прикипіла всім серцем, Валентина теж не відмовлялася від участі в концертах, їх добре приймали, пам’ятає, як раділи діти в Будинку з Ангелом. Але її партнер Сергій поїхав додому, в Донецьк. Вона дуже сподівається, що в такому великому місті є десь хороший танцюрист і надійний товариш, якому вистачить сміливості танцювати з дівчиною в колясці. «Це так красиво, — усміхається вона. — І так приємно, що люди впізнають тебе на вулиці».
Валюшу з партнером було запрошено на фестиваль у «Сади Перемоги», де проходив конкурс краси. Ведучий побачив їх, запитав, чим вони в житті займаються, і… оголосив їхній номер. Це був незабутній виступ. «Збулася мрія мами, — говорить дівчина, — вона мріяла про сцену. Моя сестра — хороший хореограф. І я люблю танці, вмію танцювати».
Трохи бентежачись, Валюша дістає з-під ялинки невелику справжню… діадему. «Ні, не треба, — заперечує вона, побачивши, що я націлилася фотоапаратом. — Це не нагорода — просто подарунок. Я досі дружу з двома дівчатками-моделями. Правда, спілкуємося в основному через інтернет, у них часті роз’їзди… Моя велика мрія — стати фотомоделлю», — поділилася найпотаємнішим Валентина.
З її наполегливістю, бажанням і вірою, думається, їй це вдасться. З Різдвом, Валюша! Нехай усі твої мрії збуваються!











