Одеса прийняла понад 30 тис. вимушених переселенців. Люди, яких війна вигнала з рідних домівок, вчаться сьогодні виживати в нових умовах.
Гуртожиток — своїми силами
Чабанка. Давнє тонкостінне приміщення дачного типу — корпус № 5 покинутого військового містечка. У ньому 16 кімнаток. Тут понад 30 вимушених переселенців з Донбасу облаштували свій скромний побут, більш-менш утеплилися на зиму. Самі, за допомогою волонтерських організацій. Були б будматеріали, зробили б ремонт ґрунтовніший.
Всього корпусів сім. Можна б, здавалося, не тулитися сім’ї в одній кімнатці — розширювати житлоплощу. Але за комунальні послуги з кожної кімнати — 600 грн. Тільки за воду накопичилося 25 тис. грн. загального боргу. Частково їх погасила Комінтернівська райдержадміністрація. Не можна розширюватися ще й тому, пояснює волонтерка-переселенка Юлія П’ятаченко, що стара проводка не витримає навантаження: все тримається на електриці.
До того, як зайнялося на Донбасі, багато хто тут відпочивав: їхня землячка Тетяна Проскуріна орендувала базу відпочинку. Зв’язок з нею не переривався. Рятуючись від війни, самоходом їхали прямо до неї. Не без її участі і роботу 20 людей знайшли. В основному торгують на лотках. Зарплата, пенсії старих, волонтерська допомога — скромно, але… не було б гірше.
Живе гуртожиток дружно. По-доброму посміюється над «одноосібником». Є. І. Данько з 86-річною матір’ю Олександрою Іванівною облаштувався в окремій халупці. Хтось подарував їм старий диван. На Старокінному ринку Євген Іванович за 2,5 тис. грн. придбав пічку-буржуйку. Щоб мороз не вистуджував житло, топити її потрібно постійно.

З Одесою Євген Іванович зріднився давно. Після 11 років роботи на шахті в Ровеньках пішов у портофлот. У свої 66 років міг би ще трудитися, та підвело серце, переніс операцію. Від війнивіз і невістку, і 17-річну онуку, вона вступила до одеського вишу. Старший син залишився в Ровеньках, шкода було дім кидати. Працює на «копанках», вони знову відкрилися. Зарплату нова «влада» затримує по 2 — 3 місяці, а платить половину обіцяного. Ціни ж подвоїлися. Буханець хліба в 400 г — 20 рублів, що вже говорити про ціни на м’ясні та інші продукти.
«Туди дороги немає, — підсумовує Євген Іванович, — навіть не виникає бажання їхати. Як у чужу державу. Так відкрито говорити там не будеш — вмить здадуть».
Перевага компактного поселення
«Співдружність» — волонтерське правозахисне товариство — надає всіляку допомогу вимушеним переселенцям. Президент — одесит Валерій Головко. Юрист, обирався депутатом міськради, очолював громадську раду при облдержадміністрації. Зв’язки з громадськими діячами у нього міцні, досвіду спілкування з чиновниками теж не позичати. Пропонували і йому зайняти вагомий пост — не спокусився. З 2002 року «сконцентрувався на правовій допомозі». Вона потрібна всім. Вимушеним переселенцям необхідне сприяння у пошуках житла, роботи, у відновленні, оформленні документів…
Житло — базовий мінімум, що дозволяє людині міцніше стояти на ногах. Спочатку одесити приймали на квартири безкоштовно. З погіршенням життя довелося оформляти офіційні договори — свого роду захист і господаря, і квартиранта. А спробуй оплатити орендоване житло, якщо немає роботи. «Співдружність» знову підставила плече — почала шукати багатокімнатні будинки, квартири. Таке житло разом оплачувати простіше. Розробили технологію управління — справа пішла. Компактне поселення виправдало себе настільки, що один з мешканців-переселенців і сам взявся за організацію аналогічного.
Старожили Одеси пам’ятають «комуналки». Але хто думав, що вони повернуться? Сподіваємося, не назавжди. На зустрічі з заступником губернатора Марією Гайдар прозвучало, що до наступного року вимушені переселенці знайдуть постійні місця проживання. А життя покаже, хто після встановленого миру поїде до себе додому, хто виявить бажання залишитися тут. Держава, за великим рахунком, не справляється з проблемами вимушених переселенців, обласний бюджет теж ледве дихає. Надія — на допомогу міжнародної громадськості, спонсорів, можливо, відгукнеться на прохання Київ. Йдуть пошуки об’єктів для реконструкції.

Поки «Співдружність» намагається відродити будівлю на Кінній, 13, запропоновану міськрадою. Без кваліфікованих будівельників цю розвалюху не підняти, бюджетні 300 тис. грн. будуть освоюватися через УКС міськвиконкому. Налагоджувати роботу з переселенцями в реанімованому приміщенні доведеться координаційному штабу гуманітарної допомоги на чолі з переселенкою ж Анжелікою Жуковою.
А сьогодні вони задовольняються невеликим підвальним приміщенням — тут видають гуманітарну допомогу, проводять ігрові тренінги для дітей, працюють з дорослими за методикою, що сповідує толерантність, доброту, працьовитість. Софія Маркіна, яка втекла від війни з 13-річним сином, радіє «життю в реальних умовах», якими б важкими вони не були. Під час затишшя відвідала рідні місця. Життя по підвалах витримала тиждень… По-людськи розуміючи і одеситів з їхніми проблемами, разом з іншими волонтерами-переселенцями вона створює «Об’єднання активних переселенців «Хороші люди». «Хіба ми хочемо бути утриманцями? — говорить Софія. — Нам ніхто нічого не винен, — тільки б не ображали нас… І краще нас самих ніхто не зрозуміє наші потреби». Щоб згуртуватися, налагодити діалог, націлити всіх на спільне вирішення нагальних завдань буття, волонтери «Співдружності» мають намір провести форум вимушених переселенців.
Всупереч обмеженим можливостям
Санаторій «Куяльник» став центром компактного проживання майже 500 вимушених переселенців з обмеженими фізичними можливостями, 40 з них — візочники. У сім’ях є і діти з інвалідністю. Пенсія — 1220 грн. Спочатку в їдальні годували безкоштовно. Сьогодні — фінансовий голод. На харчування однієї людини необхідно 75 грн. на день. Багато хто економить, триразовому харчуванню віддають перевагу одноразовому — за 25 грн.
Боргів у санаторію вище даху. З 15 грудня пішли у вимушену відпустку всі медпрацівники. Відпочивальників, які могли б поповнити «казну» за рахунок путівок, немає. Може, літній сезон виправить становище. Примітно, що свою, а отже, і санаторію долю, намагаються полегшити найуразливіші з тих, кому дали тут притулок. Сьогодні 15 з них успішно працюють. «Валентина, Віталій, його брат Андрій, Олена, Ірина…», — з гордістю перераховує імена помічників молодий головний адміністратор санаторію Севак Хачатрян, і незабаром з ними розмовляють мої колеги.
Знайомлюся з 43-річним Володимиром. Він майстер-чоботар, тільки приїхав з роботи, сів на лавочку відпочити. Дошкуляють виразкові ноги. Кожен день робить собі перев’язки. «Простій» через хворобу відчутно позначається на зарплаті. Володимир працює на господаря, на руки — 30% від виробленого. А треба сім’ю, в якій двоє маленьких дітей, годувати. Мріє він про власну майстерню. Фахівець Володимир класний. 20 років чоботарював батько, навчив і його. Тепер він може і будь-яку модель змайструвати, та немає потрібних колодок. Правда, Володимир виграв грант міжнародної організації «МОМ» і розраховує отримати класне обладнання, матеріал. Потрібно і приміщення знайти.
Його дружина за статусом держслужбовець, але немає документа про звільнення, тепер біда з пошуком роботи. Вони ще до бомбардувань Донбасу приїхали до Одеси відпочити, так і застрягли. Трудова книжка залишилася вдома, установи, де працювала жінка, немає. Подзвонила я до «Співдружності»: треба людям допомогти. «Поясню, як треба діяти», — запевнив Валерій Якович Головко.











