Увечері подзвонив Льоха:
— Поїхали дивитися гарне кіно.
— І де ми знайдемо таке, ще й на ніч дивлячись? — здивувався Вітя. Бойовики, жахи та інша, вибачте за вислів, кінопродукція, що наводнила екрани, такого ж штибу зовсім не викликала в нього ентузіазму.
— Пресу треба читати, — іронічно відрізав Льоха, — тоді й ти знав би, що сьогодні в одному затишному місці — ніч кіно. Відразу три стрічки — до п’ятої ранку — навряд чи потягнемо, але перша — призер Каннського фестивалю. Ось її й подивимося. Полетіли? Розвіємо листопадовий сплін.
Вітя пішов радитися з дружиною. Це вона, вічно «клопітна», мала винести вердикт.
— Їдемо! — несподівано для самої себе відповіла Тоня. — Дійсно, скільки ж «киснути», та й усі справи переробити не-мож-ли-во!
Вже через годину Льоха з дружиною Оленою під’їхав до будинку друзів на своїй машині, і ті, перестрибуючи через калюжі та ховаючись одним парасолем від хлещучого дощу, ввалилися на заднє сидіння.
Здавалося, всі четверо були в подиві від колективного пориву, що дещо не відповідав віку. Олена, наймолодша з них, сибарит і успішна бізнес-леді одночасно (як їй це вдається?!), завжди балакуча, цього разу щебетала особливо збуджено, мабуть, у душі дивуючись своєму «мужньому» вчинку: вилізла з теплого гніздечка і, в міру демократично принарядившись, вирушила в ніч. Льоха явно перебував не в кращому настрої: постійно одергував дружину: «Не кричи, Олено!». А вона й не кричала, просто емоційно «підтримувала розмову» з двома літніми, майже дрімаючими товаришами, що затишно пригрілися ззаду.
…Приміщення, в яке вони увійшли, залом можна було назвати з натяжкою. Розділений на зони простір включав у себе: рецепшн, де й оплачувалися «квитки» (до речі, за дуже гуманною ціною); гардеробну (підвішена до стелі довга стійка з одягом на «вішаках», без звичних номерків); кафе-бар (визначення — умовне: тут варили каву, заварювали чай, що входило у вартість «квитка», мили посуд, їли якісь солодощі); і досить просторий, власне, зал з рядами стільців і великим екраном на дальній стіні.
А найголовніше — навколо снували юнаки та дівчата від 18 (може, й молодші) до 25, життєрадісно спілкуючись, органічно вписуючись у середовище, в якому наші друзі в перший момент відчули себе трохи «чужорідним тілом» через свій солідний вік. Але тільки в перший момент. Дуже скоро вони освоїлися, випили чай-каву. Сучасний інтер’єр у стилі «техно» перестав «дряпати» око, що натикалося, наприклад, на труби над головою, з яких у районі бару ще й звисали звичайні металеві терки. Навіть пропозиція перед самим початком фільму: «Ви можете зробити селфі в нашому нічному кіноклубі» викликала не роздратування, а іронічну посмішку — зрештою, в чужий монастир зі своїм статутом не варто лізти, пристрасть до нескінченних селфі — не найстрашніший порок сучасності, і зокрема молоді.
Так от про молодь: вона зібралася на перегляд — дуже навіть мила. Реакція на дійство на екрані була цілком адекватною. Звичайно, хтось піднявся і пішов у процесі показу, хтось шепотівся чи то з сусідом, чи то зі своїм ґаджетом, деякі обіймалися-цілувалися, як заведено споконвіку, в останньому ряду, але все це не заважало сприйняттю фільму.
А він виявився справді гідним Пальмової гілки: філософським, з дивовижними монологами та діалогами, з м’яким, тонким гумором, чарівною музикою, актори — суцільні таланти.
…Пішли друзі, як і мали намір, одразу після першого фільму: в абсолютно іншому настрої та з жалем, що доводиться покидати приємне товариство.
— Полегшало: голова перестала боліти, — радів Льоха і задумливо додав: — Напевно, аура молодості подіяв.
— Я не шкодую, що вилізла з затишної піжами, — продовжувала щебетати Олена, що вже зовсім не дратувало її чоловіка. — Якби ще дівчина з сусіднього стільця не зачіпала мене періодично підбором, усе було б просто в найвищому ступені.
— Ти, як завжди, влаштував нам свято, — в два голоси дякували Тоня і Вітя Льоху.
І це чиста правда — Сер (таке прізвисько Льоха отримав за ідеальне знання англійської) умів-таки придумати неординарні розваги. Загалом, пам’ятайте зі шкільного підручника: втомлені, але задоволені, вони поверталися додому. Задоволені не тільки тим, що познайомилися зі справжнім твором кіномистецтва, а й тому, що дорослішає покоління, яке розуміє, приймає таке — справжнє — мистецтво. І поки ділилися враженнями про чудовий вечір, не раз звучала фраза: «А хороша в нас все-таки молодь!».
Ось так: геть стереотипи! Якщо за вікном тужливий дощ, зовсім не обов’язково забиратися під теплу ковдру і дрімати біля телевізора. Краще «прийняти» ліки від осінньо-зимового спліну — імпровізовані (або заплановані) вилазки в справжнє життя (а не у віртуальне) — в кіно, театр, концерт, та й просто спілкування в добрій компанії. Особливо молодіжній.
Спортивні новини
бокс Чемпіонка! Вже дворазова! Вихованка клубу «Квазар» (тренери — Євген…











