Повітря висіло спекою. Спека — важка, липка — не відпускала. У центрі міста — аншлаг. Люду — не проштовхнутися, особливо надвечір: цього літа відпочивальників приїхало незліченна кількість. Серед багатоголосся та різнобарв’я, що дефілювало центральною пішохідною вулицею, бульваром над морем, прилеглими куточками старого міста, виділялася зграйка підлітків. Їхня група то збільшувалася, обростаючи все новими й новими ровесниками, що підходили; то зменшувалася до кількох осіб. Вони повільно брели разом із натовпом або проти його течії. Іноді зупинялися послухати вуличних музикантів і співаків — із гітарою, скрипкою, саксофоном, навіть з ударною установкою. Слухали уважно, іноді опускали у відкриті футляри від інструментів дрібні банкноти. Потім так само неквапливо йшли далі.
Хлопці та дівчата привертали увагу, перш за все, зачісками — одразу згадувався фільм «Стиляги». Щоправда, одяг їхній якраз був повною протилежністю тому, що на молоді у фільмі: переважно чорний, яскравими плямами на темних футболках виділялися лише назви та портрети рок-гуртів. Деякі з юної компанії «рясніли» пірсингом, інші надавали перевагу сучасному тату. Однак головне — у підлітків були приємні тямущі обличчя, навіть дещо навмисний макіяж не приховував цього.
Буваючи в центрі міста, я не раз бачила їх і поступово стала сприймати як своїх знайомих.
Вони розташувалися просто на зеленій галявині міського саду, поруч із лавкою, на яку я після променаду присіла в очікуванні друзів. Побачивши барабанні палички, що визирали з рюкзачка однієї з дівчат, несподівано для себе запитала:
— Вмієш барабанити?
— Ні, але дуже хочу навчитися, — відповіла вона дружньо. — Пробувала освоїти гітару і зрозуміла: не моє. Тепер от вирішила з ударною установкою поекспериментувати.
— Часто бачу вашу «команду» тут, у центрі. Вчитеся разом чи живете поруч?
— Ні те, ні інше, подружилися на «Холі-фесті».
(«Холі» прийшов до нас з Індії, це щорічний індуїстський фестиваль весни. Наш варіант «Холі» взяв у оригінального свята лише розкидання різнокольорових фарб рослинного походження. Бачила цього літа це приголомшливе дійство. Видовище — в хорошому сенсі — незабутнє, причому не тільки яскравістю, а й хвилею позитивної енергії, веселощів, що накрила околиці площі, де проходив фестиваль, захопленням дітей та підлітків, які в ньому брали участь).
Спілкуватися з хлопцями було цікаво. Ми познайомилися. Кет, Елен, Ден, Нік, Пат — так вони представилися. Виявилося, тільки Пат — і справді Патріція, а решта просто дещо «підмалювали» звичні імена. Навіщо — самі не знають. Зате знають, що їх об’єднало:
— Нам подобається рок-музика. Не кожен готовий слухати її, — вступила Елен. — Смаки до мінімалізму в одязі в нас теж збігаються.
— І погляди на життя, — статечно й важливо додав Нік.
— Загалом, ми трошки неформали, — майже сором’язливо сказала Кет. — Іноді до неформалів ставляться з побоюванням. І даремно. Ми не агресивні.
— І нікого не агітуємо слухати саме ту музику, яка подобається нам, — підключився Ден. — Рок взагалі не можна сприймати просто, як реп чи попсу, ним потрібно жити.
— Ми й не хочемо, щоб рок став мейнстрімом — чимось звичайним, традиційним. Це наш простір, — додала емоцій до розмови Пат.
Розмова наша перервалася, прийшли мої друзі. Ми всі чинно розкланялися. Подумала: різне намішано в юних головах, але їхня спроба виділитися з натовпу зачіскою, одягом, музичними уподобаннями — це лише засіб самовираження. Адже вони пізнають не дуже-то добрий світ навколо них. І намагаються йому протистояти ось таким «трошки неформальним» чином.
Шкода, що про «погляди на життя» поговорити не встигли. Хоча… Наостанок помітила на шиї в Елен підвіску у вигляді знака пацифіста. Гідний знак. Йшла від цих хлопців із добрим почуттям.
Спортивні новини
бокс Чемпіонка! Вже дворазова! Вихованка клубу «Квазар» (тренери — Євген…











