ср, 18 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Часто дорослі, щоб підтримати розмову з дитиною, запитують її: «Скільки тобі років? Любиш маму — тата? Ходиш до школи? Любиш свою вчительку?». Найголовніші прикметники, якими діти зазвичай характеризують свою вчительку, — «добра», і потім додають — «справедлива».

А ось що моя бабуся розповіла про свою першу вчительку…

Вступила бабуся до першого класу школи № 36 для дівчат (тепер це Рішельєвський ліцей) на початку 50-х років. У школі був лише один перший клас, і в ньому навчалося аж 57 дівчат. Оскільки моя бабуся перші два тижні вересня хворіла, то коли прийшла до школи, виявилося, що всі парти зайняті, а за деякими вже сиділо по троє дітей. Мою бабусю «підселили» ще до двох дівчат. Одна з них до школи завжди приходила з голеньким целулоїдним пупсиком. Протягом усіх уроків вона тримала його або в руці, або в кишеньці фартуха.

Дівчата в той час ходили до школи в коричневих сукнях, чорних повсякденних фартухах або в білих на свята. До сукні пришивалися білі полотняні або мереживні комірці та манжети. З третього класу, коли дівчатка стали піонерками, з’явилися в їхньому шкільному одязі червоні шовкові або сатинові краватки. Спочатку їх школярки носили з гордістю, потім частенько забували вдома, через що вчителька дуже нервувала і робила зауваження. Носили з собою до школи чорнильниці та писали перовими ручками. Одного разу якимось чином чорнило виплеснулося в очі однієї дівчинки. Білки очей одразу стали яскраво-бузковими. Всі перелякалися… Дивно, але через кілька днів колір білків відновився.

Якби мою бабусю в ті роки запитали, яка в тебе вчителька, вона б відповіла: «Вона недоброї і несправедлива». Моя бабуся розповіла мені, чому ще дитиною зробила такий висновок.

Виявляється, щотижня в першому (або другому) класі проходила виховна година. Вчителька влаштовувала там таке «шоу». Вона викликала до дошки на власний розсуд будь-яку дівчинку. Інші школярки мали «дуже-дуже» чесно її охарактеризувати. Як правило, хорошого говорилося мало. Діти вигадували свою жорстокість, підтримувані вчителькою і догоджаючи їй. А дівчатка, яких викликали для «порки», були абсолютно нормальні. Ніхто нічого не крав, не бився, не лихословив, вони були комунікабельними, добре вчилися. Докори з боку дітей були такими: «Коли я прийшла до тебе додому, побачила, що підручники та іграшки були розкидані. Ти нечупара!», «У середу ти ледь не спізнилася на урок. Ти соня!», «Ти мене не пригостила цукеркою. Ти жадібна!», «У тебе бант завжди з’їжджає з голови. Ти неохайна!». Нещасна жертва тут же судомно на голові починала шукати бант…

Всі звинувачення викрикувалися з місця, і треба було якнайшвидше підняти руку, щоб випередити інших… Бідна розгублена дівчинка, що стояла посеред класу, то червоніла, то блідла, а то й починала гірко плакати, не витримавши свого «виховання» колишніми подружками.

Від жаху того, що відбувалося, у моєї бабусі калатало серце, пересихало в роті, тремтіли руки та ноги. Хоча вона була спокійною, гідною дитиною, добре вчилася, ні з ким не сварилася, все одно боялася такого громадського покарання. Черга до неї, на щастя, не дійшла, адже дітей у класі було 57! Можливо, черга не дійшла ще й тому, що батьки запротестували.

Після цього випадку моя бабуся завжди стала ділити вчителів на добрих і злих…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса