Коли почалася війна, мені виповнилося 13 з половиною років. Жили ми під Севастополем. Переживши перші бомбардування, не встигнувши евакуюватися, залишилися на окупованій німцями території — в селі Табульди в центральній частині степового Криму.
У нашому багатонаціональному селі було близько 40 дворів. Жили росіяни, українці, татари. У період окупації в селі проживали переважно люди похилого віку, жінки з дітьми та підлітки. Було кілька чоловіків середнього віку.
Німці призначили старосту і бригадира. Був і свій поліцай. Працювати змушували від зорі до темряви і з ранньої весни до пізньої осені. Всю вироблену продукцію німці забирали. Залишали тільки насіннєвий фонд і мізерну кількість на прожиття мешканців села. Було дуже голодно, особливо взимку і ранньою весною. Ми, підлітки, ставили петлі на зайців, іноді щастило. Знаходили сплячих їжаків і їли їх. А з ранньої весни переходили на «підніжний» корм: щавель, лободу, кропиву та інші рослини. Ми нічого не знали, що відбувалося на фронті, але вірили в перемогу.
Я ріс фізично міцним підлітком, і мені порівняно легко давалася сільська робота. Я їздив верхи, доглядав коней, навчився орати, косити сіно, копичити і скиртувати тощо.
Починаючи з 1942 р., два, іноді три рази на місяць заїжджали в село німці і забирали молодих дівчат, хлопців, запихали в машину з критим кузовом і відвозили до Німеччини. Так я втратив друга Юру Клюсса, про його долю нічого не знаю.
До 1943 року мені і деяким підліткам вдавалося уникнути цієї долі. Але наприкінці жовтня 1943 р., коли ми йшли зі Стьопою Колем, теж 15-річним, через вулицю, несподівано підійшла машина, вискочив німець з автоматом і запхав нас у машину. Нам зі Стьопою вдалося сісти біля самих дверей. Раптом Стьопа штовхнув мене і сказав: «Дивись, у німця немає пальців на правій руці». Я встиг роздивитися, хоча було вже темнувато, що у нього на правій руці, яка стискала автомат, були тільки великий і вказівний пальці.
Приблизно через півгодини їзди з кабіни, де було двоє німців, донісся голос, щось говорили нашому супроводжуючому. Машина зупинилася, і німець, відкривши двері, зістрибнув на землю. В ту ж мить за ним зістрибнув і Стьопа, пролунав крик «хальт» і потрійна черга з автомата. Якби Стьопа сказав мені про свої наміри, я обов’язково зістрибнув би за ним. Розлючений німець вскочив у машину і почав прикладом бити хлопців і дівчат, що стояли перед ним.
Через короткий час нас привезли до двох ферм-коровників. Це був пересильний табір, де формували групи для відправки до Німеччини.
Вранці, зі сходом сонця, нас усіх вигнали з коровника. Приїхавши на легковику три німецьких офіцери почали реєстрацію.
Перші дві доби нас не чіпали. Годували відвратно. Вранці гороховий суп і 200 грамів так званого хліба, наприкінці дня — овочева бурдо, ті ж 200 грамів хліба, ввечері тільки окріп з хлібом.
На початку листопада нас, близько 100 чоловік, погнали до невеликого кам’яного кар’єру. Там вже працювали військовополонені, які пиляли камінь великими пилами. Нам дали завдання вантажити на тачки камінь, а дівчата по двоє вивозили його наверх, де камінь перевантажували на підводи і відвозили. Так тривало весь листопад.
До табору прибували нові партії захоплених людей, сформовані групи відправляли до Німеччини. Ми з Васею Холодним весь час думали, як втекти. Я навіть шкодував, що не стрибнув з машини за Стьопою. Нас все рідше ганяли на роботу. Одного разу Вася Холодний сказав: «Я домовився з Мішею з сусіднього села, він нас з тобою закладе в ніші камінням. Коли німці відстріляються зверху і підуть, ми рванемо». Я відразу погодився.
І ось, на початку грудня, коли пішов дощ зі снігом, ми скорчилися в ніші. Міша ґрунтовно заклав нас, але так, щоб змогли вибратися. Всіх вигнали наверх, і німці почали обстріл кар’єру. Ми добре чули свист куль. Коли все вщухло, почали вибиратися. З великими труднощами вибралися, оглянулися і побігли.
Коли підійшли до залізниці, помітили німця, що ходив уздовж насипу. Ми стали шукати місток, щоб пройти під залізницею. Довелося по пояс увійти в крижану воду, але жодної застуди не підхопили. Дуже хотілося їсти.
Підійшовши до лісосмуги біля нашого села, помітили людину. Це виявився односелець дід Седих. Він зрадів, побачивши нас, і сказав: «Ми всі вважали, що ви вже в Німеччині». Вася сказав дідові, що ми-то живі, а Стьопа, очевидно, загинув. Дід відразу відповів, що Стьопа живий і здоровий, і вдома. Пізніше Стьопа розповів, що він, коли зістрибнув з машини, забіг за машину, а потім рвонув у степ.
Після приходу Червоної Армії в травні 1944 р. я поїхав до Одеси, де вступив до школи юнг. Про цей період свого життя я розповідав у статті «Юнги повоєнної Одеси» (див. «ВО» від 15 жовтня 2014 року). Через три роки я все-таки потрапив до Німеччини. У 1947 році був направлений кочегаром 1-го класу на пароплав «Кузьма Мінін», отриманий в рахунок репарації. Ми його здали полякам, а нас направили в порт Вісмар, який знаходився в радянській зоні окупації, на прийомку доленосного для мене маленького пароплава «Механік Герасимов». Судно майже всю війну не працювало і було в запущеному стані. Для приведення його в порядок дали 15 днів.
Щоранку на причалі збиралися безробітні німці, чоловік 15-20, їх брали на борт в допомогу екіпажу. Плата — пачка американських сигарет і суднове харчування. Старший помічник відразу відібрав трьох чоловік. Раптом підійшов німець, ще у військовій формі, без погонів і будь-яких розпізнавальних знаків, тримаючи в руках якісь папери. Просив покликати старшого механіка. «Дід» (так на суднах називають старшого механіка) Пясечний вийшов до трапа, взяв папери. Це виявилися рекомендаційні листи від інших радянських суден, на яких працював німець. Звали його Курт, йому було близько 40 років. За словами стармеха, у відгуках йшлося про виключно сумлінну роботу німця. Другий механік Григорій Мар ознайомив німця з машинним відділенням і кочегаркою. Той заявив, що буде жити в кочегарці.
Ми, кочегари, займалися чищенням котла, оббивали накип. Коли вилазили на перекур, могли спостерігати за німцем. Він за 2-3 дні навів порядок у машинному відділенні і став стежити за роботою робочого котла.
Німець говорив пристойно російською. Був дружнім, ввічливим у зверненні з усіма. Одного разу я звернув увагу, як керується Курт біля робочого котла, і був приголомшений. На його правій руці, що стискала держак лопати, не було трьох пальців, були тільки великий і вказівний. Я відразу згадав осінь 1943 р. Кілька днів я нічого не говорив йому, а уважно придивлявся до його руки і все більше переконувався: це був він.
Судно було готове до відходу. Настала пора прощатися. Курт потискав усім руки, і, коли підійшов до мене, я запитав: «Курт, чи був ти восени 43-го року в Криму?». Він уважно подивився на мене, очі у нього відразу стали жорсткими і холодними. Він швидко відійшов від мене і знову дружньо став прощатися з екіпажем.
Всю Велику Вітчизняну війну на суднах Чорноморського флоту пропрацювала моя дружина Лія Тарасова (в дівоцтві Піменова). На пароплаві «Схід» ходила в обложений Севастополь, а 5 травня 1942 р. «Схід» підірвався на міні в Керченській протоці і затонув. Лію, поранену, підібрали катерники і відправили в госпіталь. Після госпіталю вона потрапила на пароплав «Ульянов». У ніч на 23 лютого 1943 р. він стояв під вивантаженням боєприпасів у порту Туапсе. При бомбардуванні в кормовий трюм потрапила бомба. Судно вибухнуло і затонуло. Врятувалися небагато. Серед них була Лія. У «Вечірній Одесі» від 17.03.10 р. Тетяна Жакова розповіла про це в статті «Обручені морем».
Зараз Лії 92 роки. Мені пішов 88-й рік. Разом ми 68 років. Ось так нам запам’яталася Велика Вітчизняна війна.
Спортивні новини
бокс Чемпіонка! Вже дворазова! Вихованка клубу «Квазар» (тренери — Євген…











