Настав радісний для мене час. По-перше, великодні дні — навколо веселі обличчя; по-друге, погода видалася на славу, я скучила за сонечком; по-третє, і це головне, нарешті й мене хлопець запросив на побачення.
До побачення я готувалася ретельно. Перебрала весь одяг та взуття (ну, до речі, і змінила зимове на весняне), продумала макіяж та зачіску, а для більшого шику вирішила помити голову.
Бабуся мені розповідала, що в її молодість дівчата мили голову дощовою водою, і від цього вони були шовковистими та швидко росли. Але потім стався Чорнобиль, усі стали боятися радіації — раптом облисієш від дощику. Пролетіли роки, аварія призабулася, але звичка зникла. Бабуся пояснює, що ризикувати не хотіла: ходили чутки, що саркофаг «дихає», отже, хімію викидає, а вона із землі в хмари збирається, на землю проливається. Кругообіг води в природі.
Але я ж дуже розумна. Вирішила, що за 30 років увесь Чорнобиль розсмоктався. Вибрала час, коли вдома нікого не було, принесла відро дощової води з балкона (пам’ятаєте, який нещодавно сильний дощ був?), нагріла на газовій плиті. Якою ж м’якою здалася мені вода! З першого намилювання я відчула чистоту волосся. Було воно ніжним і слухняним.
Фігу! Жодної слухняності від волосся після сушіння я не дочекалася. Волосся стало блискучим, приємним на дотик, але ні в яку не вкладалося. Стирчало в різні боки. Можна було зробити укладку з лаком, але я противниця такої «спідньої сорочки». Мені все природне ближче. Тож залишила я зачіску в спокої, натягнула гарну шапочку і вирушила на побачення.
Прогулянка пройшла чудово, хоча сонце пекло не те що лагідно, а просто безжально, страшенно хотілося стягнути шапку, але я витерпіла страждання. Ось тільки скажіть, за таке миття голови кому я маю виписати прочухана? Самій собі. Не можна влаштовувати експерименти перед важливою зустріччю.











