Нещодавно я гостював у друзів у Дрездені і, звісно, побував у знаменитій картинній галереї. Мені доводилося бувати в Ермітажі, у Третьяковській галереї і навіть у Луврі. Але саме тут, у залах Дрезденської галереї, я відчув особливе благоговіння до безсмертних полотен Рубенса, Рембрандта, Веласкеса, Ван-Дейка, Дюрера, Тиціана, до полотен інших великих майстрів минулого, тому що вони зазнали тих самих страждань, що й мільйони людей у роки Другої світової війни.

Прийшовши до влади, німецькі фашисти не тільки спалювали на багатті книги неугодних їм письменників, але й знищили частину полотен Дрезденської галереї, «як таких, що не відповідають німецькому духу».

У лютому 1945 року англо-американська авіація, піддавши Дрезден варварському бомбардуванню, в якому загинуло понад сто тисяч мирних жителів, і перетворивши місто на руїни, зруйнувала і будівлю галереї. Навесні 1945 року до Дрездена увійшли радянські війська. Це були частини 2-го Українського фронту, яким командував маршал І. С. Конєв. У своїй книзі «Сорок п’ятий», написаній після війни, прославлений радянський полководець розповідав, що, побачивши зруйноване місто, місто художників, скульпторів, музикантів, поетів, в якому не було жодних військових об’єктів, він насамперед зацікавився долею безцінних полотен Дрезденської галереї.
У складі військ І. С. Конєва була трофейна команда. Командував нею лейтенант, художник за професією, одесит Леонід Рабінович. Саме йому маршал доручив знайти картини Дрезденської галереї. З взводом розвідників лейтенант розпочав пошуки. Вони тривали сім днів. Як пише І. С. Конєв, на сьомий день після початку пошуків до нього прибіг сяючий лейтенант і доповів:
— Знайшли!
Як виявилося, перед приходом радянських військ нацисти сховали картини далеко за містом у штольні вапнякової каменоломні. Від сирості багато картин покрилися пліснявою, а деякі були просто порвані. Там же була притулена до мокрої від ґрунтових вод стіни і «Сікстинська мадонна» Рафаеля…
Під посиленою охороною знайдені скарби Дрезденської галереї були відправлені до Москви. Майже десять років над відновленням картин працювали реставратори Москви та Ленінграда. І в 1955 році в московському музеї імені Пушкіна була відкрита виставка цих полотен.
ЩОБ ПОБАЧИТИ «Сікстинську мадонну» та інші шедеври Дрезденської галереї, люди займали чергу з ночі. І того ж 1955 року картини були повернуті до Дрездена…
Переходячи з залу до залу, я побачив, нарешті, шедевр Рафаеля, написаний ним у 1512 році на замовлення папи Римського Сікста 2-го. У благоговійному мовчанні стояла перед картиною юрба відвідувачів, готова, як мені здалося, опуститися перед нею на коліна.
Чим же зачаровує «Сікстинська мадонна», де зліва від Богородиці зображений старий — сам папа Римський Сікст 2-й, а справа свята Варвара? Спочатку ніщо не затримує на картині уваги, поки погляд не зустрінеться з поглядом молодої прекрасної жінки, яка йде вам назустріч, несучи на руках дитину. Темні, широко розплющені очі спокійно й уважно дивляться на вас. Погляд затуманений скорботою і сповнений безмежної довіри до майбутнього, назустріч якому з величчю і простотою несе Вона найдорожче — свого Сина.
Напевно, в цьому зверненні до всіх і до кожного і є секрет нев’янучої чарівності цього шедевра. Тому що будь-яка людина, зупинившись перед «Сікстинською мадонною», мимоволі стає учасником спілкування з Тією, що подарувала людству Спасителя. І ця беззвучна розмова триває вже п’ять століть…
СТОЯЧИ ПЕРЕД ТВОРІННЯМ Рафаеля, я згадав іншу мадонну, яку бачив у колишній Югославії, у стародавньому монастирі, побудованому високо в горах, напевно, ще за часів Рафаеля, куди, здавалося, земні тривоги не зможуть дістатися ніколи. До цієї мадонни, долаючи нелегку гірську дорогу, привозять невиліковно хворих у надії, що дотик до святині поверне їм здоров’я. А бачив я цю мадонну у 1967 році.
Плавав я тоді старшим механіком на теплоході «Большевик Суханов». У той час багато суден Чорноморського пароплавства приходили на ремонт у розташовані на узбережжі Адріатичного моря югославські порти Трагір, Спліт або Рієку, над якими височіють гори, вкриті густими лісами. У цих лісах під час Другої світової війни, коли Югославія була окупована німецькими фашистами, влаштовували свої табори партизани, які мужньо боролися з ненависними окупантами під командуванням майбутнього президента Югославії маршала Тіто.
«Большевик Суханов» прийшов на ремонт до Рієки — галасливого мальовничого міста, з блиском магазинних вітрин, з численними квітковими кіосками, кафе та рибними ресторанчиками, під різнокольоровими тентами, що тріпотіли на вітрі, з величезним портом, заповненим безліччю суден, і великим судноремонтним заводом імені партизана Віктора Ленаца.
Шефом об’єкта, як називали тут виконроба, нам був призначений молодий інженер Горан Легович. Працювати з ним було легко і приємно. Порівняно з ремонтом в Одесі чи Іллічівську, де мені доводилося бігати цехами в пошуках то виконроба, то трубопровідників, які, розібравши, наприклад, систему охолодження головного двигуна, могли довго не з’являтися на судні, тут, у Рієці, все забезпечував шеф об’єкта.
Щоранку він узгоджував зі мною графік робіт на день, а наприкінці робочого дня доповідав про зроблене. А потім запрошував у найближчу від заводу «крчму», як називають там невеликі питейні заклади, де за пляшкою вина ми засиджувалися допізна.
Горан не був одружений. Додому не поспішав. Випивши вина і злегка захмелівши, він розпитував мене про життя в Радянському Союзі, розповідав про себе. Ще будучи школярем і знаючи, як Радянська армія допомогла югославським партизанам звільнити країну від німецьких окупантів, він дуже переживав, коли в сталінські часи відносини між СРСР і Югославією були перервані. Президент Югославії маршал Тіто не підкорився диктату Сталіна, який вимагав створити в Югославії колгоспи та ліквідувати приватну власність, як це було зроблено в Радянському Союзі, і відносини між нашими країнами дійшли до відкритої ворожнечі.
Слухаючи Горана, я згадував, які карикатури малювали у нас у ті часи на Тіто! Популярний сатиричний журнал «Крокодил», наприклад, зображував його не інакше, як з величезною сокирою, з якої капала «кров югославського народу!»
— Слава Богу, — говорив Горан, — що після смерті Сталіна Хрущов, прилетівши до Белграда, налагодив наші відносини, і тепер ми знову друзі!
Одного з таких вечорів, розповідаючи Горану про себе, я сказав, що в роки окупації фашистами Одеси був з матір’ю в гетто, а з гетто нас вивезли до концтабору. Горан довго мовчав, дивлячись на мене очима, повними сліз, а потім сказав, що мені буде цікаво побувати в одному місці, пов’язаному з порятунком єврейських дітей.
— А що це за місце? — запитав я.
— Найближчої неділі я заїду за вами, і тоді дізнаєтеся, — відповів він.
І ось рано-вранці в неділю я поїхав з Гораном на його машині в гори. Там, як пояснив він, стоїть монастир, де в невеликій церкві є чорна мадонна, яка вважається чудотворною.
— Чорна? — здивувався я.
— Так, — підтвердив Горан. — А чому вона чорна, я розповім після того, як ви її побачите.
ПІДНІМАЮЧИСЬ у гори по запиленій звивистій дорозі, що нависла над крутими скелями, ми обганяли людей, що брели цією дорогою, тягнучи за собою скрипучі повозки, на яких везли немічних старих і візки з хворими дітьми. А коли під’їхали до монастирської церкви, то побачили багато машин і людей, що юрмилися біля входу.
Рієка — місто хорватське. Хорвати — католики. Коли, вистоявши в довгій черзі, ми увійшли до церкви, де не було, як у православному храмі, ікон, а тільки статуя мадонни, я здригнувся. Мадонна справді була чорною. І на руках тримала чорну дитину. Підійти ближче і розгледіти її було неможливо через руки, що тягнулися до неї з усіх боків, просячи про допомогу. Від криків, стогонів і сліз, від людського горя, що оточувало мене з усіх боків, мені стало не по собі, і я попросив Горана вийти назовні.
І тільки коли ми сіли в машину і рушили в бік Рієки, Горан розповів мені історію цієї Мадонни. Коли Югославія була окупована німецькими фашистами, ті почали вивозити євреїв до таборів смерті. У Рієці був дитячий будинок, де серед вихованців було кілька єврейських дітей. Вночі, напередодні того страшного дня, коли німці мали вивозити з Рієки євреїв, одна з виховательок відвела цих дітей у гори, до монастиря, де їх прийняв настоятель, запевнивши, що дітей в образу не дасть.
Півроку діти жили серед ченців, які ставилися до них як до божих посланців. Але знайшовся негідник, який видав таємницю монастиря німецькій владі. Коли один з ченців побачив есесівців, що під’їжджали до монастиря, він побіг до настоятеля. Той встиг завести дітей до церкви і сховати в вівтарі за Мадонною. Але есесівці, обшукавши монастир, увірвалися до церкви і знайшли дітей. І тоді настоятель став між есесівцями та переляканими дітьми і, розкинувши руки, закричав, що дітей не віддасть. Офіцер, який командував есесівцями, посміхнувся і вийшов з церкви. А потім за його наказом есесівці замкнули наглухо двері церкви, облили її з усіх боків бензином і підпалили…
Після війни ченці відновили цю церкву, в якій живцем згорів разом з єврейськими дітьми настоятель монастиря, залишилася тільки обвуглена Мадонна.
А потім пішли чутки, що Чорна Мадонна стала чудотворною. Ось і йдуть до неї люди, і, кажуть, вона справді творить дива…
Ось таку історію я дізнався колись у колишній Югославії, в хорватському місті Рієці. А нагадала мені про неї «Сікстинська мадонна» Рафаеля…