Рік тому моє шкільне життя «здало пост» студентському — багатообіцяючому та яскравому. Але без минулого немає сьогодення. Старання викладачів вищої школи не мали б успіху, якби шкільні вчителі не навчили нас вчитися.
У кожного в пам’яті залишається образ улюбленого вчителя. Для мене це — Валентина Андріївна Безсмертна.
Перше дитяче враження про неї склалося двояке. Будучи наслуханою про строгість і навіть жорсткість викладача української мови, я побоювалася спілкування з нею. З іншого боку, при випадковій зустрічі в коридорі Валентина Андріївна мені сподобалася. Напевно, справив враження її зовнішній вигляд: елегантний білий костюм, коротка стрижка, виразні карі очі.
Перше, що одразу здивувало наш 3-Б у новому вчителі зі старшого корпусу — це тісний зв’язок кабінету Валентини Андріївни з «зовнішнім світом та його мешканцями» — нашими братами меншими. Під вікном кабінету росло дерево, на гілках якого вона підвісила саморобний шпаківню. Інше вікно виходило на шкільний дах. Думаю, кішка Мурка стала однією з найщасливіших істот, коли вперше «розвідала» шлях до кабінету, познайомилася з Валентиною Андріївною, відтепер її вічною годувальницею.
Нудьгувати на уроці української мови не мали можливості навіть наші привілейовані «камчатники», оскільки на це не було часу. Правила з правопису ми завжди «розкладали по поличках». Валентина Андріївна для кращого засвоєння правил ілюструвала на дошці їх схему, потім запрошувала нас усіх до дошки. Будучи з молодших класів вихованими на її методі навчання, ми вишиковувалися півколом і хором проговорювали правило. Запам’ятовувалося воно справді швидко.
На наступному занятті, як правило, колективні відповіді поступалися місцем індивідуальним. Валентина Андріївна з усією суворістю «шкільного часу» оцінювала нашу підготовку. Заслужити у неї 10 балів було дуже непросто.
З перших днів Валентина Андріївна прагнула привчати нас до працьовитості. Проявлялося це і в експерименті під кодовою назвою «Суботник». Нічого спільного з фізичною працею цей захід не мав. Зате безпосередньо стосувався праці інтелектуальної: суботній ранок присвячувався додатковим заняттям з української мови. Треба сказати, добровільна колективна робота припала нам до смаку, була присутня певна атмосфера приємної втоми. Когось може здивувати безоплатна праця Валентини Андріївни. Але не нас, знаючих, що найвища плата для неї — наші високі результати. І, незважаючи на те, що на олімпіадах чи на літературних конкурсах ми не завжди займали провідні місця, вона ніколи не забувала підбадьорити нас, вручивши за участь маленький презент у вигляді блокнота або брошурки.
Неможливо уявити, хто б краще та емоційніше Валентини Андріївни познайомив нас з епохою «розстріляного відродження» в 11 класі. Вона часто цитувала: «Літературна справа повинна стати «коліщатком і гвинтиком» одного-єдиного, великого соціал-демократичного механізму». Важко зітхнувши, вона приглушено ставила риторичне запитання: «Творчість — це політ, ви б хотіли бути коліщатком і гвинтиком?» — задумливо посміхалася і продовжувала урок.
У випускному класі вчителька як ніхто інший увійшла в наше становище. Розуміючи, наскільки ми обтяжені уроками та підготовкою до іспитів, полегшувала нам роботу, читаючи вголос на уроках літератури твори, що входили до програми. За цей рік вона практично встигла прочитати нам усі твори, рекомендовані для тестів з ЗНО. Це була майже материнська турбота про своїх учнів.
А ми, пам’ятається, з трепетом спостерігали, як наша Валентина Андріївна, приємно схвильована вхідним міжнародним дзвінком, усамітнювалася поговорити з сином, який черговий раз був у рейсі. А потім шукала на маленькому глобусі його приблизне місцезнаходження. Було в цьому щось зворушливе…
Я знаю головну причину, з якої вважаю Валентину Андріївну ідеальним учителем. Вона — справжня! Мені пощастило зустріти в її особі не тільки вчителя школи, але й життя.











