ср, 18 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Батьки відправили мене в табір. Я опиралася: маленька, чи що? Але мама переконала: треба робити ремонт у квартирі, я буду плутатися під ногами, а тут приїду — краса. Красу я обожнюю, тому погодилася. Зраділа, що в табір приїхали не тільки малявки класу п’ятого-шостого (таких зазвичай найбільше), а й народ постарше — років 14—15. У мене одразу народилося передчуття, що станеться щось цікаве.

Сталося — я вперше закохалася по-справжньому (дитячі почуття не в рахунок). Ми обоє закінчили дев’ятий клас, навчалися в сусідніх школах. Обидва ходили в активістах, і дивно, що не зустрілися десь на олімпіаді чи конференції в районі чи в місті. Першого ж дня наш старший загін пішов пекти картоплю на 411-ту батарею. Чудово це було придумано — спільна справа одразу здружила всіх. Доручення роздавали різні, нам з Артемом дісталося найважливіше — стежити за картоплею, щоб вона нормально пропеклася (не згоріла і сирою всередині не залишилася). Артем поправляв вугілля, а мені велів перевірити готовність картоплі. «А як?» — дурнувато запитала я. Хлопець засміявся. І розповів байку про те, як до компанії наших молодих людей затесався американець. Варилася картопля, йому веліли перевірити. Він теж запитав: «А як?» Пояснили — ножем або виделкою потикати. А потім варили яйця. Сказали американцеві: «Напевно, готові». Він теж пішов їх виделкою тикати. Я сміялася від душі. Артем, дивлячись на мене, не втримався і теж почав реготати. В цей час до нас підійшла вожата: «Ну й парочка!» — сказала. Ми дивно глянули один на одного і зрозуміли, що ми справді «парочка».

«Ніхто не відбере прощань і зізнань — того, що було з нами, ніхто не відбере», — крізь ці рядки бабусиної улюбленої пісні з кінця 60-х згадую я зараз ті чарівні дні. Не було між нами нічого вульгарного. Ми ніби хотіли постати один перед одним у кращому вигляді і намагалися в самих собі знайти добре. Особливо зблизило нас те, що ми брали участь у конкурсі «Міс і Містер табору» — і обидва завоювали це звання. Чесно скажу, багато мені довелося попрацювати, щоб серед десятка дівчат опинитися першою. Взагалі-то важко описати наші стосунки. Посмішка, погляд, дотик… Вперше (і востаннє) поцілувалися ми під час останнього багаття. Але там усі цілувалися-обіймалися. Прощалися ж.

А я була впевнена, що ми-то з Артемом не розпрощаємося. Першого ж вечора я стала чекати дзвінка від хлопця. Мене подвійно тішила відремонтована квартира — не соромно буде Артема в гості привести. Але Артем мовчав. Вночі я спала погано. Зранку телефон тримала на видноті. З мукою витерпіла день, а ввечері подзвонила сама, переконуючи себе, що раптом загубив мобільний, десь забув, гроші скінчилися. Артем відповів як ні в чому не бувало. Побалакали про те, про се. Артем поділився грандіозними планами: велогонки, пляжний волейбол, поїздка в Аккерманську фортецю, похід у катакомби. Мене в цих планах не було зовсім. «Мене куди-небудь візьмеш?» — запитала я, розуміючи з відчаєм, що втрачаю його. «Не можу, — спокійно відповів Артем, — ми ж з Іною скрізь ходимо». «Інка — це хто?» — ледве видихнула я, ще сподіваючись, що це сестра або просто сусідка. «Це моя дівчина», — пояснив Артем. «А я хто?» — принизилася я до питання. Артем здивувався: «Ти? Ти — тимчасова дівчина, табірна. А Інна — постійна…». Я вимкнула телефон.
Більше Артем не дзвонив. Я теж стерла його мобільний. «Ніхто не відбере ні сміху, ні печалі, ні крику, ні мовчання, ні потім, ні на початку…» — співає Ніна Пантелєєва. Бабуся каже, що це японська пісня, і виконувала її Марі Хенмі. Знайшла в Інтернеті і японкою. Російською співають або японською — все одно сумно. Але знову ж таки пісні говорять про те, що не я перша і не я остання. Я переживу!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса