Білі мирні журавлики, зроблені з паперу руками одеського художника Олексія Маліка, ширяють під стелею Арт-центру на Маразліївській, де 14 серпня відкрилася експозиція «Новий день» творчої групи «Рікі-тікі».
У це об’єднання, очолене художником-педагогом Олексієм Маликом, увійшли Діана Євдокимова, Леся Ведмідь, Наталія Карасьова, Тетяна Вдовиченко, Леонід Багрій, Анастасія Ющенко, Наталія Сюдак, Анна Носенко, Лариса Біляєва — саме їхні твори вивішені тут, на Маразліївській, 10. Як і картини лідера групи, відкритої для всіх, хто вважає, що з отриманням диплома учнівство не закінчується і завжди корисно приміряти на себе чужий творчий досвід. Природно, що навколо Олексія Малика, викладача художньо-графічного факультету Одеського (Південноукраїнського) педуніверситету, згрупувалися однодумці. Це живописці, яким виявився близький поетичний символізм, що його сповідує їхній педагог (втім, не всі в групі — прямі учні Малика, але суттєво, що всім цікавий простір його експерименту).

Ось і досить суворої манери художниця Лариса Біляєва, вихована аж ніяк не в традиції південноросійської школи, піддалася чарівності останньої і виставила роботи в тутешній манері — яскраві, розмашисті, наповнені сонцем, напористі в кольорі: натюрморт зі шматками кавуна, в привабливій м’якоті якого немов тремтять ще й відблиски морської хвилі, сама ж картина містко названа «Серпень»; динамічний кольоровий графічний аркуш «Рух» з поетично трактованим портретом хлопчика (як можу запідозрити — дочки Катерини, з її зовнішністю чарівної травесті)…
«Обличчя незвичним виразом» вже відзначилася Леся Ведмідь. Пам’ятається, мені довелося відзначити саме її роботу «Друзі» у великій збірній виставці проєкту «Рожевий бульдозер» у березні: власна манера, вишукана пластика, а головне — пронизлива щирість. Прізвище художниці потім пішло з пам’яті — більше перетнутися якось не довелося, — і ось тепер в арт-центрі я заочно зраділа Лесі, немов давній знайомій: її полохливій поетичній картині «Підсніжники» в жанрі портрета. Блакитна прохолодна гама цієї ліричної композиції дивовижно чиста, тонка, світла і сумна.
З серії робіт Олексія Малика мене найбільше привабили картини «Улов Водолія» і «Супутники» — тонким колористичним опрацюванням, музичністю, інтонацією поетичної казки. Цікаві також колористичні експерименти Анни Носенко…

Звісно, моя вибірка тут довільна — будь-який спостерігач, будь він тричі критик, перш за все зачепиться оком за те, що ближче його світовідчуванню, але це аж ніяк не означає, що інші роботи, представлені на виставці, не цікаві. Предметно можна говорити в цьому випадку про міру самобутності та міру відповідальності в підході до теми або техніки. В цілому група «Рікі-Тікі» (порушую правопис релізу, але саме так же звали незабутнього кіплінговського мангуста?) — перспективна і відкрита в усіх відношеннях група.
На вернісажі говорили — про мир. І сама назва виставки: «Новий день», — в цьому сенсі знаменна. Адже якщо в нашій богоспасенній державі й далі так справи підуть, то можна ж нового дня і не дочекатися. Треба відчути: новий день — благо, дар згори. Як ти маєш намір його прожити?..
Група Олексія Малика оголосила війну — війні. І всякій деструкції в мистецтві, а просто — руйнуванню: як прояву війни і смерті. І журавликів запустили як пам’ять скорботи і надії: пам’ятайте легенду про японську дівчинку — жертву Хіросіми, яка вірила, що не помре, якщо встигне вирізати з паперу… скільки журавликів? У нашу іронічну постмодерністську епоху легенда була жорстко переосмислена — добре ще, що не без гіркоти, — в романі Пелевіна. Однак творче об’єднання, що назвалося ім’ям пухнастого благородного борця зі зміями, закликає нас повернутися до дитячої віри в добро…











