вт, 17 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Прочитала в минулому «Білому вітрилі» кумедну історію про кішку Марисю. А в нас у родині теж була історія, пов’язана з цим котячим ім’ям.

Є в мене бабуся Тома та дідусь Рома, вони нещодавно вийшли на пенсію. У дитинстві я взагалі в них жила, до мами-тата на вихідні приходила, а зараз навідуюсь часто. І ось з дитинства я чула «Марисю, це ти?» у випадках, коли дідусь приходить, а бабуся його ще не бачить. Коли маленька була, я й не замислювалася, з чого це дід Рома іноді раптом стає «Марисею». Однак подорослішала — зацікавилася. Запитала у бабусі, та й розповіла, як вони з дідусем познайомилися.
Дідусь родом з Одеси, а служити в армію його відправили до Новограда-Волинського Житомирської області. Це невелике містечко, розташоване на берегах річки Случ. Незвичайно зелене — потопає в садах, особливо по околицях. Сержанту ракетних військ Роману він дуже сподобався.
У ракетних військах служба сувора. Звільнення солдати добивалися відмінною поведінкою місяці два. Це було велике свято.
Гуляв одного разу молодий і вільний дідусь Рома околицями містечка і захотілося йому яблук, які на той момент якраз достигали. Апетитно з гілок звисають налитим червоним бочком: «З’їж мене!» Напевно, солдатику пробачили б, якби без дозволу зірвав яблуко. Але дідусь був відмінником бойової підготовки, його портрет висів на дошці пошани. Тому, від гріха подалі, вирішив отримати дозвіл від господарів. Тут і хвіртка прочинена трапилася. Дідусь ступив на доріжку…
У саду в цей час у курені з гілок відпочивала дівчина Тома — голова в тіні, а ніжки на сонечку. Як потім розповідав дідусь, побачив він рожеві п’ятки і не зміг втриматися: зірвав пухнасту травинку і пощіпав п’ятки. З куреня почулося ніжне співоче-українське: «Марисю, це ти?». Дідусь остовпів від цього чарівного голосу. Пощіпав ніжки ще раз. Ще раз почув: «Це ти, Марисю?». Ніжність, звичайно, ставилася не до нього, а до якоїсь Марысі (до кішки, як пізніше з’ясувалося, яку господиня дуже любила), але ж можна добитися того, що колись і йому скажуть маняче: «Романе, це ти?».
Так познайомилися Рома і Тома. Дівчина не обманула голосом, вся вона була сама ніжність. Тепер тільки в сад над рікою рвалося серце солдата. Та й звільнень нечасто дають. Тоді дід став писати листи бабусі. Нам у вік Інтернету епістолярний жанр не оцінити, але баба Тома ностальгічно зітхає про ті часи, коли люди складали один одному листи. «Це ж рідний почерк, знайомий стиль… В руках потримати можна, під подушку покласти. Мені здається, я й запах коханої людини відчувала», — каже бабуся.
Ось, власне, і вся історія. Тома і Рома відсвяткували нещодавно 40-річчя спільного життя — і любов жива в їхніх серцях. Миле нагадування з молодості «Марисю, це ти?» свідчить про це. Я посміхаюся, коли його чую. І хочу, щоб у майбутньому в моїй родині були такі ж ніжні стосунки.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса