Років чотири тому травневим днем подружжя ворон привело до мого ґанку пташеня. Напевно, воно випало з гнізда і годувати його батькам стало важко. Саме ж воно нічого ще не тямило в житті і було абсолютно безпорадним. До того ж в окрузі гуляли не тільки вічно голодні бездомні кішки, а й собаки. Відмовити воронячому дитині в притулку означало приректи його на вірну і, швидше за все, страшну смерть. Взяла вороненя, сховала під куртку. Ворони на бреючому польоті кружляли над моєю головою, але не били, а голосно кричали, ніби пояснюючи щось.
Звісно, я не знала, як годувати воронячих дітей. Інтернет допоміг. Сміливо пхала вороненяті глибоко в горло (мало не до шлунка) м’ясо, рибу, яйця, сир, огірки. Правильно чи неправильно годувала — Бог вість, але пташеня стало наливатися. Жалюгідне пух, з-під якого видно було сизе тільце, змінилося на пір’ячко. Зміцніли крила — і ми щодня по кілька разів виходили у двір, щоб зробити зарядку. Батьки знали час нашого виходу і завжди парою чергували десь поблизу. Днів через десять пташеня стало їсти саме, догляд за ним значно полегшився. А незабаром почав перелітати в кімнаті з одного високого предмета на інший.
Винесла я вороненя на вулицю, постаралася серйозно поговорити з батьками — що, мовляв, віддаю вихованця назавжди, бережіть дитину. Радісно злетів у небо мій вигодуваний. Деякий час утрьох прилітали птахи на рідний ґанок, де я на даху залишала їм їжу. Потім прийшла зима, регулярні контакти припинилися, хоча залишки зі столу я, як і раніше, кидала на козирок — і вони зникали. Вороненя виросло, тепер я його вже не впізнавала. Він прилітав чи не він — не можу сказати.
Так ми й співіснуємо поруч. Приємно, що птахи довіряють людині. Близько, правда, не підходять — дві мої кішки їх лякають. Кіт живе в будинку, розпещений ледащо. Кішка — в сінях, вона з приблудних дворових. Прийшла кошеням до ґанку і чітко заявила: «Буду тут жити!» Як я їй не пояснювала, що підгодовувати не відмовляюся, але в дім не пущу, вона й слухати не хотіла. Зрештою, я здалася: стерилізувала кішечку і залишила при собі. Нинішнім своїм становищем вона цілком задоволена. Однак, на відміну від кота, ніколи не розслабляється, завжди насторожена, злегка агресивна. Ворон терпіти не може. Зневажає мене за те, що я розмовляю з цими низькими створіннями, що видно по її бридливо тремтячих вусах.
І ось наприкінці травня цього року виходжу на вулицю і відчуваю, що відбувається щось неладне: дві ворони на деревах криком кричать, кішка вуса топорщить. Прослідкувала за її поглядом — на поличці моєї вуличної шафки сидить вороненя. Маленьке, тощеньке, але дуже спокійне — типу, мені тут сказали сидіти, я й сиджу. Взяла на руки, а воно навіть не клюється — сил немає. Теж, видно, впало з гнізда і зголодніло без батьківських жуків-черв’яків.
Коротше кажучи, повторилася стара історія. Вигодувала і цього пташеня. Звуть я всіх ворон Кларами. Оговталася моя Клара, відпустила її до батьків. Приймала дочку, як я розумію, мама (тато здалеку спостерігав): голову свою розпушила, щось ніжне воркувала, дзьобом дитині пір’ячко розправляла. Полетіли. «Щасливо!» — махнула я їм услід рукою.
Щасливо не вийшло. Кілька днів ворони прилітали за кормом, потім зникли. З тиждень їх не було. Глянула одного разу у вікно (каркання рознеслося) — стрибає моя воронушка по купі каменів біля будинку. Якось незграбно стрибає. Зловила Клару швидко — з одним крилом далеко не втечеш. А друге крило кішки чи собаки, а може, й люди недобрі відірвали наполовину. Злітає бідна воронушка не високо від землі, а піднятися хоча б на дерево не може. Привели бідолаху до будинку знову ж таки батьки. Куди мені було діватися?
Сидить Клара у своїй клітці на вікні, ніби й не йшла, засумувала тільки. І кішок вже панічно боїться (видно, вони її й пошарпали). А кіт-пан влаштується навпроти клітки і годинами спостерігає за птахом, ніби телевізор собі придбав. Але це створіння добродушне та й сите завжди, воно ворону не чіпатиме. А кішка-агресорка чергує з іншого боку — з вулиці. Вже кидалася на москітну сітку, дірку кігтями зробила. Довелося при виході з дому закривати вікно, так у кімнаті курятником запахло…
«Вбий нещасну, — говорили друзі-приятелі, — все одно життя не в радість їй буде». Як можна? Птах за допомогою пришкумляв, а я життя її позбавлю? Однак на підвіконні світ не милий вороні. Тут я згадала про стару знайому, яку пів-Одеси знає: Галина Мартинова, що не може пройти повз кого-небудь, хто бідує. Галина Степанівна організувала сімейний дитячий будинок. Більше чверті століття займається вона дітьми, що потрапили в складні обставини. Якими б важкими не були, витягує, доводить до розуму. У неї тепер вже онуки підростають. Де діти — там завжди і кішки-собаки. А ще кролики і шиншили, свинки і хом’ячки, черепахи і папужки. У всіх долі трагічні, але з хепі-ендом у домі Мартинових. Тут вміють будувати стосунки якось так, що всі тварини і птахи відчувають себе улюбленцями. Був у Галини і грак на ім’я Чаплін, який не міг літати. Живий чи ні? Як утримує його Галина? Чи не знайдеться поруч з ним місця моїй Кларі? Зателефонувала Галині. Відмови не послідувало.
Живуть Мартинови на провулку Будівельному, 6-А, смт Таїрова. Будинок ніби великий, а адже і мешканців багато, так що особливо не розгуляєшся. Однак у тісноті живуть, та не в образі. Собаки на вулиці у вольєрах сидять — великі з великими, маленькі з маленькими. Кішки вдома мешкають, але по колоді через вікно на землю спускаються. Голубам з сітки вольєр зробили — простору вистачає. І в цьому ж голуб’ячому приміщенні відгороджений сітчастий загінчик для грака Чапліна, всередині будиночок стоїть. Клара як побачила все це пишність, хвіст розправила, дзьоб задерла. Відразу було видно, що їй сподобалося. Діловито залізла в будиночок Чапліна, освоїла корчі для стрибання на його території. До голубів вилізла — мовляв, господинею тут буду. З легким серцем залишила я Клару.
А вночі з важким питанням ворочалася: як Галина справляється з усім цим зоопарком? З трудом справляється. Мартиновим терміново потрібна допомога: грошима, будматеріалами, кормами, вправними руками… На дітей держава кошти виділяє, а на тварин — ні. Крутиться сім’я, як може, ділячи хліб з братами меншими. Допоможіть їм, хто в змозі це зробити. Телефон Галини Степанівни — 772-74-78.