Майже 15 тисяч днів минуло після виходу першого номера «ВО». Якщо врахувати специфіку журналістської праці, то виправдано говорити про усталені традиції та про безперервність творчої вахти колективу.
Під логотипом із серпня 1997 року виділяється рядок «Газета створена Борисом Федоровичем Дерев’янком 1 липня 1973 року». Це правда — по суті, за напрацьованим модулем відображення життя, реакції на виклики часу, векторами пошуку. Модуль — і допустиме порівняння, і зрозуміла метафора, якщо взяти за основу одне зі значень слова: «складова частина космічного корабля, здатна здійснювати самостійний політ». А запускав цей модуль на орбіту, майже чверть століття забезпечував його надійне функціонування Б. Ф. Дерев’янко.
Він прийшов до газети із запасом інноваційних ідей для оперативної журналістики (6 випусків на тиждень!), розумінням суспільних процесів (наближалася Гельсінська нарада глав урядів, яка в 1975-му завершилася підписанням документа про безпеку та співробітництво, зокрема Радянським Союзом), бажанням активно вникати в міські проблеми та відгукуватися на запити одеситів. Моєму однокурснику Борису для цього вистачало і характеру, і послідовності, і працездатності. Редактор показав себе вмілим керівником, плідним журналістом. Тільки так можна було уникнути провінційної та професійної кондовості, перестрахувальних озираній, узгоджень з міськкомом та обкомом партії, підставляти плече під нелегку ношу.
Впевнений, одесити старшого покоління здебільшого зберігають добру пам’ять про «Вечірню Одесу» епохи Дерев’янка. Газета була членом сімей городян, швидко вийшовши в лідери за накладами серед інших місцевих газет — близько 300 тисяч примірників. «Вечірку» знали в Україні, у великому СРСР, її питали в кіосках Одеси, а передплатники надсилали окремі номери знайомим і родичам. Газету читали в робочих цехах, наукових, медичних установах, майстри культури, пенсіонери, а також — з різною мотивацією — керівники різних рангів, бюрократи, люди, які не ладнали із законом, та люди, стурбовані іміджем рідного міста. Цікаві рубрики прописувалися на сторінках роками. У різних груп читачів були улюблені журналісти.
Дерев’янко розумів, що газета не всесильна, що бувають проблеми та ситуації, коли одночасно не можна поставити всі крапки над «і», зробити однозначні висновки. Газета ініціювала дискусії, сутички опонентів, широко публікувала відгуки читачів, залучала до гострої розмови фахівців. «Не згоден — заперечуй» — одна з найчастіших рубрик протягом десятиліть.
Пам’ятаю ґрунтовні дискусії щодо театрів Одеси. Наприклад, керівництво театру опери та балету, що «забронзовіло», вороже зустріло перші публікації з аналізом репертуарної політики, упущень в організації творчого процесу. «Ми виступали на сцені Кремлівського палацу з’їздів», — з апломбом апелювали вони в партійних комітетах, ніби отримали цим індульгенцію від принципової оцінки роботи колективу в подальшому. За допомогою фахівців-театрознавців, справжніх театралів газета довела своє право на критику.
Коником «Вечірки» були журналістські розслідування. Перевірок газети боялися більше, ніж відомих радянських контролюючих структур — як ОБХСС (відділів боротьби з розкраданням соціалістичної власності), народний контроль, парткомісії, які нерідко ставали адмінресурсом партійно-радянського апарату.
Борис Федорович практично сім днів на тиждень зустрічався з читачами особисто: вислуховував скарги, претензії, розповіді про несправедливість, свавілля. У подальших скрупульозних розбирательствах брали участь читачі — досвідчені та об’єктивні фахівці, лицарі істини. Суспільно значущі факти, порушення законів і моралі, корупційні дії нерідко викладалися в яскравій фейлетонній формі — Дерев’янко зібрав у редакції найкращих майстрів жанру.
Найтривалішим, багатоступеневим, заплутаним і, скажімо прямо, небезпечним журналістським розслідуванням «Вечірки» став марафон, що досліджував етапи розвалу та розкрадання Чорноморського торгового пароплавства (ЧМП) — суден, багатої інфраструктури, активів. Газеті допомагали капітани, чесні фахівці морської галузі, юристи — інформацією, консультаціями. «Вечірка» — єдина в Україні, та й, мабуть, у СРСР, газета била на сполох. Але компрадорська правляча еліта зробила свою брудну справу. Сьогодні раз у раз виникають суперечки на тему: хто розвалив СРСР? Хитро називають національні адреси… А адже це було зроблено руками тих, хто роками тримався за політичні та управлінські важелі у всіх столицях, територіальних адміністраціях. Розвал був їхньою справою, їхнім задумом: у формі найпідлішої та найцинічнішої щодо всіх націй і всіх трудящих «приватизації», захоплення майна.
Дивна річ: багаторазово екранізували романи Бабеля, Ільфа та Петрова, створили епопею про Соньку Золоту Ручку, нарешті, симпатичну «Ліквідацію». А ось про зниклу «Атлантиду» — ЧМП — жоден режисер не хоче згадати. Є підказка: на сторінках «Вечірньої Одеси» початку 90-х минулого століття матеріал для серіалу. Та й консультантів (різного штибу!) знайшлося б достатньо.
На початку грудня 1991 року Борис Дерев’янко як депутат Верховної Ради СРСР отримав телеграму з Москви: «12 грудня 1991 року о 16 годині відбудеться спільне засідання палат Верховної Ради СРСР. Зважаючи на надзвичайну важливість обговорюваного питання, просимо Вас взяти участь у роботі сесії». Дерев’янко не поїхав до столиці, а опублікував на першій сторінці 80 рядків «Депутатського щоденника» під назвою «До Москви! Навіщо?». Пояснюючи, що «під водоспадний шум про оновлення Союзу [хочуть] елементарно реставрувати сутнісні повноваження збанкрутілого центру».
А Дерев’янко продовжував свою справу: разом із колективом випускав змістовну газету, відстоював правду, народні інтереси. Позиція газети завжди була не до вподоби можновладцям. Але після 1991 року число недоброзичливців газети та редактора зросло в рази — за рахунок тих, хто обікрав країну та трудівників, хто будь-яку владу розглядав як ресурс для «годування» свити, політичних догідників та й наповнення «тумбочок». До цього середовища належать замовник/и/ убивства Б. Ф. Дерев’янка.
Але модуль Дерев’янка — «Вечірня Одеса» та її рекламне додаток — на розрахованій орбіті, керований однодумицею Бориса Федоровича та продовжувачем його справ і проєктів Ларисою Григорівною. Газеті, яка не «пасеться» на бюджетних луках, непросто жити, дистанціюючись від політиків, які вітають журналістику сервільну, послужливу, привчену до коротких команд. «Вечірку» все одно читають — отримуючи за передплатою, в Інтернеті. Бо це газета, створена Б. Ф. Дерев’янком.











