«Археологія перехрестя» — так називається друга велика збірка віршів Юлії Петрусевичюте, представлена автором у Літературному музеї 11 травня; перша збірка, «Кіммерійська літо», побачила світ у 2006 році. Обидві книги вийшли у видавництві «Оптимум», і обидві — багато в чому стараннями одеситки Зінаїди Луговенко.

Археологія — наука, з одного боку, сувора, тому що суто фактажна, що виводить модель світу з речовинного факту, з предмета, який можна помацати, зважити та описати. Але підступ у тому, що з усіх описів буде виведена саме певна модель — тобто, по суті, більш-менш довільне припущення, казка про історію. Чим далі, тим більше схильні історики відмовлятися від категоричного трактування епох, незаперечними речовими доказами яких вони володіють. Ось і поезія така ж — якщо це розумна поезія, що копає вглиб, у суть речей. Така собі ймовірна, хитка, плаваюча і, тим не менш, незаперечна дійсність. А незаперечна ця всесвіт тоді, коли за допомогою поєднання слів і ритмів її роблять відчутною. Юлія Петрусевичюте це вміє.
І з перехрестям зрозуміло. Поет Юлія Петрусевичюте не тільки в силу обставин біографій своїх батьків сама являє собою перехресний екземпляр крові та рас — кого на Одещині цим здивуєш? — але вона ж ще й уродженка тутешніх місць, які називають ті ж археологи «Диким Полем», на якому схрестилося-зійшлося стільки прадавніх шляхів, стільки народів і рас прокотилося гуркочучи, такі пласти пам’яті залягли!.. Степне роздоріжжя, провітрюване всіма ураганами історії, та до того ж ще й морськими вітрами. Середохрестя і край одночасно.
Я обмовилася про «розумну» поезію… хоча сама-то ціную в ній те, що сформулював напівжартома «Наше Все»: поезія, мовляв, повинна бути, Господи прости, трохи дурненькою. Розшифрую, як розумію: розумничай, якщо тобі така схильність природою дана, але вдягай усе в легку форму! Поезія, все-таки, — пісня. Як хочете, але мені не любо, коли вона перетворюється на римовані есе… тому, грішниця, я не шанувальниця, наприклад, Бродського. У Петрусевичюте у віршах якраз є те, що мені близьке: необов’язковість. Спонтанність. Незаданість. Що не заважає їм бути багатозначними і, зрештою, розумними. У її віршах багато повітря — і дано простір читацькій фантазії: додумати. Це якість цінують у мистецтві японці. Вона передбачає у читача розвинену асоціативну уяву і не любить ліні. Лінь мисленнєва часто і потребує римованих сентенцій — щоб роз’яснили все виразно і відразу, а заодно запропонували рецепт життєвої поведінки. Ні, це не про поезію Петрусевичюте.
Знаходяться, втім, метри від версифікації, які за цю спонтанність дуже навіть можуть піїту по шиї настукати… словесно, зрозуміло. Потрапляла і Петрусевичюте під такий роздаток. Та й ваша покірна слуга теж. Цим метрам підозрілий у віршах момент імпровізації. Треба думати, він здається їм дурненьким, а головне, непрогнозованим.
Віддаю собі звіт, як сильний в оцінці віршів власне смаковий момент. Зрештою, на певному, високому, рівні, все знову ж таки зводиться до горезвісного «мені подобається» — «мені не подобається». Ви можете здогадатися, мені подобається, як пише Юля Петрусевичюте. Не те щоб я не виловлювала чіпким оком якихось «бліх», скажімо, в римуванні або навіть у смислових конструкціях… але вам воно треба? Це — з області «кухні». А загалом — ах, надихає! Заново, раптово, відкриває очі на цей старий-старий, виораний археологами світ…
Втім, Юлія Петрусевичюте — з розряду поетів, яких Цвєтаєва назвала «поетами без розвитку»: «Борис Пастернак — поет без розвитку. Він відразу почав із себе самого і ніколи собі не зраджував». «Всі поети діляться на поетів з розвитком і поетів без розвитку. На поетів, що мають історію, і поетів без неї». Я б так уточнила: на поетів епічного початку — і чисто ліричного. Петрусевичюте з’явилася дана вся і відразу, як є, і далі проявляється у варіаціях. Її вірші — археологія, але… не історія: яка у могильника історія? Тільки легенда! Час у віршах Петрусевичюте — циклічний. Як у свідомості людини Середньовіччя (умовний, до речі, термін).
Так, Петрусевичюте належить до художників-міфотворців. Є кілька виразних особливостей у її творчості, притаманних лише їй одній серед поетів, що живуть в Одесі, та й не тільки, думаю, в Одесі. Це, по-перше, неймовірно міцна, кровна, коренева прив’язка — до місця. Ось до цих, конкретних, відчутних — можете помацати, — глин, урвищ, степових трав, маяків, полустанків, гіпсових левів, арочних підворіть… до свисту вітру або, можливо, стріли в чистому полі. У віршах немає прямих описів — є непрямі згадки, але вони, незбагненним чином, складаються в знайомі картини неодмінно одеського буття — дворового, сходового, вуличного, берегового. Ну, от не Ялта і не Анапа, і не Сочі, і не Паламос, а, чорт забирай, Одеса як вона є. З такою відчутною морською сіллю, з таким вітром, що чи не ундина яка ці вірші складала?..
По-друге: з цією дивовижною прив’язкою до місця пов’язаний відрив — від часу: якої конкретної епохи, якого десятиліття, якого року — ця Одеса? А Бог вість. Часу більше немає. Або взагалі його ніколи не було. Те, що ми умовно називаємо Часом, — це фіксовані нами зміни реальності, іноді ми звемо їх подіями… так от, події течуть крізь Юлю Петрусевичюте, нічого в ній кардинально не змінюючи: течуть, як вода крізь пісок, з часів Телемака і навіть куди більш ранніх часів.
І, напевно, через таке своєрідне відчуття Часу — закольцованості, приреченості на повтор, — і третя особливість лірики Петрусевичюте: ці вірші ніби зависли між звершеною і передчуваною катастрофами. Пори року — кризи природи: у циклічності змін пір року мислили своє існування люди протягом багатьох століть. Катастрофи, природні та соціальні, — кризи людського буття… і, судячи з того, що все людство ще не залягло суцільним культурним шаром для якого-небудь, ну, не знаю, іногалактичного археолога, ці кризи все ж благодатні, вони запорука оновлення. Неминучі при цьому втрати в людській популяції — справа суто індивідуального усвідомлення… ось тому інтонація ліричного героя Петрусевичюте незмінно вібрує тривогою, в якій — приреченість співучасті.
Ось тут ще четверта цікава особливість: ліричний герой. Це, як мені вже доводилося відзначати, або досить невизначене «ми»: аж ніяк не завжди означає пару закоханих, — дивне, летюче «ми» випадкових супутників, яких захоплює тимчасовий кругообіг і приречено на невідворотні зустрічі знову і знову, в силу горезвісної циклічності часів; або це — певне, уявіть, чоловіче «я», це герой, а не героїня, це слово від чоловічої особи. Що ж, не мною відзначена андрогінна, двостатева, природа Поета. У всякому разі, теж цікава в поезії Петрусевичюте ця особливість: мікшована, майже зведена нанівець жіночність, — очевидно, випарувалася в найчистішу духовність…

Тіна Арсеньєва. Фото Олега Володимирського

З книги «Археологія перехрестя»

А ви й не знали, що мокре дерево пахне ваніллю,
А ви й не нюхали дошки садових гойдалок…
Хто бігав з гуркочучим обручем старою алеєю —
Наздогнав свою кулю давно і розсипався пилом.
Але гуркіт залізного обруча все ще чути,
І пахне ваніллю дошка, п’є равлик з калюжі.
А тупіт і сміх з алеї все тихіше і глухіше,
І плями на білій матросці від вишень, від вишень…

Через тисячу років або більше тисячі років
Ми відкрили очі, а в неба інше обличчя…
І на дотик земля не схожа на землю праотців,
А у вітру виразний присмак горілих газет.
А на листі трави незрозумілі нам письмена —
Адаптація давнього тексту під нинішній день.
Стрункість архітектури гілок камуфлює тінь.
Маскувальною сіткою на землю лягає війна.
Але принюхалося море до тебе і лизнуло долоню,
І заревіло, і стиснуло в обіймах, відразу визнавши.
І вже показався вдалині над верхівками трав
І летить, розпластавшись по вітру, осідланий кінь…

Це море, а це маяк. Це ти, це я.
Це наш собака, а це — нічийний кіт.
Це будинок і сарай, а біля будинку — порожня сторожка,
Там ми сіті зберігаємо, а ще там стоять якорі
З невідомих ні мені, ні тобі — нікому — кораблів,
Що потонули, пішли за край горизонту, забуті.
Знаєш, колишній сторож читав перед ними молитву.
Треба згадати, яку, запитати у самих якорів…