пн, 16 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Приблизно два роки тому навесні дідусь на дачі знайшов вороненя, яке ще не вміло літати. Пташеня, мабуть, вивалилося з гнізда і стрибало по саду в траві. Дід не помітив би бідолаху, але наші улюбленці кішка і собака «крадькома підкрадалися» до нього, як сказав дід. Ми не змогли визначити, хлопчик це чи дівчинка, але оскільки ворона жіночого роду, то назвали її Варею.
Перший час Варвара сиділа у нас у великій клітці, яку спорудили спеціально для неї. Вороні там явно було тісно. Зате ми її добре годували. До речі, ненажерлива птаха: півкіло каші з м’ясом або рибою з’їдає — оком не моргне. А до цього бабуся давала Варі сирок і бринзу, «щоб кістки були міцними». Сире яйце належало вороні на обід. А як делікатес на свята — пару креветок.
Варвара виявилася кмітливою. Буквально за тиждень звикла до нас. Стали відкривати їй клітку. Варвара поважно розгулювала по кімнатах. Ніхто не вірить, але ми привчили Варею до туалету, як кішку. До речі, кішка Муся і песик Буся не виявляли агресії до нової мешканки, хоча, на мою думку, не схвалювали її появи.
Незабаром ворона освоїлася настільки, що сідала на плече і таким чином їздила по будинку. Сама лоскотала нам вуха і любила, коли їй чухали шийку. Купалася в тазику. І захищала нас від «ворогів». Як тільки біля хвіртки дачі з’являлася чужа людина, ворона кричала на все вороняче горло. Один наш сусід, вперше побачивши ворону в будинку, сказав, що ніколи б не взяв цю «тварюку» у своє житло. Варвара вловила зневажливу інтонацію — налетіла на чоловіка зі злісним клекотом. Добре, що сусід був у шапці, інакше вдарила б його в голову. З тих пір сусід до нас не ходить, каже, що ми ненормальні.
Прийшло літо. Варвара підросла. Спочатку перелітала з гілки на гілку короткими перебіжками, а потім освоїла вільний політ. Їй подобалося ширяти в повітрі. Відлітала далеко, зникала з поля нашого зору. Але завжди поверталася ночувати в клітку, яку ми прилаштували на даху. Рано вранці лунало її каркання, привчала нас до раннього підйому. Звичайно, Варя завжди отримувала свою порцію їжі — у певний час (вранці). Але варто було будь-якої години вийти і крикнути «Варя!» — вона тут як тут.
Дідусь з похолоданням тримається на дачі до останнього. Але все ж взимку на місяць-два доводиться перебиратися в квартиру. Бабуся зазвичай раз на тиждень відправляла діда годувати Варвару. Варя так і мешкала на дачі. Дідуся зустрічала радісно. Розуміла, що їжі їй привезли на тиждень, ховала по кутках. Так і пережила першу зиму.
Але влітку ми помітили, що Варвара трохи здичавіла. У тазику на ґанку вже не купалася, хоча ще залітала на веранду. Тільки до дідуся сідала на плече. На великій акації біля нашої дачі було покинуте вороняче гніздо, так вона з клітки переселилася туди. «У ворони своє життя, — зітхнула бабуся, — їй з нами нецікаво».
І ось настало третє вороняче літо. Днями ми переїхали на дачу. Я поки ще буваю тільки на вихідних, а бабуся з дідусем живуть там постійно. Всі ми помітили, що Варвара віддалилася від нас ще більше. Крутиться біля будинку, але більше з «меркантильних міркувань», як каже бабуся. Тобто їй подобається отримувати смачненькі шматочки. Але Варя ще відгукується на ім’я, розмовляє з нами. Сидячи у своєму гнізді, оглядає околиці і попереджає нас про «небезпеку». За дідусем літає по п’ятах: де він — там і Варвара у гілках на дереві причаїлася. Може, за літо знову звикне до нас. Дуже хочеться, щоб повернулися наші колишні дружні стосунки.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса