Дні польського кіно в Україні, за підтримки Польського інституту в Києві, відкрилися в нашому місті прем’єрою художнього фільму Анджея Вайди «Лех Валенса: людина з надії». Глядачів вітав консул Генерального консульства Республіки Польща в Одесі Петро Сепєнєхен.

Сюрприз: відеоролик зі зверненням 88-річного стовпа польської кіношколи до народу України. Його фільм надійшов до нас якраз до теми! Анджей Вайда говорив про жертовний шлях, який зараз долають українці; про те, що його батька закатував радянський НКВС у Харкові, там він, як виявилося, і похований. «Ви боретеся за святу справу — хай живе вільна Україна!», — вигукнув маестро.

На перегляд я йшла з тривогою. Добре б метр зняв документально-публіцистичну версію біографії польського лідера, з чиєї легкої руки пішов валитися «соцтабір». Але Вайда замахнувся на створення художнього образу! При живому прототипі, чия репутація неоднозначна, чий рейтинг за час його президентства обвалився з 74,25% в період виборів 1990 року — до 1,4% на виборах у 1995 році! «Я добре вмів руйнувати, але думав, що демократію можна просто побудувати. Але демократії потрібно трохи допомогти, а в цьому я виключив себе з процесу. Пізніше демократія мене також виключила. Тому я не зіграв творчої ролі», — зізнається сьогодні польський герой мережевому виданню «Hubs».

Тепер по совісті рекомендую: подивіться цей фільм. Дивишся його на одному диханні, немов авантюрний жанр: Вайда відмінно сконструював пригоди правдошукача на землі. І таки створив образ народного вождя. Так, міфологізований і романтизований образ: інакше у Вайди і не буває, бо він по суті поет. Правда, поет із проникливим оком і гірко-тверезим осмисленням пафосних поривів. І все ж пафос перекриває у Вайди все і вся, і його перехльости, інколи на межі доброго смаку, його декларативний, майже плакатний, кадр захоплено приймаєш, бо за пафосом — потужний посил найчистішої, вічно юнацької, щирості…

Дана, тепер уже, трилогія: «Людина з мармуру», «Людина із заліза», «Лех Валенса: людина з надії», — стоїть приблизно в такому ж відношенні до «Попелу», «Пейзажу після битви», «Землі обітованої», як «Не можу мовчати» Льва Толстого до його «Війни і миру». Вільно читати, вільно пропустити. Але Геній — має особливе право. Щось, ним висловлене на злобу дня, це все ж не наш «пост» у соціальних мережах.

Плакатна жорстока хльосткість великого плану, на якому корчиться робітник, по чиїй нозі проїхалася гусениця танка. Свого, польського. Рік 1970-й: акції протесту, страйк робітників-суднобудівників Гданська та Гдині, — «загинули 41 робітник, 2 співробітники міліції та 1 солдат; 1164 людини, в тому числі близько 600 військових і співробітників міліції, отримали поранення різного ступеня тяжкості». Сльозогінний газ, водомети та кийки. Це ми читаємо сьогодні. В СРСР про це мовчали. Епізоди страйків стилізовані Вайдою під випадкову аматорську зйомку, нервово метушливою камерою, в чорно-білій гамі.

У тих протестних акціях засвітився 27-річний електрик верфі Лешек Валенса, чия дружина була при надії. Він уже мав славу лідера серед робітників. Неформального, зрозуміло. З того першого арешту і до перемоги на виборах створеного ним, з товаришами, незалежного профспілки «Солідарність», і до гордого: «Ми — народ!» з вашингтонської трибуни пройде — вдумайтеся — 19 років.

«На вечірці не робиться політика. Потрібно її робити або через існуючі партії, або через профспілки. У вас не вистачає дисципліни. Потрібен лідер, необхідно зважитися і вибрати його. Я був максимально рішучий, тобто готовий був йти на смерть», — сказав Валенса нині, під час подій Майдану, українцям, «Hubs».

Але зважитися на смерть — цього, як показала історія, занадто мало. Фільм Вайди детально розкриває і цю закономірність.

«Я не є людиною, пристосованою до нормального часу», — зізнається у фільмі Вайди лідер, що став знаменитістю, італійській журналістці, навколо інтерв’ю якої заверчено сюжет. Як виникають доленосні точки зустрічі особистості з саме її часом? Як у потрібний час і в потрібному місці з’являються Жанни і Лешеки? Містична загадка.

Казкову природу свого героя Вайда акцентує потрійним замкненим сюжетним повтором: тричі в кризові моменти свого життя Лешек знімає з руки годинник і обручку і кладе на стіл з настановою дружині: «Буде туго — продаси», — а під фінал, при зборах на тріумфальний виступ, вірна Данута надягає на руку чоловіка перстень і годинник. Ну, прийом: відкритий, декларативний. Але в біографії гданського електрика дійсно є щось билинне. Народ же завжди заслуговує на своїх вождів…

Вайда не був би Вайдою, якби і на схилі літ не вивів на екран нове чудове обличчя — або, принаймні, не представив знайоме незвичним. Чарівністю фільму зобов’язаний відмінно підібраному акторові — Роберту Венцкевичу в ролі Леха Валенси. Дуже доречною виявилася і Агнешка Гроховська в ролі Данути, чиїм наскрізним життєвим мотивом показана — вірність. Актриса запам’ятовується, вона не впала в мелодраму і в схему, хоча за сюжетом небезпека була чимала.

Відмінно схоплено портретну схожість — і схоплено психологічний тип, що зростає до символу. Перед нами справжній народний вождь. Від природи, даром згори — найтонший демагог. Вживаю це слово в його початковому афінському значенні: «вождь»; демагогія — «вести народ»; це вже пізніше слово набуло значення «розвести народ», як влучно сказав Вікі-словник. «Керівництво народом; загравання з народом», — а це ж дивлячись для яких цілей.

Безкорисливий Валенса, одержимий справедливістю, здоровим чуттям простолюдина вловлює, де лизнути, де гавкнути, він зовсім не противник загравання з народом. Треба вміти сказати натовпу те, що вона хоче почути, без сорому заявляє він журналістці у фільмі Вайди. Що у натовпу на думці, те у лідера на язиці. З іншого боку: «Це мистецтво — йти проти натовпу», — зауважує в цьому ж інтерв’ю цей же герой, і ми протягом фільму не раз бачимо, як вміє він і таке. Як шукає, всупереч молодим екстремістам, розумні компроміси. Як гідно вміє знести мінливість симпатій революційного натовпу, коли останній кричить йому: «Сучий син, все через тебе!»…

Що підживлює його альтруїстичну діяльність? «Великий гнів, — відповідає він «чорноротій» акулі пера. — Гнів, яким розпоряджаєшся з розумом — і підкоряєш натовп з його святим, але стихійним гнівом». Якщо приймати фільм як обмін досвідом, нам, отже, ще б дещицю розуму…

Тому що, і вже це у фільмі Вайди виведено виразно, докладно і послідовно. Революція — кропітка робота. Нудна всюди. Пропаганда і агітація, самвидав (на постулати лягають авантюрні перипетії життя героя, на кшталт арешту разом з немовлям у візку, тому що менти шукали самогон, а запах денатурату видавали заховані у візку саморобні листівки).

Успішна революція — це і низка другорядних обставин. «Ти поляк і стовідсотковий католик, і хто ж, якщо не ти?!» — аргументує Валенсі його покликання страйковий комітет у 1980 році. Переважно моноетнічна країна з переважною конфесійною приналежністю… чого не скажеш про державу Україна. Лех Валенса, не екранний, сьогодні стверджує, що Польщі було складніше: їй протистояв такий монстр, як СРСР. Зате підтримував такий потужний агент впливу, як Ватикан, можна заперечити. «А ми їм Папу Римського підкинули з наших, з поляків…», — у фільмі є і епізод, як Валенса додумується до хитромудрого ходу: відслужити на верфі недільну месу, щоб повернути розбрелися страйкарів. Розігнати месу — це і для соцтабору був би скандальний перебір…

«Врятуй Господь від інтелектуалів і селян», — зображує у фільмі народного простака перед журналісткою цей парадоксальний альтруїст собі на думці. Пролетарій, розумієте. Втім, цей народний дипломат умів зачарувати інтелектуалів — до такої міри, що вони всерйоз вважають, ніби вони його і створили. Реальний Валенса їх не переконує.

Реальний говорить нині: «В даний момент Європа не готова до прийняття України. Багато хто боїться цю велику країну. Європа особливо боїться вашого сільського господарства. Ви повинні самі собі допомогти, щоб вам інші допомогли. Європа за вас ніколи не вирішить ваші проблеми. І вам ніхто нічого безкоштовно не дасть». Майбутнє України він, в принципі, бачить в Європі, хоча… «може бути пролито більше крові, втрачено більше часу і коштів».

«Ні про що не шкодую, лише про те, що життя протікло дуже швидко», — підсумовує реальний, не билинно-вайдівський, Валенса. Однак де межа між реальним і екранним? Де — людина, де — міф про людину? Вже одне те, що людина удостоїлася прижиттєвого міфу… а Вайда, він все ж геній.