Назва цього нарису не поетичний образ, а переклад з німецької на російську мову прізвища людини, про яку колись писали американські та радянські газети. Прізвище його — Моргенштерн, що в перекладі й означає — «Ранкова зірка». А писали газети про нього та його товаришів у зв’язку з тим, що в 1947 році, подолавши Атлантичний океан, вони пригнали з Нью-Йорка до Одеси невеликий буксир.

Називався буксир «Циклон». Призначався для роботи в Одеському порту, а перегін його через буремний океан був воістину героїчним.
З Нью-Йорка до Гібралтара «Циклон» йшов на буксирі пароплава «Генерал Черняховський». А від Гібралтара до Одеси — своїм ходом. В Атлантиці хвилі накривали «Циклон» повністю. У машинному відділенні гуляла вода. Її ледве встигали відкачувати. І весь перехід до Гібралтара моряки не знімали рятувальних жилетів, пересуваючись судном через внутрішні ходи сполучення, тому що через стрімку хитавицю вихід на палубу був пов’язаний з ризиком миттєво опинитися за бортом…
Коли кореспонденти американських газет дізналися, що в Нью-Йорк прибули радянські моряки для перегону через океан невеликого портового буксира, вони буквально обложили готель, в якому оселився екіпаж «Циклону». Фотографії капітана П. І. Біюля та інших моряків, які приймали в Нью-Йорку буксир, не сходили зі сторінок газет. Але особливо американські кореспонденти полювали за третім механіком Соломоном Рувимовичем Моргенштерном. Їм розповів про нього старший механік П. С. Умисков.
С. Р. Моргенштерн, який воював з німецькими фашистами в морській піхоті (учасник боїв на Малій землі, отримав важке поранення взимку 1943 року при висадці десанту недалеко від Керчі, коли, незважаючи на жорстокий вогонь німецьких берегових батарей, морські піхотинці, стрибаючи з самохідних барж і катерів, що переправили їх через Керченську протоку, в крижану воду, нестримно рвалися до захопленого ворогом кримського берега), був для нью-йоркських кореспондентів цікавий тим, що в американській пресі в роки Другої світової війни багато писали і про знищення євреїв у фашистських концтаборах, і про те, що, за версіями радянських газет, героїзм у боротьбі з німецьким нацизмом виявляли в основному воїни Радянської Армії тільки російської національності. А тут — єврей!
Соломон Рувимович усіляко ухилявся від зустрічей з нью-йоркськими кореспондентами, чудово розуміючи, що після повернення до Радянського Союзу в «компетентних органах», як тоді називали НКВС, спілкування з американцями буде витлумачено не на його користь. Але коли «Циклон» покидав нью-йоркський порт, американські кореспонденти, проводжаючи його на катерах до виходу з гавані, все ж спіймали Соломона Рувимовича в об’єктиви фотоапаратів, коли він вийшов з машинного відділення на палубу, так що йому довелося швидко спуститися назад, у машинне відділення…
ПІСЛЯ ПРИБУТТЯ «ЦИКЛОНУ» до Одеси керівництво Чорноморського пароплавства влаштувало в Палаці моряків урочисті збори, на яких привітало екіпаж маленького суденця, що подолав штормовий Атлантичний океан.
Мені пощастило бути на тих зборах, слухати виступ капітана П. І. Біюля та інших моряків, які детально розповідали про їхній незвичайний рейс.
Після зборів членів екіпажу «Циклону» оточили кореспонденти радянських газет і журналів, закидавши запитаннями. Я теж стояв у цьому натовпі, слухаючи відповіді моряків, а коли всі почали розходитися, підійшов до Соломона Рувимовича.
Чому саме до нього? Напевно, тому, що своїм зовнішнім виглядом він був схожий на героїв морських оповідань улюбленого мною тоді Джека Лондона. Зніяковіло я поставив йому дурне запитання: «Чи не страшно було в штормовому океані?». Він посміхнувся і відповів: «Страшно було, коли до «Циклону» я був без роботи. Ось тоді було страшно. А в океані — ні».
Минув якийсь час, і я зустрів його у відділі кадрів пароплавства. Він привітно привітався і сказав, що отримав призначення на теплохід «Краснодар». Тоді це було одне з найкращих суден ЧМП, отримане в рахунок репарацій з переможеної фашистської Німеччини.
До початку «холодної війни» між США та СРСР, яка вибухнула наприкінці 1949 року, «Краснодар» ходив у порти Сполучених Штатів Америки. А стармехом на «Краснодарі» був П. С. Умисков, з яким С. Р. Моргенштерн переганяв з Нью-Йорка до Одеси «Циклон». І, найімовірніше, за рекомендацією Умискова Соломон Рувимович і отримав призначення на цей теплохід.
МИНУЛО ще кілька років, і я зустрів Соломона Рувимовича в Одеському порту. Він ішов з валізою на невеликий суховантажний теплохід «Любов Шевцова», що стояв біля Платонівського молу. В Одесі зібралося тоді кілька таких суден, побудованих в Угорщині і названих іменами комсомольців-підпільників з Краснодона, які загинули від рук фашистських катів. Письменник Олександр Фадєєв написав про цих хлопців роман «Молода гвардія». За романом О. Фадєєва режисер Сергій Герасимов зняв однойменний фільм. Потім з’явилася серія суден, названих іменами загиблих героїв: «Олег Кошовий», «Любов Шевцова», «Уляна Громова» та інші. З Одеси ці судна переганяли на Далекий Схід, де вони плавали у складі Далекосхідного та Сахалінського пароплавств.
Не знаю, як довго працював на «Любові Шевцовій» Соломон Рувимович, але в 1950 році мені зустрілася його прізвище в невеликій замітці, надрукованій у газеті «Моряк». З цієї замітки я дізнався, що він плаває 3-м механіком на дизель-електроході «Росія», і в судовому соціалістичному змаганні його вахта завоювала перше місце.
Але того ж 1950 року, в розпал сталінської кампанії боротьби «з безрідними космополітами», з Чорноморського пароплавства звільняли десятки людей: капітанів, старших механіків та інших фахівців «неросійської національності». Був звільнений і С. Р. Моргенштерн. Про це я дізнався від свого друга Ігоря Анісімова, який плавав мотористом на «Росії».
З Соломоном Рувимовичем він стояв вахту. Називав його Сеня, як і всі моряки, що працювали з ним. Про свого вахтового начальника Ігор Анісімов відгукувався вкрай позитивно, додаючи, що «Сеня — дуже відважна людина».
Головним механіком на «Росії» був Антон Антонович Бардецький, суворий і дуже вимогливий. Але Соломон Рувимович своєю самовідданою роботою так зумів розташувати до себе головного механіка, що коли Анісімов вийшов якось на вахту напідпитку, і це помітив А. А. Бардецький, який спустився в машинне відділення, обурившись, хотів Анісімова з судна списати, то залишитися працювати на «Росії» допоміг Ігорю ніхто інший, як Моргенштерн…
Звільнений з Чорноморського пароплавства, Соломон Рувимович перебивався випадковими заробітками. А потім, дізнавшись, що в Мурманську потрібні морські фахівці, поїхав туди і отримав призначення 2-м механіком на теплохід «Кола».
Так почалося його життя на півночі, де суворий полярний клімат вимагав від людей не анкетних даних і «чистоти крові», а важкої самовідданої праці…
МИНУЛИ РОКИ. Я вже плавав старшим механіком на теплоході «Аркадій Гайдар», коли одного разу в газеті «Водний транспорт» побачив знайоме прізвище.
З газетної статті дізнався, що Соломон Рувимович Моргенштерн як найкращий фахівець відряджений до НДР, Польщі, Данії та Фінляндії спостерігати за будівництвом суден для плавання Північним морським шляхом. У цій же статті було сказано, що «Рішенням колегії Міністерства морського флоту та ЦК профспілки робітників морського та річкового флоту за досягнення найкращих результатів у змаганні за професіями за 1970 рік Моргенштерну Соломону Рувимовичу присвоєно звання «Найкращий старший механік Міністерства морського флоту СРСР».
А У 2012 РОЦІ В ОДЕСІ завдяки фінансовій підтримці судноплавної компанії «Укрферрі» та з ініціативи її директора з розвитку та маркетингу, члена-кореспондента Транспортної Академії України, лауреата конкурсу «Вечірньої Одеси» «Люди справи» пам’яті Б. Ф. Дерев’янка Романа Соломоновича Моргенштерна вийшла у світ «Морська енциклопедія Одеси». До участі у створенні цієї унікальної енциклопедії був залучений і я як автор статей про море та моряків. Так я познайомився з сином Соломона Рувимовича, від якого дізнався багато цікавого про його батька.
Рос Соломон Рувимович в Одесі, в сім’ї музиканта. І, звичайно, батьки мріяли про те, що професією сина стане музика. Але ріс він на вулиці Софіївській, у будинку № 11, поруч із морем. Ріс у тому самому дворі, де жив майбутній Герой Радянського Союзу, командир підводного човна С-13, що потопив у січні 1945 року найбільший пасажирський лайнер фашистської Німеччини «Вільгельм Густлофф», Олександр Іванович Марінеско.
Марінеско був не набагато старший за Соломона Моргенштерна, і разом вони бігали до воріт Одеського порту, за якими можна було бачити корпуси пароплавів, їхні щогли та обвітрені океанськими вітрами прапори.
Як і Марінеско, Соломон Моргенштерн вступив до Одеського морського технікуму. Було це в 1936 році. Закінчив у 1940-му, отримавши спеціальність «судновий механік», і відразу був призваний до Військово-морського флоту. Служив у Севастополі, а потім — на кораблях Дунайської військової флотилії. Там, на кордоні з Румунією, і зустрів війну.
Корабель, на якому він служив, через пряме влучання фашистської бомби був потоплений. Важко поранений Соломон Рувимович дивом залишився живий. Відлежавшись у госпіталі, був направлений до бригади морської піхоти. Брав участь в обороні Севастополя, потім Кавказу. Висаджувався з десантом на Малій землі та в Керчі. І знову — важке поранення, після якого на фронт вже не потрапив.
Демобілізувавшись з армії в 1946 році, був прийнятий на роботу в Чорноморське пароплавство. Ну а про подальше я вже розповів. Залишається додати, що всі роки, коли він працював у Мурманську, сім’я його залишалася в Одесі. І в рідне місто він приїжджав лише у відпустку. Зустрівши одного разу на Дерибасівській Ігоря Анісімова, сказав, що хоча судна, на яких він плаває, приписані до Мурманська, але для нього портом приписки залишається Одеса.
Помер Соломон Рувимович у Мурманську, в 1980 році. Дружина поховала його в Одесі.
Ось така доля моряка на прізвище Моргенштерн, що в перекладі на російську мову й означає — «ранкова зірка»…