пн, 16 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Генерал-лейтенанту авіації Олексію Олександровичу Бірюкову — члену президії Одеської міської ради ветеранів, члену військово-наукового товариства, ради ветеранів 5-ї повітряної армії, якою він командував з 1980-го по 1985 рік, 9 квітня виповнюється 85 років. Його життя, служба, робота понад сорок років міцно пов’язані з Одесою.

— Народився я в селі Логинівка Краснокутського району Саратовської області в селянській родині. Там народилися і працювали мої діди та прадіди, орачем починав і батько, закінчивши лише чотири класи церковно-парафіяльної школи, — розповідає Олексій Олександрович.
Ми спілкуємося напередодні ювілею, вмостившись у м’які крісла за журнальним столиком. Поруч лежить написана ним книга. «Це було нещодавно, це було давно».
Генерал усміхнений, доброзичливий, балакучий, від нього виходить особлива енергетика. Саме такі льотчики-винищувачі в роки війни ставали асами, героями, таких відбирали до першого загону космонавтів: вони витримують великі перевантаження, кмітливі, рішучі і, як правило, обирають собі особливі мужні професії. Між іншим, капітан А. А. Бірюков у 1959 році проходив співбесіду щодо направлення до першого загону космонавтів.
Захоплення повітряною стихією у Альоші Бірюкова виникло не в дитинстві та отроцтві, як у багатьох інших авіаторів, а дещо пізніше.
Коли їхня родина переїхала до Коврова, він після школи та закінчення машино-залізничного технікуму став успішно працювати на екскаваторному заводі, і через півтора року його призначили технологом механічного цеху. Вимальовувалася і перспектива — робота на заводі та заочне навчання в одному з московських вишів. Однак у цей час втрутилася інша сила — військовий обов’язок, і Бірюков у березні 1950 року був призваний на дійсну військову службу. З другом Валентином Сомкіним потрапив до штабу Брянської авіадивізії Василя Сталіна. Пройшли курси телеграфістів, стали чергувати на вузлі зв’язку. Але, буваючи на польотах, заворожено проводжали поглядом стартуючі винищувачі «Аерокобра», на яких любив воювати Олександр Покришкін за їхній сумарний залповий вогонь. Вони на злеті, розганяючись, музично завивали, ніби саксофон. Народилося бажання самим стати льотчиками. Але здійснити таку мрію виявилося не так просто. Написали, як водиться, рапорти по команді, і тут вибухнула буря обурення: «А-а, ми вас вчимо, скоро на клас будете здавати, а ви злинути вигадали?! Знаємо ми таких!..».
Оскільки в ті роки адреси училищ були засекречені, вирішили у звільнення зайти до військкомату. Там їх вислухали, адреси не дали, але навздогін до частини цидулку надіслали. І знову — командирський рознос із грізним резюме: «Будете служити, як миленькі, строкову службу від дзвінка до дзвінка!». Як то кажуть, коло замкнулося.
Однак двадцятирічні хлопці виявилися аж ніяк не полохливого десятка. Пішли на прийом до начальника політвідділу дивізії, який обнадіяв: «При надходженні рознарядки — допоможемо». І ось одного разу вночі Сомкін тормошить Бірюкова: «Вставай, вставай, адреса є!». На чергуванні він прийняв телеграму і переписав адресу Мічуринського льотного училища імені М’ясникова.
На ранок побігли до політвідділу. Полковник слово стримав. 1 січня 1951 року вони стали курсантами льотного училища. Після відповідної теоретичної підготовки 25 лютого 1952 року в ясний морозний день вперше у своєму житті Олексій Бірюков піднявся в повітря на літаку Як-18.
Там, у Мічуринську, Бірюков відточував свій почерк у небі, виконуючи каскади фігур вищого пілотажу, вчився витримувати глісаду зниження і, ювелірно працюючи стернами, здійснювати м’які посадки в районі «Т» — місці точного приземлення. Забігаючи вперед, скажемо, що за період льотної роботи, в тому числі і за кордоном, генерал Бірюков пілотував 14 типів літаків-винищувачів, налітавши 3200 годин вдень, вночі, в складних метеоумовах і за поганої погоди.
У Мічуринську Олексій знайшов свою половину: на танцях познайомився з симпатичною кароокою студенткою плодоовочевого інституту Лідою Кузнєцовою. У вересні 1954 року вони розписалися. І крокували поруч по життю 52 роки, аж до 2006-го, коли Лідії Леонідівни не стало.
На службі в 73-му гвардійському винищувальному авіаполку Бірюков досягав успіхів у польотах, і в 1957 році вже був командиром авіаланки.
— Ми з Олексієм Олександровичем, — згадує його друг, екс-голова ради ветеранів 5-ї повітряної армії, полковник у відставці Шатов Віктор Миколайович, — познайомилися в Німеччині, тоді їхній 73-й гвардійський авіаполк передавали нашій дивізії, 128-й. Він був секретарем комсомольської організації третьої молодіжної ескадрильї. Мені він дуже сподобався: чудово грав на гітарі, брав участь у художній самодіяльності, співав у хорі. До того ж чудовий льотчик.
Дружба наша триває і до цього дня, понад півстоліття, хоча доля нас часом і розлучала — він їхав до академії, Сирії, Афганістану, служив у Білорусі, Ленінграді. Але особливо близько ми з ним контактували, коли він командував в Одесі п’ятою повітряною армією, а я очолював відділення пропаганди та агітації. Ну, і вже на ветеранській роботі ми з ним зустрічаємося. У військово-науковому товаристві він прийняв у мене секцію авіації та космонавтики.
…Після закінчення Військово-повітряної академії у 1963 році Бірюков отримав призначення на Закарпаття, місто Мукачево, заступником командира авіаполку.
І ось одного разу, коли він керував польотами, на аеродром приїхав генерал Бабаєв Олексій Іванович, заступник командувача армії з бойової підготовки, який через командира полку запропонував Бірюкову посаду інспектора-льотчика повітряної армії. «Не піду я туди!» — відповів Бірюков. «Та ти що говориш, це ж полковницька посада», — здивувався командир Олексій Корнєєв. «Не хочу папки носити!» — «То що Бабаєву сказати?» — «Так і передайте».
Втім, пропозиція надійшла недарма: Бабаєв знав Бірюкова ще з Німеччини. Там вони на аеродромі Котіне заходили на посадку в найскладніших метеоумовах: наплинула низька хмарність, йшов густий сніг, різко погіршилася видимість. Після Бірюкова на бойовому літаку МіГ-17 посадку благополучно виконав полковник Бабаєв. Запитує Олексія: «Ну як?» — «Нормально», — звичним авіаційним сленгом відповів Бірюков, а в нього самого руки тремтять від пережитого.
Через деякий час, вже у 1979 році, повернувшись із Сирійської Арабської Республіки, де Бірюков був військовим радником у командувача ВПС і ППО, представлявся командувачу 76-ї повітряної армії в Ленінграді генерал-полковнику Бабаєву А. І., той, посміхаючись, запитав:
— А тепер будеш носити папки? Правильно тоді зробив, що не погодився бути інспектором-льотчиком і пішов командирською лінією. Ось тепер мій перший заступник і, як то кажуть, ще не вечір…
За 38 років Олексій Олександрович змінив 16 місць служби і за ним, як нитка за голкою, слідувала його дружна родина.
Після академії шість місяців навчався на Вищих льотно-тактичних курсах підготовки командирів частин. І ось незабаром Бірюков опинився на прийомі у командувача повітряної армії двічі Героя Радянського Союзу генерал-полковника Єфімова А. Н. Але відмовився від посади командира авіаполку в Івано-Франківську, мотивуючи тим, що потрібно освоїтися заступником:
— Я відчуваю, що мені потрібно ще попрацювати в полку замом, набратися досвіду.
— Добре. Їдьте, ми вам дамо ще час.
— Це було в березні, а наприкінці травня командир дивізії Балаганський Олег Іванович телефонує і наказує: «У понеділок ти повинен бути у Львові у Єфімова з того ж питання. Але не відмовляйся: не підведи мене…».
— Ну що, готові? Ми вам час дали. Освоїлися?
— Освоївся, товаришу командувач.
— Ось і добре. Але тепер ви поїдете не в Івано-Франківськ, а в Білорусь. Так у 1965 році підполковник Бірюков на аеродромі Рось очолив 968-й винищувальний авіаполк. Командування, схоже, врахувало, що полку належить перенавчання з літаків МіГ-19 на МіГ-21, на яких Бірюков літав ще в Німеччині і мав репутацію не тільки хорошого пілота, але й досвідченого інструктора. І, оскільки злітно-посадкова смуга подовжувалася, перенавчання проходило на запасному аеродромі — Береза Картузька.
— Полк я прийняв. І відразу — в літак, у задню кабіну, і понеслася! Інструкторська кабіна стала для мене, що називається, робочим кабінетом командира авіаполку, — розповідає генерал-лейтенант Бірюков.
Півтора року успішно командував Олексій Олександрович полком, потім його призначили заступником командира 95-ї авіадивізії зі штабом у м. Щучин. Через два роки він став комдивом. І знову почалася смуга перенавчання, два полки дивізії перевчилися на нові винищувачі МіГ-23. Його навіть для обміну досвідом запросили виступити на конференції в мікоянівській авіафірмі. У дивізії присвоїли звання генерал-майора і призначили заступником командувача 26-ї повітряної армії з бойової підготовки в Мінську. Отримали квартиру, облаштувалися.
Однак незабаром надійшло нове призначення, яке порадувало всю родину: генерала Бірюкова призначили до Одеси (1973—1976) першим заступником командувача 5-ї повітряної армії, і він успішно працював з командувачем, двічі Героєм Радянського Союзу генерал-лейтенантом Алексєєнком Володимиром Аврамовичем. І знову втрутилася армійська доля: Бірюкова відправляють військовим радником до Сирії.
І тільки через рік з невеликим, у квітні 1980 року, генерал Бірюков повернувся до Одеси командувачем Червонопрапорної 5-ї повітряної армії.
Будучи командувачем, Олексій Олександрович залишив помітний слід в історії міста-героя. Вніс свою лепту у зведення пам’ятника героям-льотчикам 69-го винищувального авіаполку на 5-й станції Фонтанської дороги. При ньому в районі аеродрому Шкільний була побудована середня школа № 82, за що особливо вдячні йому городяни.
У той час директор школи Прохорова Галина Андріївна часто заходила до кабінету Олексія Олександровича: того немає, цього немає, — згадує полковник Шатов. — Він хапався за голову, але ніколи в житті не відмовляв. З його допомогою в школі був обладнаний музей бойової слави імені Героя Радянського Союзу Г. А. Шадріна і забезпечений чудовими експонатами, в тому числі зразками авіаційних гармат і кулеметів, цікавими стендами, альбомами, книгами. Генерал Бірюков — бажаний гість у школах №№ 82, 56, 35, у ліцеях, гімназіях.
…Два з половиною роки (1985—1987) генерал Бірюков був військовим радником головнокомандувача ВПС і ППО Демократичної Республіки Афганістан. Згадуючи своє відрядження до Афганістану, яке забрало у нього багато сил і здоров’я, Олексій Олександрович розповідає:
— Війна в горах для всіх важка штука. Навіть просто літати в Афганістані складно. Особливо важко було вертолітникам літати по ущелинах, коли з обох боків височенні скелі, здається, ось-ось зімкнуться і розчавлять тебе. У ущелинах багато і таких місць, де не тільки на вертольоті — на возі не розвернутися; де за кожним поворотом сидять снайпери. Вертольоти були незамінні і при супроводі автоколони, при пошуку та знищенні караванів, при перевезенні військ і вантажів.
…38 календарних років прослужив в авіації генерал Бірюков, і коли оформлявся на пенсію, його вік і вислуга майже зійшлися. Друзі жартували: «Олексію Олександровичу, ви що, з пелюшок почали літати?».
Олексій Олександрович і Лідія Леонідівна Бірюкови прожили в мирі, злагоді та любові 52 роки; виростили та виховали двох синів: Павла та Ігоря. Обидва — авіаційні інженери.
Нагадаємо, генеральний директор Одеського авіазаводу, полковник у відставці Віталій Володимирович Юхачов і головний конструктор, підполковник запасу Ігор Олексійович Бірюков стали лауреатами конкурсу газети «Вечірня Одеса» «Люди справи-2011».
Є що розповісти ветерану авіації про себе і про своїх нащадків.
У святкові дні та при зустрічі з молоддю Олексій Олександрович одягає парадний мундир, і на його грудях сяють два ордени Червоного Прапора, орден «За службу Батьківщині» III ступеня, сирійський орден «За звитягу», болгарський — «За дружбу», афганський орден Червоного Прапора і понад 20 медалей.
Від душі вітаємо Олексія Олександровича з ювілеєм, бажаємо міцного здоров’я, довгих років життя, такого ж невичерпного оптимізму, інтересу до життя, багато-багато простих людських радощів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса