Шановна редакціє!

Випадково знайшов листа батька, отриманого після звільнення Одеси. Хочеться, щоб увесь світ прочитав його і зрозумів, що ми всі робимо! Якщо зважитеся опублікувати, це буде супер, до 10 квітня або до 9 травня. Прохання нічого в тексті не правити. Це його лист! Я помістив його на своїй сторінці в proza.ru, автор Євген Кескюль, можете звернутися до неї, якщо щось не заладиться. Прошу інформувати в разі прийняття позитивного рішення, щоб я не звернувся до іншого одеського видання. Чому «Вечірка»? Тому, що я — капітан далекого плавання, працював у Тіксі з екіпажем опального капітана Нікітіна, другом Бориса Дерев’янка. Наслуханий, знаю, скорблю… З пам’яті до них, тих, хто пішов…

Про автора листа: Дементьєв Віктор Юліанович, 23.02.1923 р.н., випускник Одеської спеціальної артилерійської спецшколи № 16 у 1940 році, закінчив достроково 2-е Ленінградське Червонопрапорне артилерійське училище в 1941 році, брав участь, як курсант, у бойових діях на біло-фінському фронті в 1940—1941 рр.

Учасник Великої Вітчизняної війни з 22 червня 1941 р. по 9 травня 1945 р. На Ленінградському фронті: командир взводу у званні лейтенант, з грудня 1941 р. — старший лейтенант, заступник командира роти 283-го артилерійсько-кулеметного батальйону 22-го Укпрайону, начальник розвідки артдивізіону 1106-го Армійського гарматного артилерійського полку 2-ї ударної армії Ленінградського фронту. Член КПРС з липня 1942 року. З жовтня 1943 р. — командир батареї 51-го стрілецького полку 93-ї Миргородської стрілецької дивізії, двічі форсував Дніпро. 25 листопада 1943 р. у складі 130-го гвардійського артполку 2-го Українського фронту під м. Кривий Ріг отримав множинне тяжке осколкове поранення.

З листопада 1943 по лютий 1944 р. перебував на лікуванні в евакогоспіталі № 3361. Після поранення — командир батареї 5-го гвардійського повітряно-десантного артилерійського полку 10-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії, у складі якої першим увійшов до м. Роздільна Одеської області. Почесний громадянин Роздільної.

Брав участь у визволенні Румунії, Болгарії, Югославії, Угорщини, Австрії.

У 1947 році, будучи командиром окремої батареї командувача артилерією 6-го Дунайського корпусу, під час голоду, що панував у 1947 році, дозволяв водієві штабної автомашини підвозити попутними рейсами, при відправці пошти в штаб, румунських селян, які їхали на ринок продавати сільгосппродукцію. За це вони давали шоферу мамалигу, яку ділили пізніше на всіх бійців.

Відповідальний за постачання батареї старшина Рилов був помічений у розкраданні державного майна і засуджений військово-польовим судом до найвищої міри покарання — розстрілу. У зв’язку з цією подією виникла необхідність покарання і командира батареї. Оскільки він не був співучасником і викривати його було ні в чому, він був засуджений «за недбале ставлення до своїх службових обов’язків та зловживання, що виразилися в нестачі майна у старшини Рилова А. та експлуатації попутними рейсами автомашини» за ст. 193-17а КК РРФСР терміном на 5 років з позбавленням нагород і військового звання.

У 1989 році справу гвардії капітана В. Ю. Дементьєва було повторно розглянуто Верховним судом СРСР. Високий суд не знайшов у діях командира складу злочину, виправдав його з відновленням у військовому званні гвардії капітан і поверненням усіх нагород. Через півроку його молодший брат, якого він ласкаво називає в листі білявим Женєчкою, будучи вже майором артилерії Радянської армії, поклав у труну померлого старшого брата погони капітана артилерії. А ще через рік не стало і Радянської армії, і Радянського Союзу.

Інший молодший брат, якого автор листа називає Генєю, одразу після звільнення Одеси, 10 квітня 1944 р., пішов добровольцем на фронт. Ось текст отриманого матір’ю сповіщення:

«Кескюль-Дементьєвій Марії Леонтіївні

Начальник 3 частини Капітан Славецький»

Автору опублікованого нижче фронтового листа було всього 21 рік. На момент закінчення війни йому виповнилося 22 роки, а на момент засудження — 24. До цього часу за його плечима була біло-фінська війна 1940—1941 рр. і вся Велика Вітчизняна, починаючи з 22 червня 1941 року!

Текст листа, на прохання сина, наводиться відповідно до оригіналу, з усіма помилками та неправильно розставленими знаками пунктуації.

«12.5.44
Привіт з фронту!
Здрастуй мати рідна!
Звісточку ти чекаєш,
Про сина згадуючи
В пам’ять все повернеш:
Дитячі лукаві оченята,
Образ сина дорогий,
Материнські колишні ласки-
Все ти згадаєш зі сльозою.
Я вже бачу ти сльозу змахнула.
Не забула про мене
І, напевно, не заснула
Очікуючи всі листи,
Але я подав голос свій
Своїй матері рідній,
Що я живий, здоровий, живий
Б’ю ворогів за грабунок і розбій.
Здрастуй дорога мати і братик Женєчко!!! Ви не можете собі уявити, яка радість охопила моє серце при отриманні від вас листів… Я не можу пояснити чому плакав? І що це були за сльози? Це були сльози радості про те, що ви живі, але… але не здорові. Ви не можете уявити як я вас шукав. Я писав у Москву і в центральне — довідкове евакуаційне бюро, але там мені відповіли, що на обліку евакуйованих не перебувають і ось тоді я думав, що вас повісять за мене як за командира Червоної Армії. Я адже закінчив училище наприкінці липня 1941 р. І відразу потрапив на фронт. Був я весь час на захисті м. Ленінграда, але «Доля грає людиною», так і зі мною сталося. Я весь час звідти просився і потрапив на Україну. Форсували Дніпро, Буг, Дністер — все це пройшли з боями. били ми фашистів, мстили дорогі за вас, за ваше горе, муки і страждання — за все мстили.
Я був 25 листопада поранений під Кривим Рогом, мав 6 ран і пролежав у госпіталі 3 місяці, а ось тепер знову живий і здоровий і знову воюю, особливих наслідків після поранення немає, так що ти матінко не хвилюйся.
Зараз у нас перепочинок після запеклих боїв і ось я вночі пишу вам усім відповідь. Ти знаєш мама, що коли принесли мені ваш лист, то я кинув вечеряти, поки не прочитав. За ці три роки я просто став дикуном. Бувало багато у мене друзів хороших і кожен давав адресу, але я не писав і ось так 3 роки всі отримують листи з радістю читають їх, а я ніколи і не питав листоношу, але зате тепер — тепер я не самотній. Тепер я завтра вранці зовсім інший. У мене все на душі спало, всі тривоги, нудьга, самотність. Я і в важку хвилину не забував про вас, навіть тоді, коли смерть кружляла над головою. І коли поспіль, вдень і вночі, недавно відбивали 11 німецьких контратак, я вночі під спалахами своїх гармат бачив нахабно лізучого в повний зріст фашиста в його чорній касці в чоботях з тупими носами — в тих чоботях, в яких він ходив по рідній землі, по вулицях рідного міста і топтав землю, наставляв автомат на беззахисних жінок і дітей і тоді я, дорогі, згадував рідну Одесу і вас — ось мить, гармата вистрілила і більше фашиста немає.
Не буде вбитий топтати нашу землю. І так, чим більше ми їх б’ємо, тим ближче година перемоги. За мене ніхто не вб’є фашиста, ніхто не помститься за ваші страждання і горе, тому побачитися, хоч на годину, з вами дорогі, ще не час, як би цього не хотілося, але доведеться чекати зустрічі до кінця перемоги.
Дорога матінко! Мені дуже приємно чути, що Геня вам допомагав і що ви живі, але здоров’я погане — погано.
Я дорога матінко вам буду допомагати. Ось днями випишу на тебе атестат, грошовий, і ти будеш отримувати гроші.
Але яку суму я випишу, я тобі напишу, тому що дозволяють певний відсоток із зарплати (60% здається), що можна, то я вам буду допомагати.
Нехай Женєчко вчиться і в Суворовську школу його повинні прийняти обов’язково, я сам йому допоможу в цьому. Ви знаєте дорогі, що коли я дізнався; що Одеса знову наше вільне радянське місто, то перебуваючи на передовій, я одразу ж вам написав того ж дня листа і ось тоді я почав питати у листоноші листів.
Може бути, я щось не так написав або погано, то ви скажіть, я адже 3 роки листів не писав і тепер зовсім розучився. У мене в кишені збереглося тільки одне лист, яке Женєчко написав мені в Ленінград до училища і ось це лист я не раз перечитував, згадуючи про все і про всіх. Скажи мама йому, що його лист пройшло зі мною в кишені всі бої, що він мені близький і рідний; що я відчував його з собою в боротьбі з ворогом і що в пам’яті моїй він залишився таким же: білявий, маленький, тендітний, енергійний і я не раз прочитавши лист мимоволі сльозу пущу. Нічого, дорогі, прийде час, ми зустрінемося і знову дружною сім’єю згадаємо про минуле. Мама тебе може здивувати, що я ні слова не згадав про батька; ні — я і від нього отримав лист і йому відповім і Жені напишу, коли дізнаюся адресу, ти мені обов’язково повідом їх адреси або якщо батька повернуть на виробництво, то також повідом мені. Чому Геня не написав мені лист, або він все такий же самолюбний залишився?
Здається написав все, дорогі. Цілую вас міцно, міцно тебе і Женєчку і шлю свій фронтовий привіт усім знайомим. Я за спеціальністю артилерист і передай, що ми фашистів б’ємо по-гвардійськи. Мама, якщо хтось просить адресу; то дай, нехай пишуть листи — веселіше воювати буде. Зараз буду писати лист Юхиму Прохоровичу і Женєчці лист я напишу. Ось так до ранку і буду писати. Сьогодні у мене ніч листів.
Ну будьте здорові та щасливі, дорогі, днями я вишлю поштою 2 тисячі грошей вам. Чекаю з нетерпінням наступного листа. По можливості завжди буду вам відповідати. Міцно цілую тебе, дорога мати, і Женєчку.
Мій адрес польова пошта 32154 Л Дементьєву Віктору Юліановичу.
Ну ось і я закінчую вам набридати своїм писанням, з тим і залишаюся ваш син гвардії старший лейтенант. Привіт Вові з сином і дружиною. Дементьєв (вітаю його) дяді Петі, тітці Васі, Лоре всім сусідам».