пн, 16 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

До 70-річчя визволення Одеси

У ніч з 14 на 15 жовтня 1941 року останні частини Червоної Армії, що обороняли Одесу, завантажилися на кораблі та пішли до Севастополя. За наказом Москви у зв’язку з проривом німців до Криму Одесу було здано.

Але ворожі війська, що осадили місто, з’явилися на його вулицях лише надвечір 16 жовтня. Вони йшли, озираючись, як злодії, не вірячи, що почорніла від пожеж, запекло битва і неприступна ще вчора чорноморська фортеця покинута захисниками.
Перший окупант увійшов до нашого двору того ж вечора, 16 жовтня. Це був брудний, зарослий чорною щетиною румунський солдат. Присутнім у дворі наляканим жінкам він жестом показав, що хоче їсти. Одна жінка побігла до будинку і винесла йому сухар. Інша принесла в каструльці суп. А двірниця поставила перед ним ослінчик. Солдат сів, поклав біля ніг гвинтівку і накинувся на їжу.
У двір вийшли ще сусіди. Я протиснувся вперед, щоб краще роздивитися першого ворожого солдата. А він вишкріб каструльку, облизав ложку і раптом сказав:
— Жидан капут.
Всі переглянулися. А двірниця перепитала:
— Жидан? Ото, мабуть, жиди по-нашому.
Так почалося знайомство з окупантами.
Тієї ж ночі двірник привів до нас «гостей». В очікуванні гіршого ми не лягали спати і сиділи одягненими. Але румуни, їх було троє, перерили шафу, забрали теплі речі і пішли.
ЖИЛИ МИ В ЧЕРВОНОМУ ПРОВУЛКУ, в будинку № 5. Батько мій ходив на милицях: перед війною він потрапив в автомобільну катастрофу і втратив ногу. З цієї ж причини його не взяли на фронт, і він не наважувався евакуюватися. А коли вирішив, було вже пізно, всі шляхи з Одеси були відрізані. Так ми залишилися в окупованому місті…
У перші дні приходу нової влади євреїв не чіпали. І батько з моєю старшою сестрою Розою щодня ходили на «Привоз» міняти на продукти взяті з дому речі.
22 жовтня партизани підірвали на вулиці Енгельса (зараз Маразліївська) румунський штаб. При вибуху там загинуло багато генералів та офіцерів, і румуни почали на вулицях хапати заручників. Батько з сестрою теж потрапили в облаву. Але коли їх заганяли в якийсь підвал, батько, знявши з руки годинник, сунув його румунському капралу, і це допомогло йому та сестрі повернутися додому. А вранці 23 жовтня недалеко від нашого будинку, на розі Червоного провулку та вулиці Рози Люксембург (зараз Буніна), я побачив повішених…
МИНУЛО ЩЕ ДВА ДНІ, і настала наша черга. Повернувшись з «Привозу», батько сказав, що по всьому місту розклеєно наказ: євреям з’явитися до в’язниці. За неявку — смертна кара.
Всю ніч батько пік коржі. Мати шила торбинки. Вранці прийшли прощатися сусіди. Плач і голосіння наповнили квартиру. Настала пора йти. Мати наділа нам на спини торбинки, підняла свою. Батько докурив цигарку і взяв милиці.
Ми ще були в квартирі, коли двірниця почала витягати наші речі, а двірник, розчинивши вікно (ми жили на першому поверсі), став пропихати в нього моє ліжко. Вперше я побачив на очах батька сльози. Скрипнувши милицями, він попрямував до воріт. Згорбившись під вагою торбинок, ми побрели за ним.
В’язниця була переповнена. У камерах не було місць. Ми розташувалися в тюремних майстернях. Спати, не роздягаючись, лягли на залізний верстак. З розбитих вікон дуло. У мене відразу потекло з носа. Та й всі навколо сякалися і кашляли.
Вночі мене розбудили гучні голоси. Я відкрив очі. Німці! Вони стояли біля нашого верстака і турбували батька. Він сів, взяв милиці. Побачивши, що перед ними інвалід, німці пішли далі. Незабаром пролунав жахливий крик. Когось протащили повз нас і виштовхнули у двір.
Вранці ми дізналися, що з в’язниці вигнали всіх чоловіків. В основному — літніх. Тому що молоді з перших днів війни були призвані до Червоної армії. Вигнані німцями чоловіки знадобилися для якихось земляних робіт. А через тиждень пройшов слух, що всіх вигнаних тієї ночі чоловіків розстріляли…
Дні у в’язниці проходили відносно спокійно. Вранці я з сестрою бігли до тюремного двору і ставали в чергу до єдиного крана, з якого капала вода. Мати захопила з дому чайник, і поки ми набирали в нього воду, батько розпалював під парканом багаття. Жалюгідні супи або каші з узятих удома продуктів мати варила в тому ж чайнику. Але у багатьох загнаних до в’язниці людей не було й такого посуду. І їжу готували в знайдених на тюремному звалищі червоноармійських касках.
А ночі були жахливі! П’яні румуни, посвічуючи ліхтариками, нишпорили по майстернях у пошуках дівчат. Ті ховалися під верстаки. Румуни витягали їх звідти — і плач, крики, а то й постріли стрясали гулке приміщення до ранку.
В середині листопада нас несподівано випустили з в’язниці. Розчинилися похмурі ворота і румуни з криками: «Ла каса! (Додому!)» почали виганяти всіх на волю.
Багато хто, думаючи, що це якась провокація, не хотіли йти, румуни виштовхували їх за ворота в’язниці прикладами гвинтівок.
Очевидно, в’язниця знадобилася румунській владі для більш серйозних злочинців…
МИ ПОВЕРНУЛИСЯ до Червоного провулку, але на дверях своєї квартири побачили хрест і напис: «Тут живе російська православна християнка Ольга Нехлюдова». Це була дочка двірника. При вигляді нас вона розгублено запитала:
— Як? Хіба вас не вбили?
— Як бачите, ні, — відповів батько. І, відсторонивши Ольгу милицею, переступив поріг.
Квартиру Ольга звільнила. Але пробули ми в ній недовго. Вже в грудні по місту був розклеєний новий наказ, в якому євреям Одеси було наказано з’явитися на Слободку, в гетто.
І знову почалися збори…
На початку Слободки, відразу за залізничним мостом, стоїть величезна будівля. До війни в ній був гуртожиток Водного інституту. Зараз там екіпаж Морської академії. А в 1941 році, з приходом до Одеси окупантів, у цій будівлі було єврейське гетто.
Будівля і сьогодні огороджена тим самим парканом, і біля тих самих воріт стоїть черговий курсант. А тоді ці ворота охороняли румунські солдати. За плату вони пускали мешканців Слободки в гетто, і з ранку до вечора у дворі нашої нової в’язниці шумів справжній базар. За окупаційні марки або за якусь річ можна було з’їсти миску супу, вареники або кілька пиріжків. Все це привозилося в гетто на саночках у закутаних ганчірками каструлях.
Наша сім’я розташувалася в кімнаті, куди набилося чоловік двадцять. Батько встиг зайняти стіл, що стояв біля вікна. На ньому спали я і сестра. Батько з матір’ю на підлозі. Пізніше ми з сестрою теж стали спати на підлозі, поступившись на прохання матері столом вагітній жінці. Однієї ночі на нас щось полилося. Я почув здавлене зітхання, а потім слабкий писк. Вранці ми дізналися, що на нашому столі народилася дитина, хлопчик…
А зима прийшла люта. Морози доходили до тридцяти градусів. І в ці страшні холоди людей почали виганяти на етапи. Незабаром у гетто поповзли страшні чутки, що людей, яких вивозять зі Слободки, доставляють у товарних поїздах на станцію Березовка, звідки місцеві поліцаї женуть їх на розстріл. Місцями розстрілів називалися села Одеської (нині Миколаївської) області — Мостове, Доманівка, Богданівка, Акмечетка.
У день етапу мешканців Слободки в гетто не пускали. І коли у двір починали в’їжджати скрипучі по снігу підводи, плач і крики неслися з усіх кімнат. Старухи рвали на собі волосся, старі хиталися в молитвах, закликаючи на допомогу Бога. А обезумівші матері металися по поверхах, намагаючись сховати дітей.
Але нічого не допомагало. Людей, призначених румунською адміністрацією до відправки, солдати знаходили на горищах, виганяли з вбиралень, витягали з підвалів і силою садили на підводи.
Візники шмагали батогами заіржавілих від морозу коней, підводи рушали, відвозячи нещасних жінок, дітей і старих, і на кілька днів у гетто наставало затишшя. А потім готувався до відправки новий етап…
НА ПОЧАТКУ НОВОГО, 1942 року, в гетто почалася епідемія тифу. І підводи почали приїжджати не тільки за живими, але й за мертвими. Майже щодня з гетто вивозили гори трупів. І коли підводи, навантажені цим страшним вантажем, починали рухатися до воріт, за ними, оплакуючи покійників, йшли родичі. Але біля воріт їх зупиняли румуни і, замахуючись прикладами гвинтівок, змушували повернутися назад…
Захворів на тиф і я. Потім сестра. А потім мати. Батько доглядав за нами, наскільки дозволяли йому милиці.
Тифних румуни не чіпали. Боялися зарази. Хворим виділили верхній поверх, де панували ув’язнені в гетто лікарі. Пам’ятаю професора Срібнера, доктора Сушона, доктора Тернера. І ще — «Олю з термометром». Так називали жінку, у якої на все гетто був єдиний термометр. Не довіряючи його нікому, вона сама вимірювала хворим температуру і вивішувала для лікарів температурні листки.
У дні етапів температура у багатьох була на межі. Як зізналася мені після війни «Оля з термометром» (вона була чудовою піаністкою і вела після війни в Одеському палаці піонерів музичний гурток, який відвідував і я), в дні етапів вона завищувала температуру тим, хто одужував, рятуючи своїм термометром приреченим на смерть людям життя…
Коли ми почали одужувати, захворів батько. Було це наприкінці березня. А в квітні він помер. Дата його смерті — 17 квітня 1942 року.
Вивозили нас зі Слободки останнім етапом. Був яскравий сонячний день. Закрилися за нами ворота, і одеське гетто перестало існувати.
Вези нас на підводах по Пересипу на станцію «Одеса — Сортувальна». Свистіли і кидали в нас каміння хлопчаки, що бігли за підводами. Зупиняючись на тротуарах, дивилися нам услід перехожі. А ми вирушали в новий скорботний шлях, залишаючи братські єврейські могили, в одній з яких лежав мій батько…
До Березовки нас везли в брудних товарних вагонах. Гриміли колеса. Плакали голодні діти. Причитали бабусі. Склад був з-під вугілля. І коли в Березовці поліцаї, що зустрічали нас, відкрили вагони, ми почули реготіння:
— Хлопці, хіба то жиди? То ж негри!
Обтрушуючись від вугільного пилу, ми з жахом дивилися на цих людей. За плечима у них були гвинтівки. В руках батоги. Очевидно, це були ті самі поліцаї, що зустрічали зимові етапи і гнали їх на розстріл.
ОБШУКАВШИ НАШІ ТОРБИНКИ та забравши речі, що сподобалися їм, «хлопці» вишикували нас у колону і погнали до Мостового.
У міру наближення до села мене все більше сковував страх. Поруч зі мною молода жінка тягла за руку маленьку доньку. Дівчинка плакала, просилася на руки, але виснажена жінка не мала сил її нести. І тут дівчинка крізь сльози сказала: «Ну понеси хоч трішечки, мамочко. Все одно нас скоро вб’ють!». Жінка в розпачі підняла дівчинку і притиснула до себе. Але тут оголосили привал. Поліцаї пішли «їсти». А ми, сівши на землю на околиці села, затравлено озиралися по сторонах.
Охоронцями до нас приставили кількох хлопчаків. Очевидно, це були сини поліцаїв. Йдучи в село, поліцаї залишили їм свої батоги. Клацаючи батогами, хлопчаки похмуро поглядали на нас, — ось, мовляв, спробуйте втекти! Але куди могли втекти нещасні жінки з дітьми та старі?!
Години через дві поліцаї повернулися і погнали нас далі. Минувши село, ми ледве плелися по запиленій дорозі, очікуючи, що ось-ось покажеться глибокий яр, на краю якого нам накажуть зупинитися, і почнеться розстріл. Але Мостове залишилося далеко позаду, а ми все йшли і йшли, навіть поліцаї втомилися підганяти нас батогами і криками.
Лише пізніше ми дізналися, що мати румунського короля Міхая першого, королева Олена, впросила свого сина припинити розстріли євреїв на окупованій румунськими військами території. Розстріли припинилися. Тих, хто залишився живим, румунська влада вирішила зігнати до концтаборів і використовувати на різних роботах.
На виконання цього рішення ми йшли під конвоєм поліцаїв, не підозрюючи, що багатьом з нас замість кулі приготована інша смерть: від голоду, хвороб і побоїв…
Довгий шлях з Мостового завершився на хуторі Семихатка. Етап прийняв голова місцевих поліцаїв Дорошенко — здоровенний дядько в спітнілій армійській гімнастерці та фуражці, на якій був видно слід червоноармійської зірочки. Оглянувши наш похмурий стрій, Дорошенко вилаявся матом і оголосив:
— Жиди, я ваш бог!
На хуторі нас поселили в польових вагончиках. Але багатьом у них місць не вистачило, і половина етапу розмістилася під вагончиками. В тому числі і я з матір’ю та сестрою. Але був початок спекотного літа. Спати ми лягали прямо на землю, і, нагріта за день, вона віддавала нам своє тепло. Зі світанком нас гнали в поле прополювати кукурудзу. Командував нами однорукий бригадир Чиж. Цілий день він бігав по полю і кричав:
— Ну хто ж так робить? Хто? От посадив на мою голову цих жидів! Нічого не можуть. Стій! Дивись!
І вправно, однією рукою вириваючи бур’яни, він показував професору Срібнеру, доктору Тернеру та адвокату з Чернівців Мозбергу, який втік від німців до Одеси і потрапив з нами в гетто, як прополювати кукурудзу.
Прополка кукурудзи була своєрідним іспитом. Тих, хто міг працювати, відправляли потім до Доманівки або в сусідню з нею Карлівку. Хто не міг — до Акмечетки. Це був найстрашніший концтабір. Якщо в інших концтаборах працюючим давали хоч якийсь жалюгідний пайок, то в Акмечетці люди вмирали від голодної смерті. Відправляли туди жінок з грудними дітьми, інвалідів та немічних старих. Про Акмечетку розповідали страшні речі. Воші там повзали по землі. А постійно п’яні поліцаї, влаштовуючи вечорами перекличку, командували: «По бараках! Без останнього!». Хто біг останнім, пристрелювали…
МЕНЕ З МАТІР’Ю ТА СЕСТРОЮ відправили до Карлівки. Але Семихатка з польовими вагончиками і поліцаєм Дорошенком запам’яталася на все життя. І ось чому.
Ще на Слободці, після смерті батька, мати зашила мені в піджачок два золотих обручальних кільця. Своє і батькове. На внутрішній стороні одного кільця було вигравірувано: «Софочці від Йосипа», на іншому: «Йосипу від Софочки». І дата їхнього весілля.
При обшуку в Березовці поліцаї кілець не знайшли. Але після прибуття в Семихатку, через кілька днів нас несподівано рано пригнали з поля. Біля вагончиків стояв Дорошенко в оточенні кількох поліцаїв. Наказавши нам сісти на землю, він поставив біля ніг іржаву миску і заявив:
— Золото здати! Хто не здасть, повішу!
Погроза подіяла. Люди почали вставати, підходити до миски і кидати — хто заховане десь під одягом колечко, хто сережки. Але мені не хотілося віддавати цьому бандиту останню пам’ять про батька. Я сидів на землі позаду всіх, і ніхто не звертав на мене уваги. Розпоровши обережно підкладку піджачка, я вийняв кільця і закопав їх під собою. Благо земля була пухкою, вранці пройшов дощ.
Після обшуку я заспокоїв маму і, як тільки стемніло, побіг до свого тайника. Але, як тільки викопав кільця, почув зловісний голос:
— Ану, покажи!
Це був Дорошенко.
Сховуючись у темряві біля бочки з водою, він спостерігав за мною.
Забравши кільця, Дорошенко шмагав мене батогом і потягнув до якогось сарайчика, примовляючи: «А вранці повішу! А вранці повішу!».
Від болю і страху я закричав. На мій крик прибігла мама. Побачивши мене в руках Дорошенка, вона кинулася йому в ноги і, цілуючи його чоботи, стала благати відпустити мене. Дорошенка оточили й інші жінки. Після довгих сліз і благань Дорошенко змилувався і штовхнув мене до мами:
— На, бери свого жидка!
Так я уникнув шибениці…

Аркадій Хасін.

Закінчення слідує.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса