Колись було радянським. Потім стало начебто українським. А насправді чиє? Зменшується з року в рік кількість судозаходів до дунайських портів України, зменшується вантажообіг. А ще ж недавно планували відродити Придунав’я, навіть розробляли національний інвестиційний проєкт «Дунайський коридор».
Він включав у себе будівництво автобану Одеса — Рені, залізниці між Рені та Ізмаїлом і розвиток до проєктних параметрів українського ГСХ (глибоководного судноплавного ходу) «Дунай — Чорне море».
Однак навесні 2013 року голова Держінвестагентства Владислав Каськів в інтерв’ю «Українській правді» повідомив про можливе закриття проєкту «Дунайський коридор». Чиновник «дохідливо» пояснив, що «це набір складних інфраструктурних рішень — розширення судноплавства по Дунаю, будівництво автомобільної та залізничної дороги. За моделлю окупності, яка сформована для національних проєктів, ми не можемо запропонувати, як вирішити цю проблему».
Складається враження, що проєкт канув у Лету. Хоча свого часу були знайдені рішення, що не вимагають великих грошей, але дозволяють значно збільшити судозаходи до наших дунайських портів і повернути на Ізмаїл та Рені колишні вантажопотоки. А також дозволяють заробити на повну потужність хоча б тому, що вже зроблено, і брати участь інвесторам у вільній економічній зоні «Рені» на умовах, закріплених відповідним законом.
У своєму звіті «Партнерство з метою підвищення конкурентоспроможності економіки України на 2013—2014 роки» Американська торгова палата дійшла висновку, що «Транспорт і логістика — один із конкурентоспроможних секторів економіки України поряд з окремим бізнесом, туризмом та АПК. Завдяки своєму географічному положенню Україна є транзитною країною і, відповідно, має великий потенціал». І навіть назвала конкретні цифри: ємність українського логістичного ринку сягає 300 мільярдів євро. Насправді цей потенціал реалізується лише на 300 мільйонів євро.
Одним із можливих шляхів розвитку Придунав’я є збільшення кількості поромних переправ. Як підтвердження цієї тези: коли за радянських часів був створений поромний комплекс Рені — Русе (Болгарія), з його допомогою перевозили легкові та вантажні машини. Усе, що було тоді створено, збереглося завдяки закритій прикордонній зоні. Паркінг комплексу може вмістити 2 тисячі фур.
Але давно вже не працює унікальний комплекс. Сьогодні на наших очах вмирає чудовий порт Рені зі статусом вільної економічної зони, що має свою потужну електростанцію на сонячній енергії, законсервовані запаси нафти і газу, а також ціле підземне і підруслове море високоякісної питної води.
Можна організувати й інші поромні переправи, наприклад, Ізмаїл — Тульча, Орлівка — Ісакча, що дозволить опанувати цей відрізок кордону з митницею, сервісом та іншими прибутковими місцями.
Але поки що тиша. У цій тиші вже переможений національний проєкт «Дунайський коридор», на узбіччі залишився зі своїми проблемами ГСХ «Дунай — Чорне море». За десять років реалізована тільки його морська частина, а це лише 25 відсотків робіт усього проєкту.
Ці та багато інших проблем регіону не вирішуються нашим урядом, очевидно, через страх засмутити сусіда — Румунію, яка і так перехопила основну частину судноплавства по Дунаю за допомогою Румунської адміністрації Нижнього Дунаю (РАНД), в якій немає представника України.
Натомість колишня сухопутна, а тепер морська держава Молдова посилено здійснює своє «велике дунайське будівництво» в порту Джурджулешти, що народився у 1998 році на українській території, яка включала 480 м річкового берега Дунаю. У цьому порту вже побудовані нафтовий, зерновий, суховантажний, пасажирський та інші термінали. Поруч, на річці Прут, другий рік діє і контейнерний термінал з глибиною біля причалів до семи метрів. І всі вони можуть приймати як річкові баржі, так і морські судна. Господарює на цій території компанія «Danube Logistics» з акціонерами «EASEUR Holding BV» (Голландія) та EBRD (ЄБРР).
Вантажообіг компанії зростає не днями, а годинами. А нещодавно порт Джурджулешти з’єднали з містом Галац (Румунія) залізницею з європейською шириною колії та з усією залізничною мережею Молдови, проклавши менш ніж за рік 50 км залізничних колій.
Все це разом узяте дає можливість Молдові з її інвесторами перетворити південь країни на мультимодальний транспортний вузол, відтіснивши від усієї цієї роботи Україну.
Здавалося, це було можливо і в нас. Але забракло політичної волі керівництва країни. Натомість її вистачило, щоб у 1998 році без будь-якого обговорення, без проведення всенародного референдуму, як цього вимагає ст. 73 Конституції України, без єдиного пояснювального документа і без будь-якої компенсації, безоплатно подарувати свою територію явно не дуже дружньому сусідові.
І виникає питання: хто фактично здійснив цей «обмін територіями», де був у цей момент гарант Конституції, а потім і всі його послідовники?











