За довгі роки роботи в Чорноморському пароплавстві я плавав на різних суднах: пасажирських, танкерах, суховантажах. Але одного разу довелося переганяти з Одеси до Мурманська плавкран. Побудований він був у Венгрії, доставлений до Одеси по Дунаю. А вже з Одеси шлях його лежав на північ, до Мурманська. Буксирувати плавкран мав морський буксир «Геркулес».

У мене тоді закінчилася відпустка. Танкер «Херсон», на якому я плавав третім механіком, пішов на Далекий Схід. Чекати його довелося довго. І коли мені запропонували піти на цей буксир другим механіком, я погодився.
Був кінець лютого. Як тільки ми вийшли з порту, ведучи на довгому буксирному тросі плавкран, пішов сніг, і місто відразу сховалося в білій пелені. До Босфору трохи штормило. Прихопило всерйоз у Середземному морі. Хвилі з шаленством обливали судно, і в машинному відділенні, просочуючись через задрані люки, почала гуляти вода.
«Геркулес», намагаючись подолати лютий напір хвиль, трясся від напруги. Його кренило то на один, то на інший борт, і здавалося, ця хитавиця і цей ураганний вітер не вщухнуть ніколи!
Ближче до Сицилії трохи вщухло, але обірвався буксирний трос. Плавкран понесло до берега. Боцман, за командою капітана, миттєво спустив моторний бот, в який стрибнули старпом, четвертий механік і кілька матросів. Вони встигли наздогнати плавкран, що його несли хвилі, і зуміли завести на нього новий буксирний трос.
За Сицилією шторм знову почав набирати силу, нас стало зносити до берегів Франції. Щоб перечекати негоду, капітан вирішив зайти в який-небудь порт. Так ми опинилися в Ніцці.
Днів через два погода покращилася. Але попереду були Атлантичний океан, Північне і Норвезьке моря. Готуючись до цього переходу, капітан замовив бухту нового сталевого троса на випадок, якщо знову обірветься буксир.
Чекати замовлення довелося кілька днів. Зрадівши цьому, я вирішив прогулятися по Ніцці. Але того ранку, коли я зібрався у звільнення, до мене зайшов капітан.
Познайомився я з ним у відділі кадрів, коли отримував призначення на «Геркулес». Мірошниченку Олександру Миколайовичу було тоді років шістдесят. Дивлячись на його кремезну постать, обвітрене обличчя і сиве волосся, розумів, що з таким капітаном не страшно йти в море навіть на такому невеликому судні, яким був «Геркулес».
З відділу кадрів ми вийшли разом. Мені потрібно було зайти в редакцію газети «Моряк». Заступник головного редактора Яків Григорович Кравцов, якому я приносив свої нотатки, зустрівши мене напередодні в пароплавстві, сказав, щоб я зайшов до редакції отримати посвідчення позаштатного кореспондента «Моряка». Я. Г. Кравцов був найстарішим співробітником газети. Він почав працювати в «Моряку», коли секретарем редакції був Костянтин Паустовський, коли там друкувалися Валентин Катаєв, Юрій Олеша, Ісаак Бабель, Едуард Багрицький та інші молоді письменники і поети, які згодом стали знаменитими.
До «Моряка» ми зайшли разом з капітаном. Йому цікаво було познайомитися з такою людиною, як Я. Кравцов. А Яків Григорович, дізнавшись, що ми призначені на «Геркулес», який поведе на буксирі плавкран до Мурманська, попросив після повернення до Одеси обов’язково розповісти про це плавання на сторінках «Моряка»…
— Хочете поїхати зі мною до Грасса? — запитав, зайшовши до моєї тісної каютки, капітан.
— До Грасса?
— Так. У мене зараз сидить агент, якому я замовив буксирний трос і свіжі продукти. І він готовий повезти нас до Грасса, де в роки Другої світової війни жив Бунін. Це недалеко від Ніцци. Може, знайдемо віллу, яку він винаймав.
Бунін! Коли у нас почали видавати його книги, заборонені за Сталіна, я купив на Старокінному ринку у перекупника томик його оповідань. У книгарнях їх було не знайти. Кожне оповідання було потрясінням! І «Пан із Сан-Франциско», і «Легке дихання», і «Сни Чанга». Як і багато іншого, вони були написані з такою приголомшливою силою, що при читанні захоплювало дух!
З автобіографічної довідки я знав, що Івана Олексійовича Буніна багато що пов’язувало з Одесою. Звідси він відпливав у свої подорожі — до Сирії, Палестини, Єгипту, на Цейлон. Його перша дружина Анна Цакні була дочкою багатого одесита грека Миколи Цакні. Правда, прожили вони недовго. Незабаром після розлучення, живучи вже в Москві, Бунін у 1906 році познайомився з Вірою Миколаївною Муромцевою, племінницею голови Державної думи Росії I скликання. З нею і прожив усе життя.
Влітку 1918 року разом з Вірою Миколаївною Бунін перебрався з Москви до Одеси, де написав знамениті «Окаянні дні». Ось невелика витримка з цієї книги, яка була видана у нас вже після розвалу Радянського Союзу: «Була Росія, був великий, ломився від усякого скарбу дім, населений могутнім сімейством, створений благословенними працями багатьох і багатьох поколінь, освячений богошануванням, пам’яттю про минуле і всім тим, що називається культом і культурою. Що ж з ним зробили? Заплатили за скинення домоправителя повним розгромом буквально всього будинку і нечуваним братовбивством, усім тим жахливо-кривавим балаганом, жахливі наслідки якого незліченні…».
У серпні 1919 року Одеса була взята Добровольчою армією. Бунін вітав нових господарів Одеси і особисто дякував командувачу армією генералу А. І. Денікіну, який прибув до міста. Але в лютому 1920 року під натиском Червоної армії денікінці залишили Одесу. І Бунін з Вірою Миколаївною на невеликому французькому пароплаві вирушив в еміграцію.
Дорогою до Грасса я дізнався від капітана, що під час війни він плавав на Далекому Сході і в 1943 році приймав у Сан-Франциско пароплав типу «Лібeрті». Ці пароплави американці постачали Радянському Союзу, що воював з гітлерівською Німеччиною. Залишилися вони у нас і після війни.
У Сан-Франциско, як розповів капітан, була велика російська колонія. Її представники приходили до радянських моряків, презентували подарунки, запрошували в гості. А одного разу влаштували у своєму клубі вечір російської поезії, читали вірші Блока, Брюсова, Єсеніна і Буніна. А перед читанням віршів розповідали біографії поетів. Тоді капітан дізнався, що Бунін, ставши емігрантом, спочатку жив у Парижі, а з початком Другої світової війни перебрався до курортного містечка Грасс, де найняв віллу «Жаннет». На цій віллі прожив до кінця війни…
Грасс виявився схожим на Ялту. З такими ж крутими вулицями і безліччю будинків, розкиданих по схилах. Агента, який нас туди привіз, звали месьє Дюпон. Зупиняючи машину, він раз у раз питав у перехожих, як проїхати до вілли «Жаннет», але ніхто про неї не чув. І лише в кафе, куди ми зайшли випити по чашечці кави, знайшовся літній гарсон, який дав нам адресу старого російського емігранта, який міг знати адресу вілли, де жив І. Бунін.
Довго крутилися ми вузькими вуличками, поки шукали будинок цієї людини. Нарешті знайшли. Але яким було наше розчарування, коли ми його побачили. Років цій людині було за дев’яносто. Голова його тремтіла, і коли він уставився на нас тьмяними очима, не розуміючи, про що ми його питаємо, стало якось не по собі. Нічого не добившись, ми попрощалися і поїхали до Ніцци.
Капітан мовчав. А я думав про те, що великий російський письменник Бунін, незважаючи на отриману в 1933 році Нобелівську премію, яку, як я десь читав, майже всю роздав на благодійні цілі, ніколи не мав свого кутка.
К. Паустовський писав, що в молоді роки Бунін жив то у родичів в Орловській губернії, то по різних готелях. Втікши з більшовицької Москви до Одеси, він жив на дачі письменника А. Федорова за 16-ю станцією Великого Фонтану. А з настанням осені перебрався до свого приятеля художника Буковецького на Князівську вулицю, яка за радянської влади називалася Баранова. Про еміграцію і говорити нічого. У Парижі жив на знімній квартирі, а вілла, яку, приїхавши до Грасса, ми так і не знайшли, теж була для нього чужою…
Наступного ранку нам привезли новий буксирний трос, свіжі продукти, і ми покинули Ніццу… Подальший перехід до Мурманська пройшов відносно спокійно. Здавши там плавкран, ми повернулися до Одеси. В нарисі про цей перегін, який я приніс до «Моряка», я не писав про поїздку до Грасса і пошуки вілли, на якій жив І. Бунін. Описав тільки те, що довелося пережити на довгому штормовому шляху від Одеси до Мурманська. Написав і про нашого молодого кухаря, якому хлопці дали прізвисько «Діма-селера». За будь-якої погоди, навіть при потужній хитавиці, він примудрявся годувати нас найсмачнішими обідами.
Написав про радиста Н. Афанасьєва, який, тримаючи зв’язок з Одесою і постійно приймаючи зведення погоди, майже не виходив з радіорубки. Пізніше, будучи радистом на теплоході «Умань», в ніч з 13 на 14 січня 1964 року він загинув разом із затонулим в Атлантичному океані теплоходом, до останньої хвилини посилаючи в ефір сигнал «SOS».
Написав, звичайно, про капітана. Коли ми пройшли найпівнічнішу околицю Європи мис Нордкап і увійшли в Баренцеве море, потрапили в густий туман. Капітан добу не відходив від радара, продовжуючи вести наш маленький караван, поки не привів до Мурманська…
Минуло кілька років. Я був уже старшим механіком на теплоході «Аркадій Гайдар», коли ми прийшли до Руана. Представник Чорноморського пароплавства Аверін, який зустрів нас там, на жаль, забув його ім’я, замовивши автобус, влаштував нам екскурсію до Парижа. Коли ми оглянули основні пам’ятки міста — Ейфелеву вежу, собор Паризької Богоматері, Єлисейські поля — я попросив Аверіна показати вулицю, на якій жив І. Бунін.
Автобус зупинився на вулиці Жака Оффенбаха біля високого будинку з типовими для Парижа невеликими, ніби сплющеними, балкончиками. Поруч з похмурою парадною з щільно закритою обшарпаною дверима, ми побачили позеленілу бронзову табличку, на якій французькою мовою було написано: «У цьому будинку з 1920 року по 1953 рік жив Іван Бунін, російський письменник, лауреат Нобелівської премії 1933 року».
Аверін показав нам кафе, де любив сидіти І. Бунін, і де в 1946 році відомий радянський письменник Костянтин Симонов вмовляв його повернутися до Радянського Союзу.
А потім ми поїхали на кладовище Сен-Женев’єв де Буа. У його російській частині, де поховано багато знаменитостей, які покинули в роки громадянської війни Росію, ми побачили чарівну церковку, оточену березками, що шелестіли на вітрі.
Аверін повів нас алеєю повз православні хрести і ангелів скорботи і підвів до могили І. Буніна. Я побачив сірий гранітний хрест, не зовсім звичайної форми, приземкуватий і важкий. У ногах І. Буніна була похована Віра Миколаївна Муромцева, що з’єдналася з ним навік під одним хрестом.
…Коли ми входили на кладовище, я купив у квіткарів, що сиділи біля воріт, дві червоні гвоздики і поклав їх під цей хрест. Ось так довелося мені побачити будинок, де жив у Парижі Іван Бунін, і його могилу.