ср, 18 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Як і багато суден Чорноморського пароплавства, теплохід «Аркадій Гайдар» часто ходив на Кубу. І за роки роботи на цьому теплоході мені довелося побувати майже у всіх кубинських портах. Був не раз і в Гавані. Але в будинок Хемінгуея, розташований у передмісті кубинської столиці і перетворений дружиною письменника Мері на музей, потрапити не вдавалося. То після переходу через Атлантичний океан потрібно було проводити в машинному відділенні ремонтні роботи, то заважало щось ще.

Але одного разу. Якось прийшли ми в Гавану, коли всі причали були зайті, і стали на якір на внутрішньому рейді порту. Чекати вільний причал потрібно було кілька днів. Так з’явилася можливість з’їздити в гості до Хемінгуея.

Їхати зібралися втрьох: капітан, судновий лікар і я. На берег дісталися морським трамвайчиком, який снував між суднами, що стояли на рейді, з моторністю портового хлопчиська. А до центру пішли пішки. Звідти в бік садиби Хемінгуея відправлявся автобус.
Ми йшли, розглядаючи статуї мадонн у нішах старовинних обшарпаних будинків, побудованих, напевно, ще в епоху іспанських конкістадорів, і відповідали на привітання літніх і молодих кубинок, які посміхалися нам з усіх вікон. Так ми вийшли на набережну, якою проносилися старі дриґаючі автобуси, що залишали на асфальті темні плями соляру. Хлопчаки підпалювали ці плями, і вони диміли, як маленькі багаття. А за парапетом набережної палав під сонцем океан.

На зупинці автобуса до нас підійшов лоцман, який заводив нас у порт. Звали його Карлос. Він навчався в Ленінграді, закінчив Вище морехідне училище і добре говорив російською.

— Куди зібралися?

Ми сказали.

— Я вас відвезу. У мене машина. А заодно буду вашим гідом. У будинок не пускають. Але ви все побачите через відчинені вікна.

Їхали хвилин сорок. Нарешті під’їхали до високих ґратчастих воріт садиби Хемінгуея. За воротами в тіні пальм виднівся великий будинок. А біля самих воріт, на розпірках, стояв катер Хемінгуея «Пілар».

Під час Другої світової війни Хемінгуей полював на цьому катері за німецькими підводними човнами, які курсували біля берегів Куби. Запеленгувавши німецьку субмарину, він по радіо повідомляв її координати береговій охороні США, попереджаючи про близькість ворога…

Увійшовши в садибу, ми побачили на стіні невеликої прибудови дві фотографії. На одній Хемінгуей і Фідель Кастро ловили спінінгами рибу, і обидва заразливо сміялися. На іншій Хемінгуей приймав від члена Радянського уряду А.І. Мікояна, який побував у нього в гостях у цьому будинку, виданий в СРСР російською мовою двотомник вибраних творів письменника.

Карлос підвів нас до будинку. Там стояла велика група японських туристів. Клацали фотоапарати. Ми почекали, поки японці пішли далі, і заглянули у відчинені вікна спальні.

На широкому застеленому білим атласним покривалом ліжку лежали окуляри і кілька розкритих книг. Здавалося, господар будинку тільки-но вийшов. На невеликому пюпітрі, прикріпленому до стіни, стояла старенька друкарська машинка. Під пюпітром на підлозі лежала протерта до дірок шкура антилопи.

Як пояснив нам Карлос, Хемінгуей не любив працювати в кабінеті. Він писав свої твори тут, у спальні, за цим пюпітром. Писав стоячи, босоніж. Тому шкура, на якій стояв, протерта до дірок.

За словами нашого гіда, тут були написані «Свято, яке завжди з тобою», про Париж, де Хемінгуей жив у молоді роки і написав свій роман, що одразу став знаменитим, про першу світову війну «Прощавай, зброє!». Тут був створений роман «Кому дзвонить дзвін», про громадянську війну в Іспанії 1936—1938 рр., на якій Хемінгуей був кореспондентом американських газет. І тут же повість «Старий і море», за яку письменник отримав Нобелівську премію.

Двері зі спальні до вітальні були відчинені. Її підпирав товстий фоліант. З вікна поруч зі спальнею було видно кабінет, заставлений стелажами з книгами. Такі ж стелажі були в їдальні і навіть у туалеті. Вони впиралися в стелю і, здавалося, тримають на собі будинок.

У їдальні височіла до стелі батарея пляшок з етикетками різних сортів віскі. Серед них виднілися пляшки і з російською горілкою. Хемінгуей був любителем міцних напоїв.

Сонце палило нещадно, висвітлюючи у вікнах то афішу іспанської кориди, то голову буйвола або антилопи: мисливські трофеї письменника. А на підлозі кабінету горіла під сонцем величезна шкура лева, в якій скам’яніли розлючені левові очі.

Карлос показав на старовинні бронзові канделябри на стінах їдальні і сказав:

— Обід у нього був пізно. Але електрики не вмикав. У канделябрах виднілися оплилі свічки.

Японці стовпилися біля басейну. Їхню увагу привернули могилки собак. Хемінгуей ховав своїх чотириногих друзів тут, біля басейну. Чому, Карлос пояснити не міг.

Капітан зупинився біля японців, розмовляючи з ними англійською. А ми з лікарем піднялися на вежу, яку посеред садиби збудувала Хемінгуею дружина, щоб він міг працювати далеко від сторонніх шумів і настирливих журналістів.

Але на вежі Хемінгуей не працював. Тут стояв телескоп. Як пояснив Карлос, письменник любив роздивлятися зоряне небо. А коли вечорами піднімався на вежу з дружиною, вони милувалися звідси вогнями Гавани.

І ще ми побачили на вежі стелаж, на якому стояли величезного розміру чоботи і шнуровані черевики. У них, як сказав наш гід, Хемінгуей пройшов усі свої війни. Поруч із цим стелажем стояли складені в козли мисливські рушниці. З ними Хемінгуей полював в Африці.

Спустившись вниз і вийшовши з вежі, ми сіли відпочити на розташованій неподалік лавці. Карлос закурив і сказав:

— Подивіться ще що-небудь. А я піду до машини. Чекатиму вас там.

Коли він пішов, наш лікар важко зітхнув:

— Перевернув мені душу цей будинок. Я читав усі твори Хемінгуея, які були видані російською мовою. Пам’ятаєте, як у нас захоплювалися ним? У всіх інтелігентних будинках висіли його портрети. Сива борода, грубий светр, добрий і розумний погляд. А яким був інтернаціоналістом! Бунтівний генерал Франко за допомогою Гітлера і Муссоліні громить Іспанську республіку, Хемінгуей там, на боці республіканців. У 1944-му американці, відкривши другий фронт, висаджуються у Франції, Хемінгуей з ними і одним з перших входить у звільнений від німців улюблений Париж. Ненавидів фашистів усіх мастей: німецьких, італійських, американських. Ось кому я мріяв потиснути руку. Тільки пізно потрапили ми в цей будинок…

— Володимир Миколайович, — сказав я. — Хоч і пізно, але потрапили!

— Так. Для мене це справжнє щастя, — відповів лікар. — У спальні на стелажі я помітив виданий різними мовами мій улюблений роман «Прощавай, зброє!». Я перечитував його багато разів. Пам’ятаєте фінал роману, де кохана героя книги Кетрін помирає від пологів? Читаючи це, я згадував історію, яка сталася з хлопцем, що жив у нас у дворі. Я знаю, ви були в Одесі під час фашистської окупації. Були в гетто. Вам це буде цікаво.

Так, на далекій Кубі, в будинку великого американського письменника Ернеста Хемінгуея я почув розповідь, що мене вразила.

…Жив до війни в Одесі, на вулиці Канатной, у будинку номер 73, в якому народився і виріс наш судновий лікар, син двірника Андрій Чернов. Батька у нього не було, і коли мати хворіла, Андрій підмітав за неї двір, взимку скалював у дворі лід, не цураючись жодної брудної роботи.

У школі з першого класу вчилася з ним єврейська дівчинка Лена Грінштейн, яка жила в тому ж дворі. Вона допомагала Андрію робити уроки, влітку разом ходили купатися на «Ланжерон», і в класі їх дражнили «наречений і наречена». Коли почалася війна, їм було по 16 років. Ночами вони разом чергували на даху будинку, на випадок потрапляння в нього запальних бомб. І одного разу, під час нічного бомбардування, загасили таку бомбу. А коли в серпні 1941 року в Одесі було оголошено облоговий стан, і місто почало готуватися до вуличних боїв, допомагали його жителям будувати барикади. Евакуюватися Лена з матір’ю не встигли, залишилися в окупації.

Коли євреїв почали заганяти в гетто, мати Лени постукала вночі до Андрія і стала благати врятувати Лену. Андрій сказав:

— Я вже все обдумав. На Канатной залишиться моя мама. Я з нею домовився. А ми з Леною оселимося на Ближніх Млинах у моєї тітки. У неї там свій будинок. Не бійтеся, я Лені нічого поганого не зроблю. Даю слово, що врятую її!

Тітка Андрія звали Єфросинія Іванівна. Біля воріт кладовища вона торгувала штучними квітами, які сама робила. Але тепер вечорами у виготовленні квітів їй допомагали Андрій і Лена.

Так і жили вони більше року, поки хтось не доніс у румунську жандармерію, що Єфросинія Іванівна ховає єврейку.

У будинок нагрянули жандарми. На щастя, це було вдень, коли Лена ховалася на кладовищі в склепі. Румуни її не знайшли, але Андрія забрали…

Тримали кілька днів. Бичували, допитувалися… Але Андрій Лену не видав.

Не добившись від нього зізнань, його відпустили. Але Лені тепер довелося ночувати в кладовищному склепі.

Молоді люди кохали одне одного і дали клятву, коли закінчиться війна — одружитися. Лена завагітніла. Народжувати мала навесні 1944 року.

Радянські війська вже наближалися до Одеси, і німецьке командування, не довіряючи своїм румунським союзникам, взяло оборону Одеси в свої руки. Місто було повне німецьких військ. На час пологів Андрій привів Лену до тітчиного будинку. Іншого виходу у нього не було.

Пологи були важкими. Лена кричала, як Кетрін під час пологів у романі Хемінгуея «Прощавай, зброє!». Кричала так, що привернула увагу німецьких солдатів, які проходили повз будинок. Ті почали стукати у ворота, намагаючись з’ясувати, що відбувається в будинку. Прикладами гвинтівок вони могли вибити ворота, і не відчинити їм було не можна. Андрій впустив їх і пояснив:

— Дружина народжує.

Зайшовши в будинок і побачивши породіллю, солдати, потоптавшись, зібралися йти. Німцям, які готувалися до відсічі радянських військ, що наступали на Одесу, було вже не до євреїв. Але, побачивши німецьких солдатів, Лена вирішила, що прийшли за нею. Вона дико закричала і… померла.

Поховав Андрій Лену вночі, поруч зі склепом, де ховав її кілька років. А дитину стала няньчити Єфросинія Іванівна. Вона ж і підказала Андрію, що дівчинку потрібно назвати на честь покійної матері…

10 квітня 1944 року Одеса була звільнена. А незабаром призвали в армію всіх, хто досяг призовного віку. Призвали і Андрія.

Після закінчення війни він повернувся до Одеси. І, коли прийшов на Ближні Млини і зайшов у двір тітчиного будинку, побачив свою доньку, яка гралася у дворі…

Ось таку історію почув я на Кубі, в садибі Ернеста Хемінгуея. І якби її почув Хемінгуей, то, думаю, написав би ще один прекрасний роман.

А скільки таких історій таїть у собі та страшна, незабутня війна…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса