До 90-річчя від дня народження Івана Рядченка

Цього року виповнюються круглі меморіальні дати чотирьох письменників, які очолювали обласну письменницьку організацію з перших повоєнних років і до приснопам’ятної горбачовської перебудови. Євген Бандуренко та три Івани — Гайдаєнко, Рядченко, Дузь — представляли легендарне покоління фронтовиків, переможців у смертельній сутичці з фашизмом.

Усі четверо досягли успіху в різних літературних жанрах, їхні книги були затребувані широкою читацькою аудиторією. Будучи визнаними лідерами, вони повсякденно дбали про творчу молодь, поповнення організації, помічали та підтримували кожен письменницький успіх, були прикладом корпоративної етичності, разом із моральними авторитетами колективу припиняли самовихваляння і того гірше — стяжательство. Варто почитати книги спогадів про кожного з Іванів — Петровича, Михайловича, Івановича, щоб скласти портрети цих знакових постатей культурного ландшафту Одеси другої половини ХХ століття. Ми ж поведемо мову про Івана Рядченка: 25 січня виповнилося 90 років від дня його народження.

Потужним озонатором духовної атмосфери суспільства після смерті Сталіна стала поезія. З 1955 року почали проводитися Дні поезії. В однойменній першій колективній збірці (видавництво «Московський робітник», 1956 р.) одна з публікацій мала примітну назву — «Прийшов час віршів». Римовані рядки звучали у студентських гуртожитках і заводських цехах, у палацах культури і навіть на переповнених стадіонах. Життєва та вогняна загартованість воєнного лихоліття дозволяла недавнім фронтовикам чесно і опукло висловити у віршах біографію покоління, свіжо та емоційно розповісти про втрати та здобутки. Епіграфом цього поетичного марафону було чітке і містке визнання:

Перевірка смертю йшла чотири роки,
Перевірка життям триває багато років.

В Україні жили та працювали три дивовижні поети, чия читацька популярність простягалася від Карпат до Камчатки. Кожен з них мав свій тематичний діапазон, шедеври та крилаті знахідки. Філософ Микола Ушаков увічнив себе максимою «Чим довше мовчання, тим дивовижніша мова». Почалися польоти в космос, і Леонід Вишеславський тисячі своїх шанувальників зачарував своїми «Зоряними сонетами», в тому числі Юрія Гагаріна. Щедро оснащені поетичними самородками вірші Івана Рядченка.

Коли наставав травневий день Перемоги, на сторінках газет, у передачах радіо і телебачення обов’язково знаходилося місце для хрестоматійного вірша Івана Івановича «В день закінчення війни». З якою драматургічною місткістю та пронизливою правдивістю передана автором реакція однополчан на звістку про перший ранок миру:

Ще стояла темрява німа.
У тумані плакала трава.
Дев’ятий день великого Травня
вже вступив у свої права.

У несамовитому «гуркоті радості», в канонаді стрільби з усіх видів зброї автор у кліповому форматі (говорячи по-сучасному) показує реакцію всього трьох учасників війни: лейтенанта, який «дробив чечітку», начпрода, який «вперше за чотири роки палив з «вальтера» і рванув комір гімнастерки кухаря. Але ліричний герой вірша і бачить, і чує більше:

Не рокотами зграї ЯКів
над палаючою зорею.
І хтось співав,
хтось плакав,
хтось спав у землі сирій.

Раптом тиша нахлинула наскрізна.
І в повноправній тиші
заспівав соловей,
ще не знаючи,
що він співає не на війні.

Що коментувати?! На рівні вічних партитур! Лише додамо, цей шедевр Рядченка неодноразово друкували популярні в радянський час відривні календарі. Мільйони людей, відірвавши листок з датою 9 Травня, не викидали його, а ховали — хто за ікону, хто в домашній альбом з фотографіями фронтовиків. Нерідко йшли слухати солов’їв — побратимів вісника миру.

Рядченко видав в Одесі, Києві, Москві півсотні книг. Його вірші надруковані в десятках антологій. Ці книги стоять на книжкових полицях Одещини — вони затребувані і тепер. Творчість нашого земляка вже кілька років активно пропагують майстри художнього читання Олена Куклова та Світлана Лукіна. Тому не будемо більше цитувати, а запитаємо: «Ви давно тримали в руках віршовані збірки, прозу Івана Івановича?» Там ви знайдете нев’янучу любовну лірику, філософські роздуми про життя людини розумної та проникливої.

Рядченко користувався в Одесі такою ж популярністю, як офтальмолог Надія Пучковська, актор Михайло Водяний, легендарні морські капітани суден Кім Голубенко, Вадим Нікітін, засновник «Вечірньої Одеси» Борис Дерев’янко. Тісні творчі узи пов’язували Івана Івановича з ленінградцем Михайлом Дудіним, київськими письменниками Костянтином Кудієвським, Дмитром Павличком.

Особливою заслугою Рядченка є чуйна, прозорлива турбота про молоді таланти (згодом — майстровитих!) — Ізмаїла Гордона, Бориса Нечерду, Тараса Федюка, Володимира Рутковського, Анатолія Колісніченка, — знакових постатей одеської літератури нового часу.

У моїй колекції книг з автографами письменників першим номером став збірник Івана Рядченка «Тривоги серця мого». Теплий напис автора на титульній сторінці починається словами «на згадку про знайомство» і закінчується позначкою «Вер. 1962». На той час я тільки починав працювати в молодіжній газеті, щодо римованих публікацій — оприлюднив дві пародії на колег-філологів в університетській багатотиражці. Про них Іван Іванович, міг і не знати. Але те, що рано чи пізно зверну на стежку віршування, передбачив-пророкував. У 1974 році, після виходу двох поетичних збірок, дав мені рекомендацію для вступу до Спілки письменників.

Рядченко вмів дружити з людьми — без панібратства чи зарозумілості. Вмів стояти «за друзів своїх». У підцензурні часи виникали тертя між зональними книжковими видавництвами та обласними письменницькими організаціями. Ми з Іваном Івановичем, як керівники цих колективів в Одесі, домовилися про відповідальне ставлення обох сторін до апробації рукописів, доопрацювання їх. Не створюємо конфліктів через рукописи посередні та кон’юнктурні. Але стоїмо спільно за якісну літературу. Цим і пояснюється, що яскраві, новаторські книги Бориса Нечерди, Ізмаїла Гордона, Анатолія Колісніченка з’являлися в «Маяку», а не в київських видавництвах. А 50-, 65-тисячні тиражі кращої прози викликали навіть невдоволення столичних бонз-лауреатів: мовляв, це наші привілеї. Павло Загребельний, який очолював письменників України, став на бік одеситів: якщо є замовлення книготорговців, а видавництво знаходить резерви паперу, то треба враховувати читацький попит.

Буквально з перших номерів «Вечірньої Одеси» на її сторінках з’явилося ім’я Івана Рядченка. Він став другом газети, однодумцем Бориса Дерев’янка. Вони захищали чесне ім’я капітана Вадима Нікітіна. Вони били на сполох, коли хваткі сили «пиляли» Чорноморське пароплавство.

Вік-вовкодав, як про ХХ століття висловився найтрагічніший російський поет, замкнув у своїх часових тіснинах чотирьох одеських письменників, що йдуть в одному напрямку, пов’язаних спільними сподіваннями.

Вранці 3 червня 1997 року зупинилося серце Івана Рядченка. Це стало нещадним ударом долі для редактора «Вечірньої Одеси». І він провів безпрецедентний марафон публікацій віршів побратима протягом 40 поминальних днів.

11 серпня того ж року загинув від кулі найманого вбивці Борис Дерев’янко.
11 січня наступного року не стало Бориса Нечерди.

23 січня 1999 року вже смертельно хворий Василь Фащенко публікує у «Вечірній Одесі» статтю-реквієм до 75-річчя Івана Рядченка. У червні того ж року не стало і Василя Васильовича.

У проміжку двох років завершилася життєва сувора вахта чотирьох чудових людей, які гідно та відповідально з’явили себе людям у коротке свято життя (шрифтом виділені слова збігаються з назвами книг І. Рядченка).