Цей знімок надіслав мені на особисту електронну пошту відомий кінематографіст, оператор-постановник і майстер художньої фотографії, киянин Юрій Гармаш, який веде детальну фотохроніку подій на Майдані. Про Юрія Гармаша писала наша газета 22 вересня 2012 року у статті «Геніальний Параджанов і ті, хто його шанує».
Фотознімки, зроблені Юрієм Гармашем у трагічній метушні «Євромайдану», часто не просто виразні репортажні фото, а повноцінні, місткі художні твори. Так сталося і з цією цілком випадковою фотографією.
Супровідний текст у листі Юрія такий: «Рівно місяць тому, 22 грудня 2013 року, я сфотографував Сергія Нігояна на барикаді, на площі Незалежності… Рівно місяць тому… Царство йому небесне, земля йому пухом».
Хроніка сайту «Україна Forbes» від 22 січня повідомляє наступне: «Близько 7.30 ранку стало відомо, що загинув один протестувальник. Про це повідомив координатор медичної служби штабу національного опору Олег Мусій. Постраждалий — Сергій Нігоян — був доставлений до медичної служби штабу близько 6.00 з кульовими пораненнями в голову, шию та груди. Мобільна бригада медичної служби надала активісту першу медичну допомогу, проте він помер протягом півгодини. Це перший випадок смерті від кульового поранення під час зіткнень мітингувальників проти влади та міліції».
Сайт «Дніпропетровськ. Коментарі» 22 січня розмістив наступну інформацію: Сергій Нігоян — вірменин, громадянин України, мешканець Солонянського району Дніпропетровської області, єдина дитина в сім’ї. У День Соборності України, 22 січня, у Дніпропетровську на Новому мосту, що з’єднує правий і лівий берег Дніпра, у живий ланцюг вишикувалося близько 400 осіб. Це вже традиційна для Дніпропетровська пам’ятна святкова акція. Але цього разу городяни влаштували хвилину мовчання. «На прапори України прикріпили чорні жалобні стрічки, деякі жінки принесли з собою роздруковані фото загиблого Сергія Нігояна»…
Тіна Арсеньєва
Сергій Нігоян загинув на «Євромайдані» в День Соборності України. Потрапивши під постріли в середу, 22 січня, Сергій Нігоян помер. За даними медиків, у нього влучило 4 кулі. Новина про загибель на «Євромайдані» молодого хлопця з Дніпропетровська розлетілася в соцмережах зі швидкістю світла. Нещодавно було опубліковано й останнє з ним інтерв’ю:
— Мене звати Христина.
— Мене Сергій. Я з Дніпропетровська.
— Скільки вам років?
— Мені цілих 20 років.
— Як давно ви приїхали?
— Я виїхав 7 грудня з Дніпропетровська. З 8 грудня вже стою на посту.
— Я бачила, ви в охороні стоїте, бачила вас і на Мальтійській кухні, ви там дрова колете.
— Я їм допомагаю у вільний час. На Майдані немає «це наші чи не наші». У моєму розумінні тут (переходить на українську) усі повинні бути єдині. Без цього перемоги не може бути.
— Що ви ще робили? Я бачу, ви постійно чимось займаєтеся.
— В охороні стою і на кухні допомагаю. Крім цього, ходжу з щирими українцями спілкуюся. Мені подобається українська мова. Українці. Тому що я народився серед них, і доведеться серед них проживати. І це мій обов’язок.
— Де живете? У наметі?
— У наметі або в Будинку профспілок. Де знайдеться вільне місце.
— Я часто спілкуюся з хлопцями, такими, як і ви. Тими, хто приїхав давно. Не втомилися?
— Я не втомився. У мене іноді виникає думка, що немає жодних зрушень. Але якщо буде небезпека, я буду в перших рядах.
— Як довго ви спите?
— Раніше 12 не лягаю. Але сплю, все нормально, вдень іноді теж сплю. Завтра збираюся їхати додому. 4-го поїду, а 7-го, думаю, вже повернуся.
— Ви приїхали самі?
— Сам.
— А як родина до цього поставилася?
— Сім’я не знала, поки я звідси не подзвонив, з Майдану. Я сам із села, із сусідом виїхав до міста, він мене підвіз.
— З якого ви села?
— Село Березнуватівка Дніпропетровської області. Сусід довіз мене до Дніпропетровська. А там я сів у маршрутку. Годину-півтори їздив містом, шукав, де збирається Майдан, де збираються люди. Я ходив, шукав, шукав і нікого не знайшов. І вирішив підійти на залізничний вокзал. Подумав, чого чекати? Купив квиток. Через пару годин сів і поїхав.
— І потім подзвонили родині?
— Я звідси телефоную через два дні батькові. Він запитує: «Де ти?» Я кажу: «На Майдані». Батько запитує: «У Дніпропетровську?». Я кажу: «У якому Дніпропетровську, в Києві». Він відповідає: «Куди ти? Навіщо? Дивись, ні в які сутички не вплутайся». Я не сильно беру участь у таких речах. Воно мені не треба. Тому що ніхто про мене не подбає, крім мене. Хоча ходили з однією дівчинкою з Одеси до внутрішніх військ, вони на Банковій стоять, спілкувалися з ними. Там теж стояв чоловік іншої національності, він відкрито поділився зі мною: «Нам наказ дали. Ми не можемо інакше. У нас робота, у нас діти, ми ж не б’ємо вас, б’є «Беркут». Ми просто стоїмо. Нам дали наказ, загнали нас сюди в глухий кут».
— Чому ти приїхав на Майдан?
— Я дивився по телевізору, що відбувається на Майдані, ночами не спав, стежив за новинами. Потім вирішив їхати. Це моє майбутнє теж.
У Березнуватівці про загиблого односельця відгукуються добре. Сусіди кажуть, що він вів здоровий спосіб життя і дуже добре вивчив українську мову. А в школі характеризують як людину гарячої крові, але відзначають також, що проблем з поведінкою не було, лише загострене почуття справедливості.
Поховають Сергія Нігояна в рідному селі, коли тіло загиблого доставлять з Києва.
Вчора у Львові ховали Юрія Вербицького, науковця-сейсмолога, активіста «Євромайдану», який помер від переохолодження після того, як його з лікарні забрали правоохоронці, побили і кинули роздягненого в лісі.











