Колись цей величезний білосніжний лайнер заповнював своєю громадою чи не весь Одеський порт. Він був першим трофейним «пасажиром», якого пригнали до Одеси зі збитої фашистської Німеччини. І першим, хто відкрив після війни мирну міжнародну лінію Одеса — Нью-Йорк.
Щоправда, лінія ця протрималася недовго. Між СРСР і США почалася «холодна війна», і лайнер перевели в каботаж, на лінію Одеса — Батумі. На цій лінії він працював багато років, але іноді все ж виходив за Босфор. Привозив до СРСР молодих кубинців, які ставали студентами радянських навчальних закладів, і возив на різні міжнародні фестивалі радянську молодь.
У «Морській енциклопедії Одеси» йдеться, що на борту цього лайнера, який у гітлерівців називався «Патрия», у травні 1945 року командувач гітлерівського підводного флоту грос-адмірал Деніц у присутності представників військового командування СРСР, США та Англії підписав акт беззастережної капітуляції всіх військово-морських сил гітлерівської Німеччини. А коли на лайнері був спущений фашистський прапор і піднятий радянський, він отримав ім’я «Росія».
Ось така біографія була у цього гіганта. А згадав я про нього, зустрівши нещодавно старого друга, з яким колись разом вступав на роботу в Чорноморське пароплавство, — Володимира Андрійовича Мітіна.
«Росія» була дизель-електроходом. І пропрацював Мітін на судні спочатку електриком, а потім електромеханіком з 1949-го по 1984 рік. 35 років! Пропрацював до того самого часу, коли лайнер був проданий на металобрухт до Японії.
…Наприкінці грудня 1984 року теплохід «Аркадій Гайдар», на якому я теж пропрацював багато років, завантаживши в Сінгапурі 12 тисяч тонн каучуку, знявся на Одесу. Пройшовши Малаккську протоку, ми вийшли в Індійський океан. Рано вранці зателефонував капітан і попросив піднятися на місток:
— Ви працюєте в пароплавстві з перших повоєнних років. Знаєте майже всі наші судна. Але ось назустріч іде ніби «Росія». Але назва інша. Ану, гляньте.
З цими словами капітан простягнув мені бінокль. Судно було вже недалеко, і навіть без бінокля було видно, що це «Росія». Але на носі великими літерами було виведено «Аніва».
— Так… Дивно, — віддаючи капітану бінокль, сказав я. — А давайте у них запитаємо.
Капітан засміявся:
— У тому то й річ, що я вже зв’язувався з ними по радіотелефону. Не виходять на зв’язок. Мовчать. Засекречені, чи що? А прапор у них червоний, радянський. Та й «Росія» ніколи не була ні на кого схожа. Звідки ж взялася ця «Аніва»?
Так ми тоді й не змогли розгадати цю загадку. І лише через деякий час, зустрівши Мітіна у відділі кадрів пароплавства, розповівши йому про зустріч в океані, я дізнався, в чому була справа.
Так, це була «Росія». Але коли було вирішено продати застарілий лайнер до Японії на металобрухт, з Міністерства морського флоту СРСР надійшла команда: «Перейменувати судно. Щоб ніхто не міг сказати, що Росію продали японцям!»
Ось тоді й стала «Росія» «Анівою»…
Від Мітіна я дізнався, що судно довго стояло на далекому одеському рейді, поки начальство вирішувало, що з ним робити. Спочатку хотіли зробити з «Росії» готель, і вже підбирали для неї в порту неробочий причал.
Потім з’явився на судні якийсь багатий американець. Казали, що він хоче пристосувати «Росію» під розважальний заклад. Потім приїхали німці. Вони хотіли поставити лайнер у Гамбурзі на вічний прикол і зробити з нього музей.
Все це тривало довго. Начальство ніяк не могло прийняти рішення, що ж робити. А лайнер іржавів. Ночами він стояв у повній темряві, і лише на носі та на кормі тьмяно світили два вогні, означаючи, що судно стоїть на якорях. А коли Одеська затока пінилася від штормового вітру і величезну порожню «Росію» розгойдували хвилі, на баці сумно дзвеніла ринда, посилюючи відчуття приреченості цього колись яскраво освітленого, нарядного, завжди переповненого пасажирами величного судна.
Команда на «Росії» не трималася. Кому цікаво було тут працювати, якщо дні цього гіганта були полічені. Капітани змінювалися чи не щодня. І лише кілька старих членів екіпажу, і серед них Володимир Андрійович Мітін, були віддані своїй «Росії», підтримуючи ледь жевріюче на ній життя.
Судно прийшло в повне запустіння. Доходило до того, що вахтові матроси навіть не піднімали вранці кормовий прапор. І тоді він, Мітін, біг на корму і піднімав на флагштоці прапор СРСР.
Нарешті надійшла з Міністерства команда: «Йти до Японії, на металобрухт». І старий лайнер, підготовлений новоприбулим екіпажем до далекого переходу, знявся в останній рейс.
І ось у японському порту Курэ, де біля причалів стояли такі ж старі, як і «Росія», приречені на злам судна, капітан доручив Мітіну спустити прапор.
На цю сумну церемонію зібрався весь екіпаж. Знявши фуражки, моряки мовчки дивилися, як просолений вітрами морів і океанів прапор «Росії» поповз з кормового флагштока вниз.
Володимир Андрійович поцілував спущений прапор, дбайливо згорнув і передав капітану. А наступного дня, залишивши судно японцям, екіпаж полетів до Одеси.
— А що ж було з прапором далі? — запитав я.
— В Одесі ми віддали його до Музею морського флоту, — відповів Мітін. — І хоч я плавав потім на інших суднах, повертаючись з рейсів, завжди приходив до музею, де біля великої моделі «Росії», що стояла під склом, був розгорнутий і її прапор. А потім музей згорів. Загинув і прапор…
На цьому можна було закінчити розповідь про долю чорноморського лайнера «Росія» та його прапора. Але кожне судно — це насамперед екіпаж, люди. Тому в цьому нарисі мені хочеться розповісти про незвичайну долю незмінного члена екіпажу «Росії» Володимира Андрійовича Мітіна.
Коли ми разом вступали на роботу в Чорноморське пароплавство, я знав тільки те, що він закінчив Одеську морехідну школу. Подружилися, коли нас уже прийняли до пароплавства, і ми щодня приходили до відділу кадрів, сподіваючись отримати призначення на якесь судно. Але суден було мало. Майже весь флот за роки війни був потоплений, і роботу в першу чергу отримували демобілізовані з армії та військово-морського флоту моряки.
Так тривало довго. Нарешті Мітін отримав призначення на якийсь пароплав, назви вже не пам’ятаю. А незабаром пішов у свій перший рейс і я.
Потім я дізнався, що він плаває на найбільшому пасажирському судні Чорноморського пароплавства дизель-електроході «Росія», і зрадів за нього. Зустрічалися рідко. А незабаром і зовсім втратили один одного з поля зору.
Але ось у 1999 році, вже після розвалу Чорноморського пароплавства, коли, вийшовши на пенсію, я, як колишній малолітній в’язень Одеського гетто та Карлівського концтабору, працював в Асоціації колишніх в’язнів фашизму, ми зустрілися знову. Спочатку я подумав, що, дізнавшись, де я працюю, він зайшов мене провідати. Але виявилося, він прийшов до асоціації стати на облік. Я не повірив своїм вухам:
— Ти? На облік? Ми реєструємо тільки колишніх в’язнів гетто та концтаборів!
— А я й був в’язнем гетто, — відповів він, сідаючи до столу. — Тільки про це ніколи нікому не говорив.
— Ти що, єврей?
— Мати була єврейкою. А батько — росіянином. У мене його прізвище та по батькові.
І тут я дізнався, що довелося йому пережити в роки фашистської окупації Одеси.
Батько з перших днів війни пішов на фронт. А мати залишилася з маленьким Володею в окупованому місті. У грудні 1941 року, згідно з наказом окупаційної влади, вона, як і сотні інших одеських євреїв, надівши собі та Володі на плечі торбинки, попленталася з ним на Слободку, де румунами було організовано єврейське гетто.
Зима була сніжною, морозною. І люди, загнані в гетто, були приречені на смерть від голоду та холоду. Майже щодня протягом усієї тієї страшної зими вивозили з гетто на підводах гори трупів.
Померли б від голоду і Володя з матір’ю, якби не їхня сусідка по двору, полька Ядвіга Жуковська. До війни мати не дуже з нею спілкувалася. Вважала зарозумілою, недоступною…
Кожного тижня, пішки, незважаючи на жорстокий мороз, Ядвіга добиралася до гетто і приносила Володі з мамою якусь їжу або трохи грошей. Гетто охороняли румуни. Але за хабар туди можна було пройти. По неділях дозволено було в гетто влаштовувати базар.
З початку січня 1942 року людей з гетто почали вивозити в села Одеської (нині Миколаївської) області — Доманівку, Богданівку, Карлівку, Акмечетку, де окупанти організували концтабори. І Ядвіга Жуковська стала просити Володьчину матір віддати сина їй. Мати не погоджувалася. Але коли дізналася, що призначена в черговий етап, погодилася.
Але приховувати Володю у себе Ядвіга не могла. По всьому місту був розклеєний наказ: «За укриття євреїв — розстріл!». У дворі знали, що Ядвіга забрала хлопчика з гетто і мовчали. Але могли знайтися інші донощики. І вона вирішила Володю охрестити.
Жили вони на Успенській, у четвертому номері, де недалеко від їхнього будинку відкрився покинутий за радянської влади монастир. Служив там православний священик, який приїхав із Бухареста. У 1920 році разом із розгромленою в громадянську війну білою армією він утік від більшовиків за кордон. До нього і повела Ядвіга Володю.
Дізнавшись від Ядвіги історію хлопчика, священик не тільки його охрестив, видавши румунською мовою свідоцтво про хрещення, щоб Володя міг ходити містом, не боячись румунських патрулів, але сказав Ядвізі, що забере хлопчика до себе. Йому потрібен помічник по господарству. А головне — у нього Володя буде в повній безпеці.
Було Володі тоді тринадцять років. Пересилившись до священика, який жив самотньо на Софіївській, у чотирнадцятому номері, Володя став допомагати йому по господарству. Ходив на базар, готував невибагливу їжу, прасував, колов дрова. І коли священик приходив з монастирської служби, в їхній невеликій квартирці стараннями Володі було натоплено, а на столі, накритий чистим рушником, чекав обід. Ядвіга часто навідувала Володю, підказуючи, як краще вести господарство. Так і жив він до весни 1944 року.
Коли до Одеси став наближатися фронт і став чутний гул гармат радянських військ, що наступали, священик обійняв Володю і сказав: «Прощай, дорогий. Їду. Прийдуть більшовики, мені не минути. Вдруге від них тікаю». 10 квітня 1944 року Одеса була звільнена. А наступний день приніс нову несподівану радість. Вранці, коли нашвидкуруч попивши чай, Володя вискочив у двір і побачив двох жінок, що йшли йому назустріч. І раптом одна з них, одягнена в якийсь рваний мішок, боса, з розпатланим волоссям кинулася до нього, схопила і затремтіла від ридань.
— Мамо!
Це була вона. А привела її Ядвіга.
Мати Володі була звільнена з концтабору в Акмечетці радянськими військами, що наступали на Одесу. Було це наприкінці березня 1944 року. Разом з іншими в’язнями, що дивом вижили, йдучи слідом за військами, що наступали, вона одразу після звільнення Одеси прийшла до рідного міста…
Говорили ми з Володимиром Андрійовичем довго. І раптом мій друг сказав:
— Коли дивлюся на фотографію, де я спускаю на «Росії» прапор, стає не по собі. Це як прощання з першим коханням, яке не забувається ніколи…