…У вагоні трамвая, що прямував до Аркадії, побачила давно не зустрічавшуся мені знайому… Інженер-нафтовик, через відомі події в Нагірному Карабасі змушена була виїхати з родиною з рідного Баку, поступово прижилася в Одесі. Працювала екскурсоводом, була науковим співробітником історико-краєзнавчого музею. А в даний момент, поділилася вона новиною зі свого сьогоднішнього життя, їде до санаторію «Салют», де відпочивають і лікуються ветерани війни та праці. «Буду співати, — посміхнулася моя співрозмовниця. — Не сама, — уточнила, — ось з Валентином Семеновичем Кравченком».
Немолодий, але підтягнутий чоловік приємної зовнішності сидів поруч, обійнявши гітару.
Поступово, у розмові, з’ясувалося, що Іветта В’ячеславівна та Валентин Семенович, які чимало пережили в житті, не тільки один одного підтримують, але й частинку свого душевного тепла намагаються віддавати людям. Так виникла ідея удвох, не чекаючи нагород, давати концерти в санаторно-курортних установах Одеси, яких сьогодні, на жаль, залишилося не багато. Вибір припав, перш за все, на санаторій «Салют».
У репертуарі цього дуету — українські, російські та, звичайно, одеські, а також народні пісні, улюблені всіма романси. Звучать і фронтові пісні, виконують вони і класику. Часто «виходить на сцену» домра, нею відмінно володіє Валентин Семенович.
За професією В. С. Кравченко — інженер-будівельник, проєктувальник. Закінчив одеський виш, працював у Махачкалі, потім осів у рідній Одесі, трудився у відділі обчислювальної техніки, спеціалізувався на проєктуванні фундаментів для житлових будинків та промислових будівель, захистив кандидатську дисертацію, працював у проєктному інституті № 3.
Не вдаючись у непотрібні, на його думку, подробиці, але з найбільшою повагою називає Валентин Семенович ім’я лікаря — Олег Миколайович Слинько допоміг йому перемогти… онкозахворювання. Було й таке в його житті, що переконало: естафета добра не повинна перериватися.
Ну, а музика? Нею «захворів» ще в шкільні роки. Школу № 30, що на Ярмарковій, закінчив із золотою медаллю. У дев’ятому класі виступав з оркестром народних інструментів Будинку піонерів колишнього Ленінського району, яким керував досвідчений педагог-музикант Віталій Олександрович Розмариця.
Не залишив музику і в студентські роки. На четвертому-п’ятому курсах будівельного інституту його запросили до оркестру консерваторії, на репетиції якого він бігав з великим задоволенням. Репертуар там був відмінний: класика! Музика не відпустила його і після закінчення вишу — грав в оркестрі Будинку культури імені Лесі Українки, благо, крім домри, освоїв і семиструнну гітару.
Ну, як такий чудовий музичний багаж таїти, насолоджуватися ним тільки самому? З ним він і приходить сьогодні до людей. Щоб у такі неспокійні часи вони знали, вірили, що не все в житті вимірюється тільки сухим розумом і грошовим прибутком.
«Зате вона краще за мене співає», — посміхаючись, вказує Валентин Семенович очима на свою супутницю — Іветту В’ячеславівну Козіну, ніби пояснюючи, що скріпило їхню спільну творчість.