З величезним жалем можу сказати, що лише нещодавно познайомилася з публікаціями в «Вечірній Одесі» від 13 серпня та 27 серпня 2008 року Тетяни Жакової «Хто вони, дівчата з вищого товариства?» та Сергія Решетова «Вихованки інституту та їхні викладачі». Але свіжі записи на форумі та відгуки читачів переконали мене, що інтерес до опублікованого не зник, тема не вичерпана, і будь-які відомості можуть бути небайдужі тим, у кого в роду були вихованки інституту шляхетних дівиць або його викладачі.
Нагадаємо читачам, що приводом для публікації стала стара фотографія одного з випусків Одеського інституту шляхетних дівиць, яку приніс до редакції Сергій Миколайович Яковчук, що зберігалася в сімейному архіві його тещі. Наш читач вирішив, що, можливо, хтось з одеситів впізнає в дівчатах у білих пелеринах своїх прадідів. На публікацію відгукнувся член російського генеалогічного товариства Сергій Решетов, який багато цікавого розповів про цей навчальний заклад, його вихованок та викладачів. І ось своїми спогадами вирішила поділитися Ірина Володимирівна Гарницька. Ось що вона пише.
«Не заглиблюючись в історію створення інституту, про це написано вже достатньо, хочу розповісти про конкретних людей, вихованок інституту, близьких мені, знайомих з самого дитинства, які вплинули на духовне формування та вибір моєї професії. В першу чергу мова піде про Анну Іонівну Корнєєву, уроджену Островську, внучатою племінницею якої я є. Аня Островська, дочка сільського вчителя та фельдшерки, народилася в селі Нерубайське. В ранньому віці втратила матір. Її батько Іона Миколайович, вкрай прив’язаний до дочки, розуміючи всю важливість хорошої освіти, віддав її вчитися до Одеського інституту шляхетних дівиць. Сам Іона Миколайович 55 років пропрацював народним учителем у школах Черкаської, Київської, Одеської областей. Теплі слова спогадів про нього містяться в книзі одеського журналіста-краєзнавця Ігоря Чоппа «Відрада мого дитинства», у якого він викладав у школі № 40, розташованій на вулиці Затишній.
Аня Островська в 1910 році закінчила із золотою медаллю Одеський інститут шляхетних дівиць. Цікаво, що в своїх подальших автобіографіях вона називає його «Одеським жіночим інститутом», оскільки кадрові вимоги радянського часу не пропустили б соціально чужу формулювання з «шляхетними дівицями». По суті, диплом інституту прирівнювався до гімназійної освіти і давав право на викладання в середній школі. У 1911 році Аня Островська пройшла стажування в Парижі і через два роки була направлена одеським інститутом до Петербурга, до Смольного інституту, в клас вчительок французької мови для отримання спеціальної вищої освіти. Все її подальше життя було пов’язане з викладацькою діяльністю в сільських школах, гімназіях, а потім у вишах Одеси. Цікавим є той факт, що, на відміну від нинішніх випускників, А. І. Островська після Парижа та Петербурга з 1913-го по 1928 рік працювала в непростих умовах чоловічих гімназій та сільських шкіл Бессарабії. Я згадую, з яким теплом і любов’ю вона розповідала про своїх учнів і цей період життя. Вже в 1915 році прізвище Островської було внесено до офіційного довідника «Адрес-календар вчителів середніх шкіл Росії» серед найбільш рекомендованих викладачів французької мови. Її чоловіком став К. І. Корнєєв, також народний учитель російської словесності. Але в 1927 році Анна Іонівна овдовіла.
З 30-х років А. І. Корнєєва викладала в медичному інституті, потім в Одеському державному інституті іноземних мов, який пізніше став факультетом романо-германської філології університету ім. І. І. Мечникова. З 1946-го по 1955 рік очолювала кафедру практики та методики викладання французької мови. І вся плеяда провідних викладачів кафедри французької мови 60—70-х років були її учнями.
Її кімнату на вулиці Софіївській часто відвідували колеги, аспіранти, колишні шкільні учні, подруги по інституту. Анна Іонівна підтримувала контакти з усіма, кого доля якимось чином пов’язала з Францією. Це одеський краєзнавець Євген Єрмілович Запорожченко, його сестра, завідувачка кафедри іноземних мов Наталія Єрмілівна, вчений-теолог Микола Олексійович Полторацький, репатріанти з Франції.
Особливо хочеться відзначити, що А. І. Корнєєва з часів навчання в інституті зберігала тісну дружбу з іншими вихованками свого та наступних випусків. Дуже часто у неї в гостях були сестри, яких віддавали вчитися до інституту разом: Софія та Ніна Сатови, Анна та Єлизавета Волошини, Лідія та Ніна Калінг. Їхня дружба тривала до кінця життя. Їх пов’язували не тільки дружні стосунки, але й професійна діяльність, публікації спільних методичних розробок. Здебільшого всі випускниці інституту працювали викладачами французької мови, російської словесності, музики, бібліотекарями. Особливо хочеться розповісти про сестер Сатових. Генеральські дочки проживали на вул. Кінній, 2, в особняку з видом на порт. Старша сестра Софія Миколаївна Сатова-Ковачевич, до старості жвава, рухлива, дотепна, викладала в медичному інституті та ОДУ. Її чоловік В. Ковачевич, серб за національністю, був заарештований і засланий. Софію Миколаївну також торкнулися репресивні заходи. Нещодавно я знайшла її прізвище в списку репресованих співробітників та студентів ОДУ, справи яких припинено. У 80-ті роки Софія Миколаївна переїхала до Москви до сестри. Її молодша сестра Ніна Миколаївна здобула акторську освіту і працювала в театрах Москви. Завданням останніх років Ніни Миколаївни було видання навчально-методичної розробки з французької мови для учнів середньої школи «Від гри до знання». Книгу, яка вийшла у світ у 1986 році, вона присвятила улюбленій сестрі, яка пішла з життя, і поставила її ім’я в співавтори. Показово, що з точки зору методики навчання іноземних мов Корнєєва та сестри Сатови впроваджували для школярів як один з аспектів навчання ігровий метод, тобто ребуси, шаради, кросворди, пісні. Таким чином прагнули зробити процес навчання більш привабливим. Можливо, цьому їх навчали в інституті, саме з орієнтацією на роботу з дітьми. Я згадую зі свого дитинства прогулянки в парку ім. Шевченка, коли три пані намагалися мені прищепити інтерес до французької мови.

Крім Сатових, добре пам’ятаю сестер Волошиних, милих, затишних стареньких, які також займалися викладацькою роботою, сестер Калінг. У будинку Анни Іонівни часто бувала Марія Олександрівна Поліщук, бабуся Н. С. Поліщук, французького філолога та мистецтвознавця.
Думається, що нинішній образ інститутки, тиражований у телесеріалах, образ суворої, чопорної пані або мило грасуючої старенької, зануреної у спогади про минуле, дещо перебільшений. Стиль їхніх дружніх стосунків відзначався увагою одне до одного, щирістю, душевністю. Я не чула ні «душечок», ні «мілочок», ні «шерочок». Так, були ласкаві звернення Асенька, Анюрочка, Сонечка, Лізонька, але це було проявом теплоти, сердечної прив’язаності. Старі вітальні листівки до Дня ангела писалися з дотриманням старої орфографії, обов’язковим зверненням ВВР, тобто її (його) високородію, пронизані увагою та турботою про друга. Зворушливо звучить присвята С. Н. Сатовій-Ковачевич на її методичній розробці «Моєму улюбленому старшому другові Асеньці на пам’ять про багато, багато, що нас пов’язує з самих юних років». За цими рядками криється дійсно багаторічна дружба, що пов’язувала А. І. Корнєєву та сестер Сатових.
Загальновідомий факт, що з 30-х років у будівлі інституту розмістився інститут інженерів морського флоту, один з престижних навчальних закладів Одеси. На зміну шляхетній жіночій еліті прийшла нова — технічна. Випускниками ОІІМФ були багато відомих фахівців, зокрема А. І. Блещунов, інженер, альпініст, колекціонер, його близький друг В. І. Гарницький, мій батько.
Любов до французької, прищеплена в дитинстві А. І. Корнєєвою та всім її оточенням, визначила вибір моєї професії перекладача, викладача французької мови.
По-різному склалося життя випускниць інституту. Багатьом доля послала важкі випробування. Але багато хто їх витримав, були гідними дружинами, матерями, професіоналами у своїй галузі і втілили ті принципи виховання, які дав їм Одеський інститут шляхетних дівиць.











