Залишившись після закінчення філологічного факультету університету імені Мечникова жити і працювати в Одесі, в наступні півстоліття я мав нагоду доторкатися до доль і творчості найяскравіших наших наставників і випускників того часу. Як у фінальних преміальних розкладах, назву короткий (і суто суб’єктивний) список, трьох представників літературознавчої науки — Наталію Борисівну Кузякіну, Василя Васильовича Фащенка та Марка Григоровича Соколянського. Усі троє публікувалися на сторінках «Вечірньої Одеси». Вірю, що Соколянський в черговий приїзд до рідного міста з Німеччини знайде привід для спілкування з нашими читачами. Бо якщо скласти реєстр тисячі знаменитих авторів «Вечірки» (втім, і сотні), то до нього увійшли б усі троє вищеназваних.
Привід поговорити про Василя Васильовича Фащенка «датський» — 5 січня виповнюється 85-а річниця від дня його народження. Воістину, шляхи Господні незбагненні: як і чому випускник сільської школи з півдня лівобережної України став відомим літературознавцем. Адже навчався він на філфаці в ті роки, коли вождь СРСР Йосип Сталін на тлі повоєнної розрухи, голоду 1947 року, раптом перейнявся мовознавчою теорією. Втім, і над літературою величезної країни він був головним наглядачем майже три десятки років — особисто «редагував» і розстрільні списки письменників, і особисто розподіляв сталінські премії трьох ступенів для тих, хто залишився живим. Над наукою та духовним життям стояли партія, доктринери марксистсько-ленінського приходу, що топтали релігію, генетику, вікову мудрість землеробів — лисенківщиною, мистецтво та літературу — соцреалізмом у поєднанні зі ждановщиною тощо.
Василь Фащенко закінчив виш через рік після смерті Сталіна. Здатному випускнику досвідчені А. В. Недзведський і Г. А. В’язовський провидчо рекомендували в аспірантуру. Закінчував він її і захищав кандидатську дисертацію в пору хрущовської відлиги, коли «заговорили» прокинуті вулкани літератур народів СРСР. За щасливим натхненням Фащенко взявся вивчати українську новелу, геніально втілений жанр прозаїками Михайлом Коцюбинським і Василем Стефаником, потім — Григорієм Косинкою та шістдесятниками. Як Іван Дзюба і Віктор Іванисенко в Києві, Василь Васильович в Одесі став обличчям нової хвилі літературознавчої плеяди, що орієнтувалася на заповіти Івана Франка, Михайла Грушевського, Сергія Єфремова, а не на мертвечину комуністичного катехизису.
У 41 рік Фащенко став професором, завідувачем кафедри. У 1985-му йому присуджено Державну премію імені Т. Г. Шевченка в галузі літературознавства. Міг стати академіком, якби переїхав до Києва, почав працювати, наприклад, в академічному інституті літератури. Не сподобило стати на кар’єрну стежку: його вабила жива практика виховання вчителів-філологів, ліплення самостійно мислячих літературознавців незалежної України. Нині вони результативно працюють у вишах Києва, Вінниці, Кіровограда, за кордоном і, звичайно, в рідній альма-матер. Їх іменують вихованцями школи професора Фащенка. Сотні випускників Одеського університету ім. Мечникова, що працюють у школах і вишах, у пресі, в установах культури вдячно згадують його благотворне, батьківськи мудре ставлення до рідного слова, змістовної книги, літературного таланту.
Утвердившись у статусі арістарха — вимогливого та об’єктивного критика літературних артефактів (зоїлів з ідеологічною дубинкою система вирощувала парниковим методом), Василь Васильович ніколи не прагнув бути «над сутичкою», пророкувати істини «останньої інстанції». Письменницьке ремесло йому було цікаве на всіх стадіях — від задуму до рукопису і потім видавничим процесом, читацькою апробацією книги. Рецензував рукописи та книги літераторів-земляків — Івана Рядченка, Бориса Нечерди, Бориса Дерев’янка, Бориса Андрійченка, Віталія Логвиненка, Євгена Присовського, Василя Полтавчука, допомагав видавництву «Маяк» формувати перспективний творчий портфель.
Свідченням поглибленої зацікавленості Фащенка-критика КПД Одеської письменницької організації стала публікація в «Чорноморці» об’ємної статті «Пiвденноукраїнський дух в лiтературi». Вона побачила світ за два тижні до доленосного референдуму 1 грудня 1991 року. І в хрестоматії критичної думки рубежу ХХ і ХХI століть, епохи Незалежності мала б входити до числа головних. Хочеться навести цитату-нагадування про предтеч: «Корифеї українського театру М. Кропивницький та І. Карпенко-Карий, митці «днiпровсько-бузької» хвилі в лiтературi — Днiпрова Чайка, В. Винниченко, Є. Маланюк, I. Днiпровський, а також творці й фундатори українського Вiдродження в Одесi Ю. Липа, М. Кулiш, Ю. Яновський, О. Довженко глибинно вiдкривали свiтовi солодкi й гiркi чари степових Еллад бiля Чорного моря…
У трiадi мiфологем **степ-козак-море** посерединi стала людина минулого і ХХ століття: безталанна і з талантом, хижа і добра, вільна і невільна, з надією і без надії водночас».
Провидінська, провидінська стаття Фащенка — літературознавця про південноукраїнську характерність, творчу міць духу — від дідів і прадідів — степняків Причорномор’я, виразилася в присудженні Національної премії імені Тараса Шевченка Володимиру Базилевському, Борису Нечерді, Дмитру Кременю, Анатолію Кичинському, Тарасу Федюку, Володимиру Рутковському. Колеги-літератори, його учні ставили собі за приклад моральний авторитет Василя Васильовича, його ерудицію та його тягу до навчання, безперервне пізнання світу і людей. Про це кілька разів писав Борис Дерев’янко в редагованій ним газеті, ці статті увійшли до його посмертних книг. Дієвим втіленням колективної вдячної пам’яті літераторів і філологів, народжених у 30-ті та 40-ві роки, став випуск двох посмертних фащенківських книг у видавництві «Маяк». Прозаїк Дмитро Буханенко, директор «Маяка», домігся включення вибраних робіт Фащенка до «Бібліотеки Шевченківського комітету». Книга літературознавчих студій (обсягом 640 сторінок і тиражем у 5 тисяч примірників) сьогодні доступна вчителям і школярам, студентам, письменницькій спільноті. Під грифом «Маяка» вийшли збірки спогадів про В. В. Фащенка, університетських колег-професорів А. В. Недзведського, І. М. Дузе, Г. А. В’язовського. Вважаємо за потрібне і важливе, говорячи про ювілейну дату видатного літературознавця, нагадати про круглу дату Дмитра Афанасійовича Буханенка — випускника філфаку фащенківської пори. Молодший народився 1 січня 1939 року, старший, наставник — 5 січня 1929-го. Та й прожили майже однаково — в межах семи десятків років. Добра, довга пам’ять!
Мати Василя Васильовича хотіла, щоб він став священиком, ніс Боже слово людям. Він став словесником у храмі слова.











