Завдяки успішному виступу «Чорноморця» в Лізі Європи і, звичайно, прихильному ставленні керівництва клубу до журналістів, мені вдалося минулого року добряче помандрувати з командою Європою. Почалося все з поїздки до близької нам Молдови, завершилося вояжем у відносно далекі (перш за все, за менталітетом) Нідерланди, а між ними «розмістилися» відрядження на Балкани. Спортивна складова поїздок у «Вечірці» висвітлювалася досить докладно, а зараз хочеться хоча б коротко поділитися з читачами нефутбольними враженнями.
«Неповерненець»

На сайті кишинівського клубу «Дачія», з яким належало зустрічатися одеситам, було оголошено, що для українських журналістів акредитація на матч буде проходити біля VIP-входу на стадіон. Прибувши завчасно, ми з колегами стали шукати цей вхід, але безуспішно. Нарешті, звернулися за допомогою до місцевого охоронця. Той подивився на нас зі здивуванням: так ви ж біля нього стоїте. VIP-входом виявилася звичайна хвіртка.
Побувати в Молдові і не скуштувати місцевих плацинд і вина було б злочином. Звісно, ми скористалися такою можливістю. Молодші колеги побажали продовжити бенкет безпосередньо на стадіоні, але як пронести крізь кордони на трибуну веселящий напій? Такої кількості представників силових структур на стадіоні, до речі, я не бачив більше ніде. Виявилося — простіше простого. На вході дозволялося проносити ємності з напоями, але у відкритому вигляді (щоб не можна було докинути до поля). Так що при огляді можна було демонстративно розкривати пляшку і викидати корок, оскільки в кишені покоївся запасний.
Мандрували ми на мікроавтобусі. До Молдови в’їхали через пропускний пункт Тудору, а виїжджали через Тирасполь. Там нас добряче помаринували на кордоні — змусили якісь декларації заповнювати. Але, що найкумедніше, відмітку в паспорті про виїзд з країни поставити забули. Так що можна вважати, що з Молдови я досі не виїхав.
А де ж Дерибасівська?

У Белграді я востаннє бував у далекому 1988 році. Запам’ятався він мені, громадянину СРСР, повітряним, білосніжним. У пам’яті залишилося і зауваження екскурсовода про те, що в центрі міста не дозволяють будувати більше трьох будинків за одним проєктом. З нетерпінням чекав нової зустрічі зі столицею тепер уже Сербії.
Очікування виправдалися не повністю. Після подорожей світом, а минуло цілих двадцять п’ять років, Белград особливо не вразив. Але розчарування тривало недовго — до відвідування парку Калемегдан, з якого відкривається приголомшливий вид на злиття двох головних річок Сербії — Сави і Дунаю. Не упустили ми можливості відвідати один із найбільших православних храмів у світі — собор Святого Сави. Але найбільше мені сподобалося на тихій вуличці Скадарлія, де розмістилися ресторанчики і скромніші кафешки, в яких можна було скуштувати страви та напої місцевої кухні. На початку вулиці височів стовп з покажчиками «споріднених» місць — Арбат, Монмартр, Вітоша… Шкода, таблички з написом «Дерибасівська» ми так і не виявили.
А ще не забути зруйновані будівлі в центрі Белграда — нагадування про бомбардування міста авіацією НАТО в 1999 році.
Несподівана Тирана

В Албанії особливо хотілося побувати: коли ще виникне можливість відвідати цю ще зовсім недавно закриту країну!
Тирана вразила «європейськістю». По сусідству з мечеттю — православний храм. Класні готелі з добротним сервісом. На вулицях — шалений рух (численні регулювальники, як здалося, лише позначають власну присутність, практично ніяк не впливаючи на автомобільний потік). Жодного авто радянського і, звісно, албанського виробництва, зате кількість «мерседесів» зашкалює. Подейкують, що саме через Албанію проходять маршрути контрабандистів.
Повторюся, вулиці, що радіально йдуть від головної площі столиці, нічим не відрізняються від своїх європейських «колег». Але в глибині кварталів відчувається східний колорит: летючі базари, обшарпані будиночки, запах смаженої риби… Втім, район Блокку, де раніше проживала виключно партійна номенклатура, цілком сучасний, чистий, доглянутий.
На замітку майбутнім мандрівникам: якщо ви остерігаєтеся куштувати місцеві буреки (щось середнє між чебуреком і біляшем), що продаються на кожному розі, то вам не пощастило. Тому що при величезній кількості питних закладів, поїсти в Тирані не так-то просто — потрібно шукати елітний ресторан.
Неможливо не звернути увагу на величезну кам’яну «піраміду», що «прикрашає» центральний парк. Колись тут розташовувався мавзолей Енвера Ходжі — багаторічного лідера Албанії, твердокаменного комуніста. Після «перебудови», що спричинила розвал соціалістичного табору, змінилися і пріоритети в «суперсоціалістичній» Албанії. Вождя з мавзолею викинули, а сам мавзолей закрили бетонними плитами. Злі язики стверджують, що всередині його функціонує бар під назвою «Мумія». Не знаю, не заходив.
Анатолій Мазуренко











