Так називається інтерв’ю з Інною Богачинською, нашою землячкою, яка багато років проживає в Нью-Йорку, опубліковане в російському суспільно-політичному журналі «Мужская работа». «Іннапланетянкою» Інну називав відомий поет Андрій Вознесенський, якого вона вважає своїм учителем. Її ж сьогодні називають однією з найінтелектуальніших і неординарних постатей у сучасній поезії.
Свій шлях у журналістику та літературу Інна Богачинська починала у «Вечірній Одесі». Потім, виїхавши з мамою до США, багато років листувалася з Борисом Федоровичем Дерев’янком, дружила з Людмилою Олександрівною Гіпфрих… Щоразу, приїжджаючи до Одеси, Інна обов’язково приходить до редакції «Вечірки». І обов’язково приносить свої нові вірші. Про Одесу, про світ, про те, що хвилює, що пам’ятає…
Публікуючи сьогодні інтерв’ю Інни Богачинської московському журналу (у скороченні), ми знайомимо читачів і з новими її віршами.
— Інно, ваша поезія — вихори фарб. Звідки таке нестримне буйство почуттів, знань, відкриттів? Напевно, вся справа у вашому корінні?
— Не впевнена. Мама моя була лікарем, учасником Вітчизняної війни. Вона займала видну посаду в медичних колах Одеси. Ми з нею — абсолютні антиподи. Хоча я колись теж мріяла стати лікарем. Мабуть, через биття ключем бажання полегшувати людські страждання. З цим я народилася. З 13 років навчилася робити уколи. І, коли виникала необхідність, займалася цією практикою (природно, безкоштовно) для сусідів по комунальній квартирі. Але через мою найгострішу вразливість двері в медицину для мене були закриті. Батько був дуже талановитою людиною, філологом. Діяльність його проходила в одеських театрах. Останні роки життя він працював на кіностудії. Але, на жаль, мої особистісні «університети» не мали відношення до сімейних традицій. Я пішла іншим шляхом. Або мене повели? Хто знає… І тому невідомо, звідки утворилися в мені три ненаситні жаги. Знань. Любові. Краси.
— Ви завжди підкреслюєте, що необхідно позбавлятися від залежностей. Як вам це вдається?
— Я ніколи не буваю задоволеною тим, що роблю, у всіх сферах своєї діяльності. Я дотримуюся принципу: «Пізнай самого себе». Він накреслений на стародавньому дельфійському храмі і є першоджерелом і першозавданням усіх містичних шкіл. Одна з центральних складових цього принципу — «Створи самого себе». Повірте, ніщо не приносить більшого задоволення, ніж перемога над своїми слабкостями і, в першу чергу, над залежностями від чого і кого б то не було. На жаль, мені це вдається далеко не завжди. Але робота над завоюванням цієї вершини становить головну магістраль мого Буття.
— У «Поемі про нудьгу» ви зізнаєтеся в тому, що все ж є люди, які не дають вам нудьгувати. Хто входить до цього привілейованого кола?
— Дійсно, коло людей, з якими мені не нудно, звужене, як азбука Морзе або як стенографічні символи. Непосвячений у нього не проникне. Завжди дозволяла собі розкіш спілкуватися не з так званими потрібними людьми, а з носіями незвичайного виразу обличчя, з тими, чиї внутрішні параметри складають почесну категорію «абсолютної меншості», хто викликає магічний для мене вітамін — інтерес. Чесно кажучи, коли мені раніше ставили подібне запитання, я зазвичай відповідала, що найцікавіше мені спілкуватися з Андрієм Вознесенським. Ось він вже точно був вхожий до мого кола протягом трьох з половиною десятиліть. Зараз таких людей — одиниці. Головна ж особа в моєму просторі — мій чоловік Григорій Самуельян.
— Ви приземляєтеся то в Нью-Йорку, то в Москві чи Одесі. Коли і з яких причин були обрані ці маршрути?
— Через ці міста, мабуть, проходить основна аорта моїх особистісних притягань. Хоча я живу в Нью-Йорку вже 33 роки, але зв’язки з Москвою та Одесою виявилися непідвладними руйнівним обвалам часу. У Москві відбулося моє народження. Але незабаром батьки переїхали до Одеси, де я прожила всі роки до еміграції. Проте Москва живе в мені джерелом, що вдихнуло в мене не тільки біологічне життя, але й інтелектуальне, і творче. У 1997 році я вперше відвідала Одесу після 18-річної відсутності. І з тих пір стала регулярно приїжджати до Москви та Одеси.
Починала я свою журналістську діяльність у газеті «Вечірня Одеса», де мене пам’ятали і після довгої відсутності. Я виїхала з Одеси з журналістським багажем приблизно в 300 газетних матеріалів. Але, на жаль, вірші мої почали друкувати в одеських газетах тільки після того, як вийшла моя поетична добірка в 1-му номері журналу «Огонек» за 1977 рік. До речі, Вознесенський написав наступного листа тодішньому секретарю Одеського союзу письменників Івану Рядченку:
«Дорогой Иван Иванович, очень жаль, что не могу Вам сказать это лично и прибегаю к помощи письма. У Вас в Одессе живет и пишет интересная, на мой взгляд, поэтесса Инна Богачинская. Уверен, что и Вам нравятся ее свежие стихи. Очень прошу Вас помочь ей в Вашем одесском царстве. С приветом из снежной Москвы. Андрей Вознесенский, 2 апреля, 1976 год».
За можливості, намагаюся щороку приїжджати з поетичними виступами в ці дорогі мені географічні пункти. Якщо хочете, як ілюстрацію прочитайте наступні рядки.
Зустріч з І. Богачинською відбудеться 19 жовтня о 16.00 в Будинку-музеї ім. Реріха.
Про теорію співвідносності моря Чорного та океану Атлантичного
«…Хоч схоже на Росію,
Тільки все ж не Росія»
А. Городницький «Над Канадою небо сине»
Як комета, влетіла в аритмію нью-йоркських пейзажів.
Обернешся — А пам’ять такі кульбіти творить!
Видно, десь під серцем якась ділянка не зажила.
Ах, та це ж, це ж промінь Ланжеронівської стріт.
Замикаюся в колодязність стін і в абсурдність судів.
Ти один усолоджуєш буденний смак буття.
Тільки що ми під музику моря схилами Отради бродили.
А зараз: — Душі де? Не видно. Лише паркани стоять.
Ми проходимо по бордвоку в такт океанської тиради.
Атлантичний дух прийняв нас, перелітних, у свій дім.
Так само чайки фліртують. І вітрило — майже, як в Отраді.
Тільки «трохи» і «майже» не рахується в місті тому.
Розкололася свідомість. «Я є» проти «я зникаю».
В тих течіях чи? В цих?
Від свята — крок до порожнечі.
Я по крові — поет.
По розуму — аномалій своїх у мінній спідниці дизайнер.
Я завжди прикордонна, вірніше, — недоречна ніде.
Я — заручниця Логосу, — складних слів і сумнівів.
Мені призначене ложе Прокруста в будь-якому одновимірному середовищі.
Я — носій токсичних сюжетів і сонячних зим і знамень.
Мені дана роль батька іскри, що цілить людський безмеж.
Ну, а Брайтон кличе мене браво на ярмарок страв і марнославства.
Океан сповиває мене бірюзовим своїм кімоно.
Ах, я, здається, знову, я знову забула про головне —
Адже подібне було. Нещодавно. Та що ж я? Неосяжно давно.
…А поки — методично себе витягаю зі стресу.
Переконую: — Змирися і на повернення надійся.
Тут справді схоже на Одесу.
Тільки все ж, все ж — не Одеса…
Не визнаю спорідненості крові,
Коли спорідненістю не пов’язана душа
І. Б.
По крові спорідненість наші душі ніяк не зближує.
Ми ранимося черствістю ближніх, але нікому нас пошкодувати.
Я в цьому Всесвіті своя, але серед своїх — чужа.
І кожен з нас у своїй власній б’ється петлі.
Для виходу у світ ми змінюємо моделі і маски,
І ховаємося в грим, так, щоб не було видно душі.
Нам легше не знати, ніж за істиною вгору підніматися.
Нам легше не відчувати, ніж оголеними жити.
Свій автопортрет виставляємо на лубочному ринку,
Так, щоб не помітили те, що ми взяли в борг.
Нам страшно вдивитися в себе, щоб уникнути непотрібних відкриттів,
І при наближенні не виявити, що ми — це зовсім не ми.
Але ось ми приходимо до себе. Знімаємо костюм і маску.
І два незмикання очей мовчки спадають у мішки,
Щоб завтра, знову на ходу, не бачачи обличчя, впустити: — How are you?
І не дочекавшись відповіді, помчатися, зливаючись з потоком мирським.
Але все це тільки міраж. Притягне і відразу відчалить.
А ми продовжуємо гру біля створених нами картин.
Нехай — жменька рідні, і друзів, і вагомість обручальних кілець, —
На цій космічній станції кожен з нас — шалено один.
Присвячення всім, у чиї вікна вистрілило онко
Рветься зазвичай, де нудно і тонко.
Ховається монстр у нашому тілі, як злодій.
У кожного мітить підступне онко.
Це підручник наш — не вирок.
Ви, ув’язнені в карцер ліжок,
Дуло діагнозу вірою прикривши,
Думкою хоч над недугою вставайте!
Життя смугасте. За проривом — прорив!
Нам не зрозуміти механізми відбору.
Пече невідповідний вигук: — За що???
Але бій не скінчений. У вас є ще порох.
Перед силою духу і онко — ніщо.
Все отримуємо з поправкою на міцність.
Ноша важка, отже, плечі потужні.
Нас нагороджують хворобою не просто.
Смаку перемог не пізнати без війни.
В кожного вбудований рятувальний буфер.
Двері зачинилися. Відчинилося вікно.
Так, буде морок. Але й веселка буде.
Мудрість — у терпінні. Всесильне воно.
Життя то причесане. А то — розпатлане.
Жар і озноб нам даються не дарма.
І біля межі є просвіту формати.
Тільки б віру в нього не втрачати!
Стисніть зуби. Не мружтеся. Не плачте!
Ангел-охоронець вам силу пошле.
Світ розпахнеться і стане крилатішим.
Життя триває. Сміливо в політ!











