Про сім’ю Савицьких «ВО» писала не раз. Курсант Одеської «вишки» Юрій пішов на практиці в плавання, в рейсі зійшовся з кухаркою Людмилою з Ленінграда — жінкою старшою за нього і вже багато побачила в житті. Морську академію хлопець закінчив, встиг дійти (характеристики блискучі) до другого помічника капітана. П’ять дівчат одна за одною народилися в сім’ї. І тут подружжя вдарилося в пияцтво. Юрій втратив роботу, Людмила підірвала здоров’я. Дітей у них забрали, позбавивши батьківських прав, і розподілили по різних виховних закладах — до будинку дитини, до дитячого будинку, до звичайного інтернату, до спецшколи. Квартиру батьки втратили.
По-різному склалися шляхи сестер, але всі нещасливо. Довга це історія. Сьогоднішня розповідь — про сина однієї з них Олексія. Коли за допомогою небайдужої одеситки Тетяни Макарової, яка випадково зіткнулася з трагедією сім’ї Савицьких, стали розшукувати сестер, то з’ясувалося, що старші Зоя і Світлана виховувалися в Балтському інтернаті № 2. Далі їхніх слідів не знайшли.
Але знайшовся Альоша — син Світлани. Світлана народилася в 1963 році, а в 1991-му з’явився у неї Альошка. Мало що відомо про його дитинство. Але збереглася запис патронажної медсестри, яка відвідала С. Ю. Савицьку, яка жила тоді на вул. Заболотного в Суворовському районі: «Мати перебувала вдома і підтвердила наявність сина, який виховувався в будинку дитини № 3. Відвідувати дитину відмовилася, мотивуючи тим, що забула його. Не заперечує проти усиновлення її дитини іншими людьми. Не працює, веде аморальний спосіб життя». Усиновлення не сталося. Олексія відправили вчитися до Балтського загальноосвітнього інтернату № 1.
Генетика — наука складна. Поди поясни, чому в непутящої матері народився хороший син. Справедливий, доброзичливий, поступливий, майстер на всі руки. Може, гени діда проявилися? Олексій сумував за сім’єю. Шукав матір різними шляхами (в тому числі і через телепередачу «Чекай на мене»), але марно.
Після Балтського інтернату А. Савицький потрапив до Овідіопольського профтехучилища, де ми з ним і зустрілися. Олексій тоді намагався боротися з потворними умовами проживання в гуртожитку, об’єднуючи всіх сиріт. Не подобалося це начальству: після звернення Савицького до обласної прокуратури шум піднявся. Одним з гострих питань було житлове. Від імені сиріт «ВО» дала публікацію «Ми приходимо нізвідки і йдемо в нікуди». В обласному управлінні освіти запевняли, що нікого з сиріт не залишать на вулиці. Проробили велику роботу: покинуту двоповерхову будівлю училища перевели з балансу Міністерства освіти на баланс Овідіопольської райдержадміністрації, щоб відремонтувати її і віддати під соціальне житло сиротам. Однак далі балансу справа не пішла.
А діти-сироти таки пішли «в нікуди». Прописані хлопці були в гуртожитку Овідіопольського ПТУ. Їх виписали звідти. Нову прописку не дали. Без прописки на квартирний облік ставити відмовляються. У 16 років можна було сироту поставити на чергу, але ніхто цього не зробив. А після досягнення повноліття людина повинна вже сама боротися за свої права, хоча з нашими чиновниками багато не наберешся. Олексій звертався до Суворовської райадміністрації: мовляв, від вас я пішов. Його відправляли до Овідіопольської — за місцем реєстрації. Там відхрещувалися: прибув на час навчання, далі не наша справа. Дійшов хлопець до обласної прокуратури, де визнали: порушені його житлові права. 22 жовтня 2010 року Суворовська адміністрація поставила Олексія Савицького на квартирний облік «з правом позачергового забезпечення житлом».
Минуло три роки. Ніхто не задається питанням, де знайде притулок сирота. Добре, що в Олексія руки золоті (з ПТУ вийшов штукатуром-маляром четвертого розряду) — і шпалери поклеїть, і плитку покладе, і електрику підведе. Навіть садовий дизайн освоїв! Люди приймають на час ремонту. Альоша і цьому радий: там-сям, а живий поки що. Про товаришів своїх по сирітському нещастю говорить з болем: один у будинку для людей похилого віку, інший у психлікарні, третій запив, четвертий сів…
На сьогоднішній день А. Савицький стоїть у загальній черзі під номером 5063, у пільговій — 249, у списку сиріт — 13. У травні цього року губернатор Едуард Матвійчук пообіцяв, що до кінця 2013-го в Одеській області будуть забезпечені житлом понад 300 сиріт. Днями начальник обласної служби у справах дітей Валентина Апанасенко з екрана телевізора підтвердила цю цифру. При цьому голова облради Микола Пундик зазначив, що практично у всіх районах області є нефункціонуючі житлові приміщення (в основному гуртожитки) — їх можна швидко і порівняно недорого привести до ладу.
Олексій Савицький — сирота міський. З вуст чиновників звучало, що цього року понад 160 сиріт отримають житло саме в Одесі. Є надія, що Альошина
13-та районна черга вллється в число 160 щасливих загальноміських. Втім, Олексій не прагне до міста, як і багато інших сиріт, які виросли в сільській місцевості. І ось Тетяна Макарова з однодумцями знайшла хороший будинок з п’яти кімнат у селі Ройлянка Саратського району вартістю 53 тисячі гривень. У цей будинок можна заселити п’ятьох сиріт. Піднімуться на ноги — окреме житло придбають. Поки нехай виживають спільно. Якесь соціальне гуртожиток створити з садом-городом і худобою на подвір’ї. Але для цього потрібні гроші.
Написали з цього приводу листа міському голові Олексію Костусєву, виклавши благі побажання. Відповідь прийшла з Суворовської райадміністрації: повідомили Олексію Савицькому, що він стоїть на черзі як «особа, яка повернулася з державного дитячого закладу», однак «в даний час райадміністрація забезпечити житлом не має можливості», а «виходячи з вищевикладеного, питання покращення житлових умов Суворовською райадміністрацією буде розглянуто при підході квартирної черги з урахуванням існуючих пільг». Іншої відповіді щодо квартири Альоша і не чекав.
Але ж навіть однокімнатна квартира в Одесі коштує близько 30 тисяч доларів. На ці гроші в області можна п’ять будинків купити, вирішивши проблему п’ятьох сиріт. Від них же нікуди не дітися. Це люди, їм треба жити. Живучи в нелюдських умовах, вони стають недолюдьми. З усіма наслідками, що випливають, для суспільства. Однак вникнути в слушну пропозицію чиновники не захотіли. Папірцем прикритися простіше: «Крім того, роз’яснюємо, що придбання житла в приватній порядку не входить до компетенції райадміністрації…» (з того ж листа).
Надію на придбання будинку вселив депутат-регіонал міськради Олег Етнарович: дав 20 тисяч гривень. Голова господарства «Покровське» Олександр Баранов 500 доларів додав. Прихожанка Марія через отця Георгія з села Бурлача Балка передала 5000 гривень. Онучка Тетяни Макарової скарбничку витрусила: «Я ці сто доларів на дрібниці витрачу, а тут велика справа». Тисячу гривень Борис Шленський назбирав — це сирота зі старших, колись визначений до будинку для людей похилого віку, а тепер відновив дієздатність…
Коротше кажучи, понад 30 тисяч гривень зібрали. Це більше половини. Треба б повернути Альошчину долю в щасливий бік. Нехай допоможуть Бог і добрі люди (телефон Тетяни Макарової — 0674843438).
Сам будучи в незавидному становищі, Олексій все ж бачить біди інших. Цієї весни Альоша надіслав листа від Миколи Шляховського з Балти. Народився хлопець у 1985 році в Кіровоградській області, років до семи позбавили матір і батька батьківських прав, потрапив до інтернату у Вінницькій області, там же вчився в ПТУ. «На даний момент живу з дівчиною цивільним шлюбом у Балті», — написав Микола. Тобто, є дах над головою. А прохання просте: «Прошу допомогти зробити мені паспорт».
До честі обласної служби у справах дітей, куди був направлений лист з редакції, розслідування провели оперативно. Незабаром прийшла відповідь: «Відповідно до плану соціального супроводу фахівцями Балтського районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді планується здійснити медичне обстеження Н. В. Шляховського з подальшим оформленням групи інвалідності та відповідної пенсії, а також зарахування на облік у районний центр зайнятості з подальшим працевлаштуванням…». Обіцяли за необхідності надавати й інші соціальні послуги. Коли план складено, напевно, виконується. Олексій повідомив, що головне прохання задоволено: паспорт Микола отримав, влаштовується на роботу. Але з вищесказаного зрозуміло, що дожив цей не зовсім дієздатний чоловік майже до 30 років без чиєї-небудь допомоги. Одне слово, людина без паспорта. І документ він не втрачав. Хлопчиськові забули його видати.
Повернемося до квартирного питання. Наприкінці минулого року в облдержадміністрації обговорювалася регіональна програма забезпечення житлом дітей сиріт на 2013—2015 роки (таке завдання поставив Президент перед місцевою владою). Тоді вносилася пропозиція про купівлю вторинного житла в сільській місцевості з ділянками землі, а також про «реанімацію» покинутих приміщень. Зокрема, йшлося про два міцні будинки у два поверхи в центрі села Весела Долина Тарутинського району, де і господарство є, щоб працевлаштувати молодь. А в Тарутинському районі на кінець 2012 року налічувалося 160 безквартирних сиріт.
Минулого тижня відбулася сесія Березівської районної ради Одеської області з основним питанням — сирітське житло. Цього року потребують його 13 повнолітніх молодих людей, наступного очікується 19, у 2015 — 14. З обласного бюджету виділено 100 тисяч гривень, на ці гроші придбають два будинки в селі Новоселівка. Районні депутати вирішили також звернутися до колег з облради з проханням допомогти в ремонті колишньої будівлі райлікарні (терапевтичне відділення) — там вийде 14 одно- і двокімнатних квартир. «Ми докладаємо максимум зусиль, щоб допомогти дітям-сиротам», — зазначив голова Березівської райадміністрації Олександр Адзеленко.
У Біляївському районі в селі Маринівка років 20 тому звели дві «коробки». Одну будівлю на 32 квартири довели до ладу, в ній живуть люди, а друга розвалюється. Але її ще можна підняти! Президентську програму все одно треба виконувати. І чим швидше, тим краще. Всім краще — президенту, губернатору, голові райадміністрації, суспільству, нарешті. А головне, окремій молодій людині, яка отримає можливість жити нормальним життям. На реалізацію регіональної програми цього року виділено близько трьох мільйонів гривень.











