Для мене «Вечірня Одеса» — це цілий світ. Світ, у якому пройшла найкраща половина творчої біографії та молоді роки.
Тоді, у 70-х — 80-х, нас, найрізноманітніших, об’єднувала робота. Пам’ятаю загальноредакційні рейди, коли весь творчий склад об’єднувався навколо певної проблеми. Наприклад, усі вирушали на підприємства, щоб з’ясувати, як там працює нічна зміна. Причому, не робилися винятки ні для театральних критиків, ні для поетів: усі — так усі.
…На напівтемному нічному ЗОРі було страшнувато. Усі знали, що там працює і спецконтингент (простіше кажучи, зеки). Але думати треба було не про них, а про те, яка ж фондовіддача обладнання. Ось і підраховувала у своєму блокнотику, скільки де верстатів і як вони завантажені… А потім, долаючи страх, ішла з Московської на Богатова, стройками та пустирями, щоб потрапити на якийсь транспорт.
Далі — до редакції, до друкарської машинки, а вже годин о 7-8 Борис Федорович Дерев’янко буквально по листочку виймав з машинки репортаж і сам засилав до друкарні. Був тоді такий чудовий спосіб комунікації — пневмопошта: у спеціальний патрон вкладався матеріал і відправлявся по найдовшій трубі з восьмого поверху прямо до складального цеху, до лінотипістів.
Сенс у цьому «гонитві» був: усе, що «накопали» за ніч журналісти, вже о п’ятій годині вечора приходило до читачів у вигляді свіжопахнучої типографською фарбою газети. З такою оперативністю зараз газетярі не працюють. А «Вечірка» ж виходила щодня. Але це не була потогінна праця — була творчість, коли натхнення і слово «треба» йшли поруч. І виходило все радісно і «в охоту».
Ми були жадібні до роботи. Шукали все нові способи самовираження. Коли я була комсоргом редакції, створювали молодіжні смуги силами наймолодших. Якщо врахувати, що в той «застійний» час пробитися в журналісти могли, в основному, досвідчені та немолоді, то ці наші тематичні сторінки стали непоганою шкодою для тодішніх комсомольців. Сьогодні це провідні журналісти не тільки «Вечірньої Одеси».
Але об’єднувала нас не одна лише робота. Редакційні «посиденьки» більше нагадували «капусники» в Будинку актора. Неперевершена трійця Дмитро Романов — Семен Лівшин — Віктор Лошак своїми фейлетонами, скетчами, жартами доводили присутніх до несамовитого реготу. Досі зберігається в моєму сімейному архіві подарований мені на весілля фейлетон «Гра в Бенди-Мишки» (поєднання мого та чоловікового прізвищ).
До речі, про весілля. Воно теж було в редакції. Тоді, розписавшись і сфотографувавшись біля Дюка, ми, молодята, приїхали до «Вечірньої Одеси». І вже біля ліфта нас зустрічали з подарунками. Досі зберігаємо два ювілейних карбованці від Наташі Матвєєвої та комплект «Безсоромниця» від Світи Устименко. А без Бориса Федоровича Дерев’янка зовсім це одруження не відбулося б.
Річ у тім, що мій тодішній наречений (а зараз — чоловік із більш ніж тридцятирічним стажем) приїхав до мене із Західної України зустрічати Новий рік. І ми вирішили одружитися. Але чекати спільного щастя треба було три місяці — мовляв, випробовувати силу почуттів. А в нас чекати бажання не було — потрібно було визначатися з пропискою, з роботою. Як завжди в критичних ситуаціях — до Бориса Федоровича, так, мовляв, і так, без вашого втручання не розпишуть. Він за слухавку — Боделану. Руслан Борисович очолював тоді Центральний район. Той, без зволікання, зателефонував до РАЦСу. А там і хотіли б допомогти, але бояться: треба причину вказати (можна довідку про вагітність, можна — про відрядження на довгострокові курси). Ну, за першою позицією ми не встигали. За другою ж допомогти міг знову-таки тільки Дерев’янко. А він ненавидів усе фіктивне, тому довідку давати не хотів. І шукач моєї руки та серця сумлінно продовжував ходити зі мною на роботу і тихо сумувати в кабінеті відділу економіки.
Через деякий час Борис Федорович викликав співробітницю відділу листів Інночку Тікер, яка тоді сиділа в приймальні. «Що, не розпишуть її без цієї довідки? — пробурмотів. — Гаразд, друкуй — я підпишу». Так, завдяки Борису Федоровичу та Руслану Борисовичу, відбулося моє сімейне життя. Дякую! Завжди чекала нагоди подякувати Р. Б. Боделану (Дерев’янко був поруч: йому встигла сказати добрі слова).
Дякувати «Вечірній Одесі» та людям, які завжди були разом із газетою, мені є за що. По-перше, вона навчила ремеслу. Про таких учителів, як Борис Дерев’янко, Дмитро Романов, Павло Шевцов, Семен Лівшин, Євген Голубовський, можна тільки мріяти. Просто перебувати з ними в одному просторі вже було великим щастям, а я ще ходила з ними на планерки та летючки, брала участь в обговоренні матеріалів, завжди могла попросити поради і отримати її.
Вдячна я «Вечірній Одесі» і за, в буквальному сенсі, дах над головою. Трикімнатну звільнену «хрущовку», вже будучи з двома дітьми, отримала саме тут. Тоді це було як орден, як почесне звання. Люди десятиліттями стояли в чергах за житлом.
Редактор Дерев’янко, незважаючи на свою удавану суворість і жорсткість, любив сюрпризи. Після розгромної летючки, коли практично всім було «роздано», Борис Федорович звернувся до мене: так і так, мовляв, може звільнитися трикімнатна квартира — піди подивися. Зі мною зголосилися тоді поїхати Лариса Бурчо та Людмила Авраменко. Дякую!
Потім було новосілля. І, як не дивно, помістилася тут, на Варненській, уся редакція. Поставили дошки на картонні ящики з речами — замість стільців; трохи більші дошки та ящики — замість столів. Було добре!
Тоді сповідували тезу, що головне — любити газету в собі, а не себе в газеті. І, незважаючи на певну авторитарність і честолюбство кожного, у нас це виходило. Ми любили наше спільне дітище. І потім, коли я очолювала свою газету, не втомлювалася це проповідувати.
«Трохи-трохи», — так любив говорити Дерев’янко. Трохи-трохи недотягнули… Трохи-трохи тему не розкрили… І завжди, не заперечуючи досягнень колег з інших видань, він вважав, що «Вечірня Одеса» все-таки «трохи-трохи» попереду. Напевно, мав рацію.











