Лауреаткою конкурсу «Вечірньої Одеси» «Люди справи» Анна Василенко стала за підсумками 2011 року, коли вперше в історії одеського спорту виграла чемпіонат світу з вільної боротьби. Потім послідувала перемога на першості Європи. За ці досягнення вона була удостоєна звання заслуженого майстра спорту України. Здавалося б, куди далі? Є куди! Залишилася поки що нездійсненою олімпійська мрія. А ваговій категорії до 59 кілограмів, в якій виступала одеситка, до програми Олімпійських ігор не входить. І тоді Василенко разом зі своїми тренерами Гнатом Греком та Андрієм Панаїтовим прийняла відповідальне рішення: перейти в більш важку вагу — до 63 кілограмів.
Перший успіх у новій категорії — «бронза» чемпіонату Європи, яку Анна виграла цього року в Тбілісі.

— Чи немає якогось розчарування після золотих нагород, завойованих раніше? — з цього провокаційного запитання почалася наша бесіда.
— Кожна медаль — це результат великої праці. Будь-яка з них приймається спортсменом з гордістю і гідністю. Тому третім місцем у Тбілісі пишаюся: не дарма працювали, не дарма втрачено час. Певні жертви принесені не дарма. А щодо «золота», то для виграшу треба ще більше працювати.
— Важко було адаптуватися в більш важкій ваговій категорії?
— Звісно, різниця в 2-3 кілограми відчувається, але головне — психологічний настрій. Не звертала уваги на титули, на більшу, ніж у мене, вагу суперниць. Та й дівчат, з якими боролася, знаю досить добре — всі вони «стрибають» з 53 кілограмів на 63 і навпаки.
— Дійсно, з переможницею турніру Григор’євою з Латвії ви зустрічалися не один раз.
— Ну так, щороку — і на світових, і на європейських, і на міжнародних турнірах. І лише одного разу поступилася, в Красноярську. А так завжди перемагала, в тому числі і у фіналі минулорічного чемпіонату континенту. У Тбілісі нам зійтися на килимі не довелося, ось Настя і стала чемпіонкою (сміється).
— У боротьбі, як і в інших видах спорту, нерідко доводиться боротися не тільки з конкурентами, але й із суддями, які українським спортсменам, будемо відверті, не дуже симпатизують. Як з ними боротися?

— Та не треба з ними боротися! Просто потрібно реалізовувати себе по максимуму. Дивіться: я така, яка є. А їхня справа — оцінювати.
— У вазі до 59 кілограмів у вас, практично, немає конкурентів. Проте, заради виступу на Олімпіаді в Ріо-де-Жанейро в 2016 році ви перейшли в іншу вагову категорію. Тобто знову доведеться завойовувати місце в національній команді?
— Моя головна конкурентка в Україні Юлія Остапчук зараз у декретній відпустці, але й інші дівчата — не подарунок. Що ж, доводиться ризикувати.
— Чи можлива дружба між суперницями?
— У нашій збірній команді, яку очолює Володимир Євонов, панує дуже позитивна атмосфера. Так що ніякої «бабовщини» немає, підлостей один одному не влаштовуємо. А дружу я з Аліною Стадник-Махінею. Напевно, тому що ми схожі характерами, вона така ж, як я, — працьовита, відповідальна. Завжди і на тренуванні допоможе, і після неї. І я їй, звичайно. Навіть різниця у віці (їй всього лише 22 роки) не позначається. Все у нас робиться з усмішкою, з жартом.
— Хто ж у команді найбільший жартівник?
— Та ось якраз ми з Аліною і вважаємося найбільшими гумористками. Тренер так і каже: «Реготушки мої».
— А може хто-небудь змусити Анну Василенко заплакати?
— Мама може. Біль я можу терпіти довго. Одного разу летіли на Кубок світу до Китаю, і в мене сталося запалення ока. Доктор прямо в літаку пінцетом в моєму оці колупався. Дуже боляче було. Але я терпіла і не скаржилася. І так весь турнір. Лише в останній день не витримала — сльози самі полилися градом. Доктор сказав: «Раз Василенко заплакала, значить, біль — нестерпний». А взагалі-то я — людина сентиментальна. Можу і заплакати під час перегляду мелодрами, героїв шкода.
— Серіали дивитеся?
— Ні, але хороший фільм — із задоволенням.
— Як віддаєте перевагу проводити вільний час?
— Найкраще — поспати.

— Це у ваші-то роки!
— А ви знаєте, який у мене вільний час? Давайте порахуємо. На зборах — три тренування: о пів на восьму — зарядка до половини дев’ятої, а то й до дев’ятої, потім протягом дня ще два основні тренування, навантажувальні. Якщо в Одесі, то два заняття, але все одно хочеться поспати. А адже ще й про навчання не слід забувати. Цього року я захистила диплом в університеті МВС.
— І все-таки не повірю, що немає спокуси сходити на дискотеку або на стадіон, футбол подивитися.
— Коли було 22-23 роки, на дискотеки бігала, а нині — вік не той. Зараз під пильним наглядом тренерів спокуси вдається уникати. Розумієте, спорт і розваги — це різні речі, несумісні. А на стадіоні я жодного разу не була і не тягне. Краще на концерт сходжу.
— Яка музика більше до душі?
— Особливих переваг немає. Приймаю різні напрямки, все від настрою і обстановки залежить. Коли в машині їду, потрібно щось «прогресивне», а вдома, коли відпочиваю, слухаю спокійну, мелодійну музику. Знаєте, навколо стільки інформації, спілкування, що іноді хочеться вимкнути телефон, подумати, посумувати. Люблю самотність.
— Поза спортом друзі є?
— Близьких немає. Занадто різні у нас інтереси. Деяким лестить побувати в компанії з чемпіоном, але я намагаюся не підпускати до себе занадто близько. Мені комфортніше обертатися в спортивному колі, де мене розуміють. Так що компаніям віддаю перевагу самотність з книгою в руках.
— Що з прочитаного останнім часом запам’яталося?
— Книга Лариси Ренер «Коло жіночої сили». Дуже пізнавально.
— Тепер знаєте, в чому полягає сила жінки?
— Знаю.
— В чому ж?
— Не скажу.
— А буває, що кидаєте читання, не дочитавши книгу до кінця?
— Звичайно. Не осилила, наприклад, «Ліжко» (автора не пам’ятаю). Мамі віддала (сміється), вона мені потім розповість.
— Мама як і раніше для вас головний критик?
— Вона пишається мною. Всі нагороди у неї зберігаються. Нещодавно третю полицю «прибили», бо я ще тридцять медалей привезла. Крім того, зараз у мами інші турботи — сільськогосподарські: помідори, огірочки, картопля.
— За маминою кухнею сумуєте?
— Звичайно, з маминим борщем ніщо не зрівняється. А в принципі у мене є можливість себе побалувати. Люблю смачненько поїсти.
— Тренер на дієті сидіти не змушує?
— Ні, що ви. Він тільки вимагає, щоб харчувалася правильно. Я легша за своїх суперниць, але в тому-то й річ, що свої недоліки потрібно перетворювати на переваги. Коли набираю вагу, відчуваю себе не в своїй тарілці — пропадає рухливість, швидкість. Тобто, з одного боку, в їжі можу себе не обмежувати, так як в категорії до 63 кілограмів я — легкоатлетка, з іншого — необхідно дотримуватися певного балансу.
— Тренерів завжди слухаєте?
— Намагаюся. Але іноді порушую заборони. Наприклад, Гнат Георгійович каже: «Сьогодні ти відпочиваєш, на тренування не йдеш». Але що робити на зборах? Не можу байдикувати. І біжу в зал. Потім отримую за це ляпаса. Тренер навчив мене відволікатися від спорту, іноді навіть радить два дні на килим не виходити — прогулятися вздовж моря, в кіно сходити.
— З вашим темпераментом, напевно, важко стримувати емоції. Як пар випускаєте?
— У регбі з хлопцями граю. Спочатку трохи боялася, а тепер дію жорстко: можу звалити, по шиї дати. Але нещодавно заздалегідь попередила, що буду грати, як дівчина — безконтактно.
— Що сталося?
— Зробила манікюр.
— До Олімпіади — три роки. Термін начебто великий, але підготовка до неї, як я розумію, почалася?
— Дуже хочу виступити в Ріо-де-Жанейро. Вік дозволяє, підтримка з боку міста і «Динамо» є, бажання — надмірне. Але щоб потрапити до збірної, потрібно доводити свою спроможність у кожному турнірі. Попереду — чемпіонати України в Одесі та світу в Будапешті. Мені є за що боротися.