В Українському академічному театрі ім. В. Василько 13, 14 та 19 червня о 18.30 відбудеться прем’єра. Театр звернувся до сучасного матеріалу, взявши до постановки лібрето Тетяни Борисової (м. Москва) та Олександра Плетньова, головного режисера Калузького драматичного театру ім. А. Луначарського. Вистава «васильківців» має назву «Про любов… без слів»; у 2003 році була вперше поставлена в Калузі під іншою назвою.

Постановниця Тетяна Михайлівна Борисова — відомий хореограф і режисер. У 1978—1990 рр. — балетмейстер і актриса Московського театру пластичної драми під керівництвом заслуженого артиста Росії Гедрюса Мацкявічюса. Як балетмейстер співпрацює з московськими театрами: ім. А. Пушкіна, ім. Є. Вахтангова, «Современник», «Модерн», «Ермітаж», МХАТ ім. А. Чехова та МХАТ ім. М. Горького, Театром ім. В. Маяковського; а також з російськими та зарубіжними трупами. Лауреат премії уряду Москви. Професор МСІ та ВДІК.

У 2001 році в театрі імені Василько режисер Г. Мацкявічюс поставив виставу «Принцеса Брамбілла» за повістю Е. Т. А. Гофмана. Балетмейстером-постановником була Т. Борисова. І ось, через 12 років, нова зустріч колективу з Тетяною Борисовою.
— Одесу, — каже вона, — я дуже люблю. У мене тут родичі жили з маминого боку. У дитинстві, коли я одного разу захворіла, мене до бабусі відправили в Одесу. І я жила тут пів року. Всі канікули проводила в Одесі. Тут були друзі дитинства. Тепер, на жаль, мало хто залишився…
— Це в жодному разі не балетний спектакль, — пояснює свою постановку Т. Борисова. — Я не дуже люблю ставити на балетних акторів. Мені набагато цікавіше життя на драматичній сцені. Я люблю працювати з драматичними артистами, які привносять на сцену «життя з життя». Звичайно ж, є певні складності. Адже драматичні актори звикли використовувати голос: тембр, інтонації, наповненість. У виставі ж нічого цього немає. Тут виключно таке чесне, правильне відчуття. Якщо воно всередині є, то тіло буде «говорити» так, як потрібно. Звичайно, потрібне тривале тренування тіла. Для драматичних артистів це складно, але ми намагаємося.
— За час вистави «Про любов… без слів» доведеться побувати в різних чаші, відчути атмосферу 20-х років, 30-х, 40-х, 50-х і так далі — до 80-х років минулого століття…
— Для молоді це свого роду екскурс в історію тієї країни, якої вже немає. Для мого покоління це спогади, ностальгія. У виставі використовується музика, популярні пісні тих років. Головне для нас — атмосфера часу, наші якісь внутрішні посили, те, як ми жили. Мені здається, це заслуговує пам’яті. Адже зараз багато що спростилося. Якщо розібратися, ми жили добре. Хоча, з іншого боку, було багато речей, які заважали, існувала закритість, вибірковість: не можна було все читати, слухати, дивитися. Але щодо людських стосунків, ми більше цінували один одного, особисте спілкування. Зараз, коли бачиш, як люди сидять за одним столиком кафе і в кожного відкритий айпад або ноутбук…
Так, зараз, при такому колосальному обсязі інформації, ми живемо швидше, ніж у ті роки, коли все було розмірено, ґрунтовно. Але й нашим батькам здавалося, що ми занадто швидко живемо. Однак, як на мене, зараз дуже багато у стосунках між людьми поверхневого.
— Історія країни протягом семи десятиліть: прямо скажемо, замахнулися. На сцені буде багато речей?
— Ми намагаємося, щоб речі на сцені відповідали епосі, тому десятиліттю, яке відображається. Звичайно, технічних складнощів багато. Складно і акторам. Перед ними поставлено безліч завдань. Пауз у виставі немає. Потрібно дуже швидко переодягнутися і перебудуватися на наступне десятиліття. Акторів-учасників — 23 особи. А костюмів близько 200.
— Драматичним акторам складно обходитися без слова…
— Я працювала у Гедрюса Мацкявічюса. Це саме театр без слів. Для мене робота у Гедрюса як актриси, як хореографа, постановника стала хорошою школою не хореографії, а саме режисури в театрі без слів. Адже в житті чимало ситуацій, за яких слова не потрібні.
— Головне атмосфера, чи не так?..
— Це не пантоміма, а саме «музично-пластичний спектакль». Можна було б сказати «спектакль-ревю», але трактування жанру ревю різне. Ревю — калейдоскоп номерів, музичних, танцювальних. У нас же це калейдоскоп часів.
— Нещодавно одесити бачили виставу «Зірка і смерть Хоакіна М’єрети» у вашій режисурі та хореографії. Старі театрали пам’ятають виставу Гедрюса Мацкявічюса. Ви певною мірою повторили давню виставу?
— Викладаючи в театральному виші, я, природно, розповідала і про театр пластичної драми Гедрюса Мацкявічюса. Це унікальний напрямок у сценічному мистецтві. Зараз існує багато напрямків: модерн, джаз. Але такого театру немає, ніхто не заповнив цю нішу. До закінчення навчання ми зробили дипломну виставу. Для нас головним було наповнити виставу атмосферою театру Гедрюса. Ось так народилася та вистава. На згадку про Гедрюса Мацкявічюса.
— Ви зараз продовжуєте танцювати?
— Іноді трапляється. Наприклад, у московському театрі «Ермітаж» в одну виставу мене запросили хореографом-постановником. Поставила танго. А потім, за пропозицією режисера, сама виконала…