В Одеському історико-краєзнавчому музеї (Гаванна, 4) працює виставка «Одеса. Окупація. Театр».
Дирекція музею зважилася показати матеріали, які були довгі роки закриті навіть для дослідників, доповнивши раритети інсталяцією, створеною Катериною Солодовою: ось гримерна, ось афішна тумба, ось «багаття» явно розбомбленої будівлі… Маловідомі сторінки з історії одеських театрів періоду окупації, зокрема, долі артистів, естрадних виконавців, керівників творчих колективів відкрилися для відвідувачів виставки в експонатах — унікальних фотографіях, малюнках, документах та особистих речах. Ці матеріали частково виявлені в музейних фондах, частково надані Одеським ТЮГ, колекціонерами Анатолієм Дроздовським та Михайлом Пойзнером.

Як з’ясувалося, театральне життя в окупованій Одесі вирувало. З жовтня 1941-го по квітень 1944-го працювали театр опери та балету, Театр естради, російський театр драми та комедії Василя Вронського, театр камерної оперети «Гротеск», український драматичний, дитячий, «Інтимний театр», зал консерваторії, Театр оглядів, Сучасний театр, театр «Юність», театр-сад «Трансністрія», Театр-аудиторія на Слобідці та інші театри. За документами можна простежити, як примарія позичала фрачні пари з театрального гардеробу трупи Вронського і відбирала зал «Інтимного театру» на користь консерваторії (трупа цього колективу спочатку складалася переважно з консерваторських студентів, ось і сплелася інтрига).
«Люди, досвідчені життєвим досвідом, позбувалися газет і фотографій окупаційного часу, — нарікає колекціонер Анатолій Дроздовський. — Але частина залишилася. Довгий час того чи іншого артиста переслідували ці документи, мовляв, хороший артист, але був в окупації, ось фото в ролі такої-то. Ми намагалися зібрати все, що є сьогодні з цієї теми».

«Одеса у своїй історії має багато яскравих і строкатих сторінок, — доповнює Михайло Пойзнер. — Історія вчить, що будь-яке прикрашання та приховування може дуже боляче вдарити в найнесподіваніший момент. Після 16 жовтня 1941 року Одеса належала Румунії, стала столицею Трансністрії, другим містом після Бухареста. Це був ласий шматок, туристичний центр, курорт. Театри залишалися насамперед пропагандистами російської культури та нагадуванням, що вона ще повернеться. Звісно, репертуар формувався так: німецька п’єса, румунська, потім — російська класика. Ярлик співпраці з окупантами приклеювався потім де треба і не треба. Мене обурює наступний факт: у найрозстрільніший час, після вибуху будівлі НКВС, «Інтимний театр» звертається до примарії з проханням дозволити відкрити танцювальний зал, чому, мовляв, немає в місті танців? Кінець цих людей часто був сумним. Василь Вронський у 1951 році не помер навіть, а здох у Миколаєві від голоду, його наші війська наздогнали в Румунії, як і професора університету Часовникова. Сумним був кінець Петра Лещенка…».
«Блищала в окупацію на сцені опери сопрано-«фольксдойче» Віра Адольфівна Губерт, виконувала провідні партії. Її чоловік, Микола Дорош, служив у тому ж театрі. Інша солістка опери мала в чоловіках офіцера, який підписав кілька документів про знищення євреїв, і був розстріляний за це потім, — розповідає науковий співробітник музею Оксана Кривохацька. — Що цікаво, співати румунською оперних артистів ніхто не змушував. Як було заведено в радянських театрах, вся класика йшла в перекладі на російську мову. Зате афіші друкувалися румунською: «Corsarul», «Lacul lebedelor» (балети «Корсар» і «Лебедине озеро»), «Mireasa torului» (опера «Царська наречена»)… Репертуар затверджувала примарія, але вона не втрутилася, коли балет «Весілля в Карпатах» якогось Костянеску з тріском провалився».
«Європейський досвід показує, що виставити в постійній експозиції вдається всього 4-5 відсотків від музейного зібрання, — резюмує директор краєзнавчого музею Віра Солодова. — Вихід: влаштовувати ось такі тематичні виставки. Ми поділили простір залу на дві частини: все, що стосується сцени, артистів, — і документи, видання, малюнки, що стосуються життя окупованого міста загалом».
«Простір сцени» музейники прикрасили віялами двох примадонн, які не мали відношення до періоду окупації. Так, чорний віяло належав Ользі Благовидовій, білий — Людмилі Сатосовій, а разом вони нагадують про наївність спроб забарвити світ у чорний і білий кольори. Адже окупована Мельпомена полегшувала життя багатьом простим одеситам, які йшли до зали на зустріч з мистецтвом улюблених артистів, з російською та українською мовою. Можливо, у городян сьогодні є матеріали та предмети, які допоможуть розкрити тему повніше, — у музеї їм будуть раді. Минули часи замовчування, пора тверезо поглянути на наше спільне минуле.











