Шановні колеги! Цю історію мені розповіла моя бабуся — корінна одеситка Співак Мінна Львівна, чия юність припала на період Другої світової війни. Її розповідь, якою б я хотів поділитися з вами, справила на мене незгладиме враження глибиною своєї трагічності. Адже коли ворожі війська підійшли до міста, юній одеситці було всього 15 років. Спочатку я думав переказати її історію від третьої особи, одягнувши в літературну форму. Але потім вирішив, що найправильніші слова — це слова очевидця тих жахливих подій. Тому надсилаю історію, яка належить до періоду війни, в тому вигляді, в якому вона була мною записана.

З повагою

Михайло Співак.

Письменник, гол. редактор газети «Перехрестя Вінніпег».

Війну чекали, але погане завжди приходить несподівано. Готувалися святкувати мамин день народження 23 червня. За традицією головною стравою на столі мала стати фарширована риба. А 22 червня оголосили про початок бойових дій між СРСР та Німеччиною. Одесу почали обстрілювати з перших днів війни. Почалася паніка. Німецькі літаки літали над містом, зенітки стріляли, але літаки на постріли не реагували і безперервно бомбили. Вікна затемнювали. Спочатку було дуже страшно. Здавалося, що бомба летить прямо на наш будинок. Ми ховалися в підвалі. Там було сиро, бігали щури. Через деякий час до обстрілу та бомбардування я звикла.
Ми, дівчата і хлопці, чергували на даху — дивилися, щоб на будинок не влучила запальна бомба. При влучанні бомбу кидали у відро з водою, тим самим запобігали пожежі. За звуком ми знали, який літак летить: «рама» — розвідник, винищувач «мессер» або бомбардувальник. Під час авіанальотів лунав крижаний свист, від якого все в тобі стискалося.
30 червня мама народила доньку Танюшу. Ми робили все можливе, щоб їй було добре, але життя готувало нам нові випробування. Яків Мендельман, другий чоловік мами, мав броню на заводі «Більшовик», де працював нормувальником. Завод евакуювався до Караганди, і Яків із сім’єю міг поїхати туди, але він звернувся до військкомату з проханням відправити його добровольцем на фронт. Через кілька днів його зарахували на курси молодшого комскладу в Дніпропетровську і через місяць він опинився на фронті, залишивши нас напризволяще. Він був комуністом і патріотом.
Ми залишилися в Одесі з немовлям на руках під безперервним бомбардуванням. Німецькі та румунські війська були вже поруч із містом, зайняли Миколаїв і Херсон. Коли вони опинилися за 30 кілометрів від Одеси, мною опанувало відчай. Я не хотіла залишатися в окупації, плакала і просила маму виїхати. Нарешті зважилися покинути обложене місто, оскільки зволікання було рівносильне смерті. Виїхати з Одеси тоді можна було тільки морем, оскільки всі сухопутні шляхи вже були заблоковані. Багато народу хотіло вирватися звідти, а місць на останньому пароплаві виявилося недостатньо. У військкоматі ми з труднощами домоглися дозволу на виїзд. Пароплав був вантажний. Черга на завантаження розтягнулася через усе місто. З труднощами ми дісталися трапа, і нас помістили в трюмі. Там було битком народу, навіть сісти ніде. Я, як наймолодша, стояла і тримала на руках Танюшу. У море вийшли ввечері. Над нами літали німецькі літаки; ми чули, як працюють наші зенітки. Пароплав супроводжували два мінних тральщики. Вночі я вибралася на палубу подихати свіжим повітрям і зрозуміла, що коїться щось неладне: матроси одягали рятувальні жилети і готували шлюпки до спуску на воду. Біля судна виявили дві плавучі міни. На щастя, тральщики їх знешкодили.
Через дві доби ми причалили в порту Новоросійська. На берег нас не пускали добу. Я отримала завдання добути продукти, перелізла через огорожу і помчала в місто. Мене трясло від страху, боялася, що дорогою назад не знайду пароплав або що всіх висадять, і я втрачу рідних. Але все обійшлося. Продукти я купила, пароплав виявився на місці. Я повернулася тим же шляхом через огорожу. Всі були раді моєму поверненню і продуктам.
Наступного дня нас вивантажили і розмістили в порту в брудних складах. А ще через кілька діб нас завантажили в товарні вагони і відправили в невідомому нам напрямку. Ешелон складався з 10 або 12 вагонів, непристосованих для перевезення людей. Сиділи і спали на підлозі. Серед евакуйованих були біженці з Молдови, які давно скиталися. Вони були брудні, голодні і вошиві. Я бачила, як вони виловлюють вошей з одягу і голови і кидають на підлогу. Все це переповзало до нас. Ешелон часто зупинявся в пустельному місці, в степу, де не можна було придбати продукти і воду. Ми голодували, у мене розпухли ноги. Танечка зовсім змучилася, молока у мами було зовсім мало, і ми більшу частину їжі віддавали їй. Але й цього не вистачало. Десь на півдорозі нас виявили німецькі літаки. Поїзд зупинився, люди побігли до лісу, ховалися в траві. Німець летів низько і стріляв з кулемета. Мама залишилася в поїзді, сказавши, що нікуди не побіжить з немовлям. Я теж залишилася з мамою і чула, як кулі стукають по даху вагона. Літак покружляв і полетів. Казали, що він десь відбомбився і, повертаючись на базу, помітив наш ешелон. Йому просто не було чим нас добити.
Ми прибули на станцію Кінель Куйбишевської залізниці. Це була перша зупинка в населеному пункті. До вагонів підійшли лікарі і стали питати, чи немає хворих. Лікар оглянув мене і сказав мамі:
— Якщо хочете, щоб дівчинка вижила, вам необхідно зробити зупинку, відпочити і помитися. Ноги її розпухли від голоду.
Дорослі — мама, мої тітки і бабуся — порадилися і вирішили залишитися в Кінелі. Зняли кімнату, помилися, випрали одяг. На гроші, виручені від продажу речей, купили картоплю і їли її із задоволенням. Спали ми на підлозі.
Коли трохи прийшли до тями, то зібралися їхати далі. Треба було облаштовуватися з житлом і роботою. У Кінелі стали формувати ешелон до Узбекистану. Прибули до Ташкента, де нас ніхто не чекав. Місяць сиділи на вокзалі. Сиділи в повному розумінні цього слова. Лягти було ніде, та й сидіти — теж. Там у нас вкрали валізу, в якій були всі документи.
З величезними труднощами тітки домоглися дозволу виїхати до міста Наманган. Звідти нас відправили до пункту призначення — кишлаку Тура-Курган. Там поселили в покинутій чайхані, де стояло велике дерев’яне ліжко, на якому ми всі якось розмістилися. Дах був дірявий, і під час дощу ми відкривали парасольку. Незабаром мама захворіла на висипний тиф, і її відвезли до лікарні. Слідом захворіли тітка Соня, бабуся Мірра, тітка Ріва і я. Як вижила Танюша, неможливо зрозуміти. Ми робили все, що було в наших силах. Але сил цих було мало. Дитина росла слабкою, по її тілу пішли чиряки. Нас усіх поголили наголо. Я лежала в лікарні з високою температурою під 40 градусів, у маренні мені все снилося, що принесли поїсти. Коли я приходила до тями, то все шукала їжу під подушкою, плакала від безвиході і голоду і знову впадала в безпам’ятство. Мене з тіткою Рівою виписали з лікарні в один день. Ми ледве трималися на ногах, йшли, як п’яні. З труднощами дісталися чайхани. Я впала на ліжко, не було сил піднятися. Бабуся Мірра з лікарні не вийшла. Це була моя перша військова втрата.
Ми влаштувалися на роботу. Тітка Соня отримала робочу картку — 600 грамів хліба на добу, а тітка Ріва — службову картку, по 400 грамів. Мене направили на збирання бавовни і видали 600 грамів хліба на добу. Мама, як дружина фронтовика, теж отримала хлібну картку на себе і Танюшу. За хлібом були величезні черги. Хліб був мокрий, липкий і його було мало. Так у голоді минув рік.
Потім мене влаштували працювати в райспоживспілку — робити канати з вати і з них плести мішки для бавовни. Механізм складався з величезного колеса з трьома гачками посередині. Три людини надягали вату на гачки, а четвертий крутив це колесо, і ми тягнули нитку довжиною метрів по тридцять. Потім одна з нас йшла до колеса, вкладала два пальці між нитками. Колесо крутили, і нитки скручувалися в канат. Потім брали мокру ганчірку, ми йшли до основи каната і витягували його, намотували на руки і лікоть, кінцем перев’язували середину, і канат готовий. Так цілий день до вечора на вулиці в спеку при температурі 50-60 градусів за Цельсієм.
У 1943 році ми захворіли на тропічну малярію. Хворіли важко. Починало трусити, ставало моторошно холодно. Хвилин через сорок піднімалася висока температура до 40 градусів і вище. Кидало в жар. І так щодня. Ми пили хіну та акрихін, але це мало допомагало. Ми майже не вставали з ліжка, а всі клопоти з добування їжі лягли на мене, незважаючи на те, що я сама якось трималася на ногах. Основною турботою стала моя сестричка Танєчка, яка дуже схудла. З усього нашого гардеробу у мене залишилася одна спідниця, яку я носила. Я зняла її і пішла по домівках, пропонуючи обміняти її на рис. В одному будинку мені пощастило; тоді я змогла нагодувати дитину. Танюша мене дуже любила, обіймала за шию своїми рученятами. Для мене вона була теж улюбленою, але нещасною.
У 1942 році ми отримали листа від Яші Мендельмана, який воював під Ленінградом. Він доклав неймовірних зусиль, щоб розшукати нас. Яша написав, що як тільки отримає від нас листа з точною адресою, то надішле нам продовольчий атестат. Він дуже хотів отримати листа до грудня, але незабаром прийшло сповіщення про те, що Яша загинув. Це була трагедія. Прислали похоронку, де було сказано, що Яків пав у бою смертю хоробрих. Однак пізніше товариш по службі Якова розповів мамі, що Яшу знайшли лежачим обличчям у бік ворожої позиції, і що йому хтось зі «своїх» вистрілив ззаду в спину.
Малярія та загибель Якова остаточно підірвали наші сили. Одного разу я прокинулася і побачила, що тітки Соня і Ріва лежать, обійнявши одна одну. Я гукнула їх, але вони вже не реагували. Сусіди допомогли поховати тіток. Мама залишалася без свідомості. Я якось дотягла її до лікарні, але лікарі сказали, що приймати її не має сенсу, оскільки вона вже не жилець. Я стала плакати і благати їх врятувати маму. Лікарі пожаліли мене, прийняли її до лікарні і зуміли виходити. Я щодня приходила до неї. Під час візитів дорогою траплялися напади малярії. Я лягала прямо на землю там, де мене застане напад. Як тільки мені ставало легше, вставала і брела додому, де мене чекала дитина.
Незабаром сестричка Танюшка померла. Хтось викопав їй могилку, загорнули тільце в ганчірку і так поховали. Залишилися ми з мамою удвох і, напевно, померли б, якби нам не пощастило перебратися до Нижнього Тагілу.
У Нижньому Тагілі ми оселилися в маленькій кімнатці. Очевидно, колись там була кухня. Нам з мамою здавалося, що ми потрапили в рай: тепло, світло, ситно. У квартирі був льох, в якому було багато картоплі, солінь, американського смальцю, яєчного порошку, сухого молока, оселедця, цукру та ще всякої їжі.
У червні або липні 1944 року наші війська звільнили Одесу, і ми зібралися в дорогу. Приїхали до Москви, де прожили місяць. Виїхати до Одеси виявилося важко, потяги були переповнені. Після довгого очікування нам з мамою вдалося вибратися. Їхали, як на зустріч з коханою людиною. До Одеси прибули вночі і до ранку блукали містом. Вранці прийшли до будинку, в якому жили до війни. Наша квартира була зайнята. Стали клопотати про повернення, адже мама була вдовою загиблого на фронті. Витратили багато сил і нервів, але все було марно. Нам скрізь говорили:
— Треба ж… дати!
А дати-то нам було нічого. Довелося починати життя спочатку.