Якось я стояв на Приморському бульварі недалеко від Потьомкінських сходів і милувався панорамою Одеського порту. Був яскравий серпневий день. У порту перегукувалися буксири, над щоглами суден, що стояли біля причалів, кружляли чайки, а море за маяком було таким близьким, що, здавалося, простягни руку і доторкнешся до його опуклої синяви.
Несподівано підійшла до мене незнайома жінка і запитала:
— Не підкажете, як проїхати морем з Одеси до Батумі?
Я знизав плечима:
— На мою думку, пасажирські судна з України до Грузії не ходять.
Вибачившись, жінка відійшла.
А я став згадувати, яким жвавим був колись пасажирський лінія Одеса — Батумі.
Щодня відходив з Одеси на Крим і Кавказ черговий теплохід. І як людно, гамірно та весело було під час його проводів на пасажирському причалі!
«Росія», «Перемога», «Україна», «Грузія», «Петро Великий», «Львів» — назви цих пасажирських суден, що працювали на Кримсько-Кавказькій лінії, знала вся Одеса. А прізвища їхніх капітанів: Мана, Григора, Сороки, Письменного, Гогітідзе, Гарагули — знали всі одеські хлопчаки!
Потім з’явилися нові, сучасніші лайнери, які стали здійснювати рейси на міжнародних пасажирських лініях, а в розпал літнього сезону теж переходили на Кримсько-Кавказьку, — «Іван Франко» (капітан М. Григор), «Шота Руставелі» (капітан Е. Гогітідзе), «Максим Горький» (капітан С. Дондуа), «Одеса» (капітан В. Нікітін). Були ще «Латвія», «Литва», «Вірменія», «Аджарія», «Фелікс Дзержинський», всіх не перелічити!
І весь цей пасажирський флот, що належав Чорноморському морському пароплавству, який завоював визнання та любов сотень тисяч людей у СРСР та за кордоном, після розвалу Радянського Союзу був розпроданий іноземним судноплавним компаніям разом із величезною кількістю суховантажних суден. А високопоставлені чиновники, скоївши цей безлад і наживши на цьому розпродажі мільйони доларів, осіли в Лондоні, Піреї та на Кіпрі, уникнувши покарання і за розвал пароплавства, і за крадіжку.
Але ще задовго до краху Радянського Союзу, десь у середині вісімдесятих років минулого вже століття, почалося цькування найвідоміших капітанів, які вважалися за міжнародними оцінками найкращими капітанами пасажирських суден світу. Цькування цих людей, позбавлення їх права займатися улюбленою справою і були початком загибелі Чорноморського пароплавства.
А почалося все з призначення на посаду другого секретаря Одеського обласного комітету Комуністичної партії України присланого з Києва партійного функціонера Костянтина Масика.
Чим же не догодили цьому «знатоку морської справи» заслужені капітани?
Другий секретар обкому партії відповідав і за ідеологічну роботу на суднах. А ці люди, що вистояли на капітанських містках пароплавів, які зазнавали постійних бомбардувань фашистською авіацією в грізні роки Великої Вітчизняної війни, що піднімали з руїн рідне пароплавство, люди, чиї імена користувалися величезним авторитетом не тільки у своїй країні, але й за кордоном, просто намагалися протистояти застійній рутині партійних догм.
В СРСР на кожному судні був помічник капітана з політичної частини. Помполіт. У судновому розкладі він значився як «перший помічник капітана». Набирали цей контингент «солдат партії», як любили вони себе називати, з демобілізованих армійських політпрацівників, партійних чиновників, що провинилися, або співробітників КДБ. Ось ці «перші помічники» і намагалися нав’язувати капітанам своє розуміння «доброї морської практики».
Були капітани, які, боячись зіпсувати стосунки з партійними органами, від яких залежала доля кожного моряка, підкорялися волі своїх помполітів. Але інші, як, наприклад, Герой Соціалістичної Праці Кім Никифорович Голубенко, який, командуючи турбоходом «Юрій Гагарін», першим із радянських капітанів, прорвавши блокаду американськими військовими кораблями Куби, доставив до Гавани 14 тисяч тонн продовольства (його зустрічав на причалі сам Фідель Кастро), не бажав миритися з диктатом свого помполіта і списав його з судна.
Санкції послідували негайно. Незважаючи на заслуги капітан К. Н. Голубенко, який отримав у Кремлі Золоту Зірку Героя Соціалістичної Праці з рук самого М. Хрущова, за рішенням бюро парткому пароплавства, узгодженим з обкомом партії, був позбавлений права на закордонні плавання.
Така ж доля спіткала й інших капітанів, які працювали на пасажирських суднах і виявляли незалежність від своїх помполітів.
У чому їх тільки не звинувачували! І в чужій радянським людям моралі, і в поклонінні західному способу життя, і у відході від марксистсько-ленінської ідеології! Сьогодні це звучить смішно. Але тоді ці звинувачення прирівнювалися до зради Батьківщини!..
БУДЬ-ЯКИЙ СУДНОВЛАСНИК іноземної судноплавної компанії вважав би за честь мати на своїх суднах таких капітанів. Але в радянській системі, де панував підхід до професіонала не за його діловими якостями, а залежно від думки бездарних номенклатурників, які мали рівень освіти не вище цитат з висловлювань партійних вождів, не потрібні були люди з самостійною думкою, які визнавали відданість не начальству, а своєму професійному обов’язку, і цінували честь капітана вище ідеологічних догм.
Ось з цими людьми і став боротися другий секретар Одеського обкому партії Костянтин Масик. У розправі над капітанами йому старанно допомагали інші партійні бонзи, в тому числі й у парткомі пароплавства.
Ні начальник Чорноморського пароплавства С. Лук’янченко, ні начальник морської інспекції пароплавства В. Третяк, мабуть, вірячи в непорочність рішень партійних органів, не захистили своїх капітанів.
А схема зняття з судна будь-кого неугодного була проста. У рейс посилалася комісія партійного контролю. На пасажирському судні з великим екіпажем завжди знайдеться кілька людей, незадоволених суворістю та вимогливістю капітана. Ось їх і вислуховували члени партійної комісії, збираючи до того ж чутки та плітки, що завжди оточують будь-яку незвичайну людину. Все це старанно описувалося в донесеннях, що надсилалися до обкому.
Так були списані з суден і звільнені з пароплавства капітан пасажирського лайнера «Шота Руставелі» Елізбар Гогітідзе, досвідчений моряк, який плавав під час Великої Вітчизняної війни в північних союзних караванах і нагороджений за ті неймовірно важкі героїчні рейси не тільки радянськими, але й американськими та англійськими бойовими нагородами. А також капітан пасажирського лайнера «Максим Горький» Герой Соціалістичної Праці Сергій Дондуа, капітан пасажирського лайнера «Аджарія» Олександр Назаренко, капітан пасажирського лайнера «Казахстан» Фелікс Дашков, капітан пасажирського лайнера «Одеса» Вадим Нікітін.
Розправа над Нікітіним, який завоював під час круїзних рейсів «Одеси» з американськими туристами повагу всієї Америки, на особистій чарівності якого, на кмітливості, вмінні та колосальному напруженні сил «Одеса» витримала конкуренцію з американськими пасажирськими суднами, заробивши для своєї держави не один мільйон доларів, обурила не тільки моряків.
На захист Нікітіна виступав зі статтями перший Редактор «Вечірньої Одеси» Борис Федорович Дерев’янко. На його захист стали відомі одеські поети Іван Рядченко, Юрій Михайлик. Але рішення партійного начальства були непохитні.
Позбавлений права працювати на своїй улюбленій «Одесі», звільнений з пароплавства капітан Вадим Нікітін змушений був виїхати на Північ і помер на містку невеликого судна під час швартування в Архангельську. Йому було всього 56 років.
Михайло Жванецький, який добре знав В. Нікітіна, присвятив йому пронизливі рядки, які можна віднести до всіх зацькованих капітанів:
«Кожен, хто не може забути, нехай згадає!
Хто не може забути минуле, кому воно здається таким добрим через пісні Висоцького, нехай згадає Вадима Нікітіна.
Народжений незалежним,
Народжений вільним,
Народжений красивим,
Народжений сильним,
Народжений гордим,
Народжений чоловіком,
Намагався жити серед нас.
У вигляді капітана.
Так… у вигляді капітана.
Намагався приносити славу та користь своїй країні, знаючи, що вона цього не прощає.
Ця країна часів Висоцького та Нікітіна знищувала чоловіків.
Вона робила всіх однаковими.
І чоловіки ставали бабами.
А баби — мужиками.
…Він намагався виправдатися. Якби знав, у чому?
Коли винен просто тому, що чоловік.
Тому, що капітан.
Тому, що гордий.
Тому, що сильний.
Тому, що красивий.
Тому, що незалежний.
Тому, що вільний».
За радянських часів прийнято було називати судна торгового флоту іменами відомих капітанів. У Чорноморському пароплавстві плавали «Капітан Плаушевський», «Капітан Лухманов», «Капітан Баглай» та інші.
Сьогодні незалежна Україна не має ні свого державного пароплавства, ні свого торгового флоту. Але імена капітанів, які зробили чималий внесок у морську славу Одеси, повинні жити в пам’яті людей. І чому б не називати нові вулиці Одеси іменами відомих капітанів? Вони заслужили це сповна!











