Шановна редакціє! Я прожив в Одесі 28 років, народився в Біробіджані, прожив там 28 років, знаю Гімн Радянського Союзу мовою ідиш, тому вважаю себе тричі євреєм Радянського Союзу. Так і називається моя книга, яка вийшла нещодавно в Сан-Франциско. Надсилаю вам уривок з моєї книги «Тричі єврей Радянського Союзу».
До речі, всі члени моєї родини, крім мене, потомственні одесити, а дід моєї дружини — Хаїм Гешель Серебряний, згаданий Паустовським у книзі «Час великих очікувань», про що написав Ростислав Александров, який відвідав нашу родину під час перебування в Одесі.

В Одеси душа м’яка і невимоглива. Я зрозумів це одразу по приїзді. Шукав старого єврея, сміливо підходив до нього і питав дорогу. Старий єврей, часто мовчки, махнувши мені заохотливо рукою, йшов переді мною, підводив до потрібного мені будинку і лише тоді питав, звідки я і що мені треба в цьому будинку.
Ще мені сподобалася традиція: на прохання розміняти, наприклад, 10 коп. на «двушки», щоб подзвонити, просто їх дарувати.
Я любив розмовляти зі старими людьми Одеси. Проживши третину свого життя в одній квартирі з двома бабусями, я навік зберіг у собі тепле почуття до будь-якої старої людини.
Мене зворушував одеський діалект російської мови. Наприклад, бажаючи показати дорогу, одесит говорив: «Ідем, я тебе проведу», замість «проводжу». Або: «Він дуже юридированный чоловік», — замість «ерудований».
Розповідаючи про аварію на залізниці, моя сусідка тітка Мара сказала: «Поїзд перекинувся».
Іноді одна змінена літера в слові викликала в мене мимовільну посмішку. Або коли, наприклад, перукар Гриша, прослухавши мою розповідь про якийсь вчинок, вимовив з глибокодумним виглядом: «Це — хід конем!».
Він же дав мені перевірити його листа до племінниці в Америку, де було написано на конверті: «Особисто в руки!».
Він же якось сказав мені після стрижки: «Ти не виключений гумором!».
Чоловіки середнього віку розповідали про свої хвороби, що мені здавалося соромним, я такого ніколи не чув на Далекому Сході.
На самому початку моєї трудової діяльності в Одесі мене здивувало, що моя колега, викладачка фортепіано Віка Хаїмська, вийшла на перерву в загальний коридор, їдячи яблуко. Для мене це було рівносильно тому, що сьогодні я б побачив людину з бутербродом з чорною ікрою в громадському місці.
На моїй батьківщині яблуко — це був предмет розкоші. Я був невимовно здивований, коли побачив на «Привозі» ціни на яблука, — вони майже не відрізнялися від цін на помідори, які добре ростуть в ЄАО і порівняно дешеві там. Забігаючи вперед, скажу, що в Сан-Франциско, куди емігрувала наша родина, я досі дивуюся тому, що можу в одного і того ж продавця на базарі купити яблука по 75 центів за фунт і помідори по 2 долари за фунт.
Євреї Одеси ставилися до мене поблажливо, як до провінціала, іноді посміювалися з мене, але не зло, я сміявся разом з ними.
У 70—80-ті роки душею міста була газета «Вечірня Одеса» з головним редактором Дерев’янком, згодом підступно вбитим.
Газету читали всі. Там працювали талановиті люди, високі професіонали: Семен Лівшин, Дмитро Романов, Юрій Макаров, Віктор Лошак, Геннадій Швець, неперевершені знавці старої Одеси Ростислав Александров і Віктор Корченов — це ті, кого я пам’ятаю.
Навколо газети групувалися люди з нестандартним мисленням, з талантом вожака, прагненням принести користь людям, і газета їх підтримувала.
Ось один з них.
Юлій Львович Берлін
Він народився в 1917 році. Інженер. Під час війни «відсиджувався в тилу», мав броню. Працював на військовому заводі в Челябінську начальником цеху. Завод випускав протитанкові гармати. Отримані орден і медалі ніколи не носив. Повернувся до Одеси, працював проєктувальником.
Був Юлій Львович надмірно повним. Одного разу на вулиці до нього підійшов працівник кіностудії і запропонував знятися в епізоді в кіно.
— Кого я буду зображати? — запитав Юлій Львович.
— Буржуя часів непу. Ви — відповідний тип пузатого буржуя.
З цього моменту життя «буржуя» змінилося докорінно. Він став стежити за їжею, почав бігати. Поступово перетворився на фізично міцну, підтягнуту людину.
Це Юлій Львович дав ідею газеті проводити одеський забіг — «100 км за 24 години». Вирішили його проводити 10 квітня, в день визволення Одеси. Сам брав участь у забігу кілька разів. Пізніше газета стала проводити також велосипедний марафон — «100 км за 10 годин».
Брали участь сотні людей з різних міст: молоді, старі, інваліди, на різних велосипедах, навіть на триколісних. На фініші в парку ім. Шевченка збирався все місто.
Юлій Львович створив «Клуб любителів бігу «Бриз» (Біг, Радість І Здоров’я), домігся приміщення в центрі міста, на вул. Бебеля. Щорічно 31 грудня любителі бігу після пробіжки вулицями міста зустрічали Новий рік у приміщенні клубу.
Працював Юлій Львович абсолютно безкорисливо. Він мав такий шарм, таку людську привабливість, що відмовити йому не міг ніхто. Приміщення клубу, бажане для ділків — бізнесменів, що з’явилися у зв’язку з перебудовою, залишалося для них лише мрією, поки Юлій Львович залишався його керівником.
Його дочкам, врешті-решт, вдалося вирвати його з одеської землі. Він поїхав до них до Каліфорнії. Клуб любителів бігу припинив своє існування.
Бенціон Абрамович Гонтар
Бенціон Абрамович Гонтар був педагогом — скрипалем, другим Столярським. Різниця була в тому, що Столярський був генієм, а Гонтар — рядовим трудівником, але фанатично відданим своїй справі і тому досяг фантастичних успіхів.
Колеги називали його «Беня» — це було по-родинному шанобливо, так само, як ім’я «Зяма» для Зіновія Гердта.
Столярський працював з обдарованими дітьми, яких він умів знаходити, як ніхто ні до нього, ні після нього в усьому світі. Він впізнавав талант іноді за ходою, іноді за поведінкою дітей у пісочниці, іноді за манерою розмови. Беня ж працював з усіма дітьми, з будь-ким, хто бажав навчитися грати на скрипці. Його клас завжди був повний, тоді як у інших педагогів не було учнів.
Мені розповів за кухлем пива один тесляр, чия дочка вчилася в класі Бенціона Абрамовича, що на батьківських зборах у школі, куди Беня прийшов агітувати батьків віддавати дітей вчитися грати на скрипці, цей тесляр сказав Бені:
— Навчання коштує грошей, у мене їх немає!
— Ви горілку п’єте?
— П’ю!
— Тоді пийте трохи менше!
Беня був талановитим організатором з незвичайною пробивною силою і чарівністю. Він організував дитячий симфонічний оркестр, постійно організовував концерти для батьків, створював нові групи музикантів: скрипки з гітарами, скрипки з віолончелями, скрипки з гуслями — скрипкове життя Одеси кипіло. Влада йшла йому назустріч, він отримував кращі зали для концертів абсолютно безкоштовно.
Перебудова поставила все на комерційні рейки. До влади прийшли інші люди. Їм було не до музики.
Мій друг Яник живе в Америці давно, але зберіг квартиру в Одесі і часто влітку приїжджає відпочити на море. Одного разу він випадково познайомився з Гонтарем. Той поскаржився Янику, що у нього немає коштів, щоб зняти приміщення для заключного концерту і надрукувати афіші. Яник запитав:
— Скільки потрібно грошей?
— Сто доларів.
Яник вийняв сто доларів і вручив їх Бені. Вже в Сан-Франциско він мені показав афішу, де внизу був надрукований рядок:
«Спонсор концерту — Ян Вишневський (США)».
До речі, про Яника:
Він лежав на пляжі «Ланжерон», коли повз проходила група дітей з учителькою, очевидно, приїхали із Закарпаття, судячи з їхньої мови спілкування.
— Маріє Петрівно, купіть морозиво, дуже спекотно!
— Діти, у мене вже немає грошей, ми все витратили, сьогодні їдемо!
Яник порахував дітей, їх було 23 особи, купив на всіх морозиво, включаючи вчительку. Двічі ганяв продавця за товаром.
— Скільки грошей я витратив на це? Як ти думаєш? — запитав він мене. І сам же відповів:
— П’ятнадцять доларів.
Наступного свого приїзду до Одеси Яник дізнався, що Бенціон Абрамович Гонтар вже живе в Нью Йорку.
Клавдія Георгіївна Кондратьєва
«За очі» її всі звали Клавою, вона була близька всім, як родичка, сотні людей знали її на ім’я, спілкувалися з нею, для кожного вона знаходила потрібне слово, давала потрібну пораду.
Її дітище — «Група здоров’я пляжу «Ланжерон».
Основний склад групи — жінки після сорока, повні, занадто худі, які втратили надію стати знову привабливими, приймаючі купу ліків, малорухливі.
Клава повертала цих людей до життя. Через кілька місяців щоденних занять вони вже купалися в морі цілий рік. Іноді питали:
— Клавдіє Георгіївно, сьогодні сильний вітер, може, не варто занурюватися?
— Занурюватися! — відповідь завжди була одна.
Деякі члени групи здоров’я, молодші, одночасно відвідували і «Клуб любителів бігу». Юлій Львович і Клава ставилися один до одного з великою повагою, називали один одного пестливо — Юлік і Клавочка, часто узгоджували свої дії.
Деякі члени групи пам’ятали Клаву 40-річною повною жінкою з задишкою, яка працювала зубним лікарем у поліклініці морського порту. У Клави був маленький секрет. Вона мала стару, списану бормашину, за допомогою якої лікувала людей безоплатно. Робила дива. Їй носили все, що можна: продукти, одяг, подарували велосипед, на якому вона приїжджала на «Ланжерон». Закінчивши заняття, Клава, картинно вставши на педалях, вихором злітала вгору дорогою до парку, викликаючи захоплення молоді. Їй вже було під 80.
Клаву вбивала комунальна квартира з огидною молодою сусідкою, яка підозрювала її у зв’язку зі своїм молодим чоловіком. Клава привела їй до ладу рот, допомагала у вихованні сина, але традиційна заздрість і злість малоуспішних людей перемагала вдячність.
Євреї Одеси стали виїжджати, група зменшувалася з кожним місяцем. Клава стала отримувати посилки, гроші, передані оказією. Моя родина одразу після приїзду до Сан-Франциско «сіла на велфер», і першим ділом ми послали Клаві 50 доларів.
«Дякую за долари, тепер я знаю, що у вас все гаразд», — була відповідь.
Клава померла через лікарську помилку, після погано проведеної невеликої операції.
Її безсмертна душа злетіла над осиротілим «Ланжероном» високо, в райські кущі, де немає злих сусідів, жіночої ревності та заздрості. З гордістю вона спостерігає з космічної далечіні за справою рук своїх, за життям людей, яким вона повернула здоров’я і любов до життя, вселила віру в перемогу духу над плоттю, навчила користуватися вічними цінностями, часто незатребуваними. «Сонце, повітря і вода — гімнастика душі!» — був її девіз, і це — істина.