Гарним хлопцем виріс Олександр. Шкода, батько не побачив — рано помер. Як дві краплі води виявився син схожим на батька. І характер був до пори до часу такий же — покладистий. Років у 20 хлопця ніби підмінили: став пити і гуляти. Як Валентина Павлівна ні вмовляла, толку не було: «Мамо, мені не п’ять років, а 25…». Що хочу, те й роблю.

У житловому масиві Котовського люди живуть, як у селі: всі один одного знають. Донеслося до Валентини, що походжає Олександр до робочого гуртожитку, де краля у нього завелася, начебто вона вже й вагітна. Стала допитуватися. «Мамо, у цієї Насті довжелезний хвіст коротких зв’язків, — пояснив син. — З чого ти взяла, що вагітна дівчина саме від мене? Я особисто в цьому не впевнений». Валентина притихла.

Однак з голови звістку не викинула. Через деякий час знову «наїхала» на сина: «Де ж та Настя з дитиною?». А Настя зникла. Немає її в гуртожитку, пішла і не повернулася. Дитину вона місяців з шести почала залишати одну — сусідки доглядали. Потім взагалі визначила Андрія на «постійне місце проживання» до своєї подруги в Лузанівку, де і сама мешкала. Недовго, правда. Сховалася з черговим кавалером у невідомому напрямку. Подрузі набридло чекати повернення блудної мамаші, вона звернулася до дитячої лікарні з проханням прилаштувати малюка до Будинку дитини. Так Андрійчик став державною дитиною.
Туманні чутки про хлопчика доходили до Валентини Павлівни. Одного разу жінка наважилася піти до Будинку дитини і розповісти свою історію. Інакше хто б їй показав чужого малюка? А коли побачила… Валентині здалося на мить, що загубилася в часі: дворічний Санька глянув на неї величезними сірими очима в пухнастих віях. Зрозуміла бабуся: поки не забере онука з «казенного дому», не буде їй спокою.
Але хто віддасть дитину? За документами бабуся — «тітка з вулиці». Валентина Павлівна стала наполягати на синові, щоб той визнав батьківство. Олександру в той момент «мамина жаліслива авантюра», як він висловився, здавалася прикрим непорозумінням: чоловік створив нову щасливу сім’ю, куди Андрійка не вписувався. Умовляннями та погрозами домоглася Валентина Павлівна свого. Розпорядженням Суворівської райадміністрації батьківство було узаконено. І на законних підставах (за заявою батька) онук став жити у бабусі.
Бабуся була щаслива. Перший час намагалася пробудити в Олександрі батьківські почуття, але марно. Велику роль відігравала нова дружина, яка нещодавно народила власну дитину. Рази два—три Валентина приводила Андрія в гості до тата, але холодом віяло в тому будинку і вона відступилася. Влаштувала дитину в дитячий садок, продовжувала працювати, матеріальної допомоги не чекала.
Розуміючи, що підтримки від батька дитина не отримає ні зараз, ні тим більше в подальшому, вирішила офіційно позбавити малюка батьківської опіки — по суті надати статус сироти, держава таким дітям допомагає. А головне, це давало бабусі можливість оформити опікунство над онуком. Для чого вимагалося позбавити матір і батька батьківських прав.
З сумом розповідає Валентина, що особливих проблем з батьком не виникло: Саша байдуже погодився. З матір’ю того простіше — ніби й не було її в житті дитини. Однак такі справи йдуть через суд. Співробітники органу опіки та піклування Суворівського району написали позовну заяву, додали свої висновки. Днями справа вирішиться.
Майже хепі-енд. Андрій останній рік ходить до дитячого садка, до школи готовий. Дитячі садові характеристики у нього чудові: здібності вище середнього, творчі нахили, товариський, ініціативний, доброзичливий… Тільки вихователі в тій же характеристиці застерігають бабусю: «Берегти від стресових ситуацій, які можуть виникнути внаслідок складних родинних стосунків». Було помічено кілька разів, що хлопчик плакав, коли бачив у садку батьків інших дітей. Андрійка пам’ятає свого тата Сашу і все чекає, що той одного разу забере його з дитячого садка, і підуть вони на гойдалки-каруселі, батут і навіть колесо огляду… Втім, все це — дитячі фантазії.