нд, 22 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Щастя так можливе… десь поруч

Одним із найефектніших спектаклів — постановкою Дмитра Богомазова «Щастя поруч» («Счастье рядом») за п’єсою І. Я. Франка «Украдене щастя» — відзначив 7 листопада день народження Одеський академічний музично-драматичний театр ім. В. Василько. Це був і день народження вистави, причому ювілейний — десятий…

«ЩАСТЯ надовго не буває, — резонно зауважує у виставі антигерой-коханець Михайло Гурман. — Щастя — на хвилину, на годину, на день». Цей авантюрист був прозірливий. Більшість же людей так і живе ілюзією «стати щасливими». До прикладу, прийнято вважати, що щастя неодмінно в творчості. Ну, коли аплодують і квіти дарують, таки так: на хвилину! Насправді ж буває всяке. Особливо в наш час, коли держава від театру практично відвернулася.
Тому щоразу, маючи намір поговорити з художнім керівником «васильківців», народним артистом України Ігорем Равицьким, я передчуваю, що розмова вийде сумною. В процесі творчості доводиться жорстко співвідносити бажане з матеріально можливим. Але про сумне — не хочеться, непристойно: у театру день народження і в його головного режисера — теж, майже збігаючись у датах, 4 листопада.
Щасливий творчий момент: Ігор Равицький взяв до постановки п’єсу Анни Яблонської, і 15 листопада відбудеться перше читання п’єси творчим складом і постановочною групою.
Одеситка Анна Яблонська загинула 24 січня 2011 року під час теракту в московському аеропорту Домодєдово, залишившись в історії «молодим драматургом» — у липні того року Анні виповнилося б тридцять. Нагадаємо, що Анна прибула тоді до Москви як лауреат конкурсу, оголошеного журналом «Мистецтво кіно». Зараз залишається гадати, яким явил би себе зміцнілий талант Анни Яблонської. І віддати належне її спадщині. Ігор Равицький обрав п’єсу «Сімейні сцени», написану одеситкою за два роки до загибелі.
«ЧОМУ ця п’єса? — розмірковує Ігор Миколайович. — Я прочитав практично всі п’єси Яблонської. Ми тут, у театрі, не знали про неї, сама вона себе у нас не заявляла. Придивилися до її творчості лише після її загибелі. На мене справили враження її «Чатський», «Праски»; «Сімейні сцени» прочитав цього літа — річ здалася глибокою, з цікавими характерами. І справа там не в матюкливій лексиці і не в смакуванні жорстокості. Я сприйняв п’єсу як роздум про вічні страждання слов’янського народу, який… як влізе куди, так замучить себе і інших. Я вибрав перший, попередній варіант п’єси. Компактний, чіткий, емоційний і з гумором. Мені цікавий головний герой — людина, яка пройшла «гарячі точки».
…Щось таке є в цьому герої «Сімейних сцен» від гучного персонажа російської чеченської війни — полковника Юрія Буданова (1963—2011). Героя і жертви тієї військової кампанії, звинуваченого раптом у викраденні, зґвалтуванні (під час розслідування це звинувачення було
знято) і вбивстві 18-річної чеченки. Відсидівши п’ять років, позбавленого звання і нагород, а незабаром після звільнення розстріляного найманим убивцею. Мутна це історія, як мутна і жахлива вся кавказька кампанія, і спробуй суди: чи то стався наклеп, чи то у тричі контуженого героя (Буданов здійснював героїчні діяння) «дах поїхав»…
У п’єсі Анни Яблонської, вважає Ігор Миколайович, світ дано очима саме такого героя, спотвореного, навченого жити війною. І немає в цій п’єсі чіткого розподілу на «хороших» і «поганих», як практично немає його і в житті.
«Моє завдання, — каже Ігор Равицький, — розібратися». «Вкотре?», — посміхаюся. «Так, виходить, вчергове, — не бентежиться режисер, — розібратися. В чому? В житті. І спробувати попередити. Поки не пізно…».
А щоб розбиратися, глядач сяде прямо на сцені, на поворотне коло, і будуть нас обертати по колу, пропонуючи різні ракурси того, що відбувається між шістьма персонажами вистави і нагнітаючи ефект присутності. Глядачів позбавлять привілею сторонніх спостерігачів, що сидять у зручних кріслах: чужу, мовляв, біду рукою розведу.
Задала я Ігорю Миколайовичу і кілька дискусійних питань, які мені самій, втім, здавалися риторичними.
Ось що, наприклад, сьогодні з акторською дикцією робити, якщо вона тепер навіть у московських випускників залишає бажати кращого? Ввести в театрі заняття сценічною мовою?
— Якщо в професійному театрі з артистами займатися тим, чому слід навчати у виші, це треба театр зупинити. Це проблема вишів, куди беруть хлопців з такими природними даними, — вважає Ігор Равицький.
А як розцінює Ігор Миколайович ще одну тенденцію на пострадянському просторі — повернення до антрепризної форми, до театру «доніславського» зразка, коли творчу політику визначають директори, а не головні режисери, тому що публіка голосує дзвінкою монетою?
А ніяк. Тому що, не без гордості відзначає Ігор Равицький, театр імені Василько в «тенденцію» не вписується. Це єдиний в Одесі театр, в якому не тільки є художній керівник і головний режисер, але в якому ця «штатна одиниця» продовжує формувати творчу ситуацію.
«Вся художня частина, — підкреслює Ігор Миколайович, — формування репертуару, вибір постановника, запрошення режисера-гастролера, розподіл ролей, введення акторів, — все це компетенція виключно художнього керівника, в яку директор жодним чином не втручається. З директором — Валентиною Михайлівною Прокопенко — ми співпрацюємо вже 12 років, і ніколи такого, щоб, взаємно: «мені подавай це, мені дозволь те». Це я їжджу до Києва відбирати вистави і режисерів, це моя ініціатива — запросити Богомазова, Одинокова, Троїцького. І відповідальність за результат несу я. У свою чергу, я ніколи не втручаюся у фінансову політику театру, не знаю, які гонорари отримують постановники-гастролери, мені нецікаво…».
…А як визначив би Ігор Равицький власний режисерський метод? Теж… ніяк: немов та сороконіжка, якій варто тільки замислитися про правила ходьби! «Не говориш же собі: ось, покажу всім, який я режисер! Був період — захоплювався формою, був і кураж: так ставив «Хрещеного батька». Але зараз не замислююся, чи форма має бути ефектною, чи померти мені в акторові. По суті, актор все і диктує: дуже багато несподіваних рішень приносять репетиції. Не люблю холодних вистав, в яких захоплюєшся формою, але при цьому її аналізуєш і раціонально оцінюєш. Вистава має бути чуттєвою, хвилювати».
З сучасних сильних своїх театральних вражень Ігор Миколайович називає «Дядю Ваню» Рімаса Тумінаса, постановки Міндаугаса Карбаускіса, «чеховські» варіації Якутського російського театру в рамках «Зустрічей в Одесі».
УВЕЧЕРІ відбулася зустріч з улюбленою виставою Дмитра Богомазова. Вже десять років її грає тріо, тепер усі заслужені артисти України: Ольга Петровська, Ігор Геращенко, Яків Кучеревський.
А після овацій (момент щастя!) були кошики з квітами. І начальник управління культури міськради Тетяна Маркова, привітавши колектив, вручила почесні знаки одеського міського голови «Трудова слава» актрисі Людмилі Васильєвій та заслуженій артистці України Станіславі Шиманській.
Нагадаємо: театр був відкритий 7 листопада 1925 року як «українська держдрама» виставою «Підпалювачі» за п’єсою А. Луначарського. У 1930 р. переїхав до будівлі колишнього театру Сибірякова, в якому знаходиться і донині (будівля побудована в 1903 році). У 1995 році театру присвоїли ім’я Василя Василько, який керував колективом багато років.
Нині в театрі працюють 3 народних артиста України, 9 заслужених артистів України, двоє заслужених діячів і двоє заслужених працівників культури України. У репертуарі заявлено 26 назв: українська та світова класика, сучасні п’єси.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса