Ввечері 23 жовтня в арт-галереї «Сади Перемоги» (площа 10 Квітня) була представлена виставка творів групи грузинських живописців, з якими працює київська «Georgian Fine Arts Gallery» («Галерея грузинського живопису»). Експозиція, організована за підтримки Генерального консула Грузії в Одесі пана Теймураза Нішніанідзе, називається «Грузинська рапсодія».
У кожного учасника експозиції, як прийнято говорити, є ім’я, часом навіть і гучне. Ось їхні імена: Звіад Гоголаурі, Важа Месхі, Отар Імерлішвілі, Мамука Дідебашвілі, Емзар Хабуліані, Майя Рамішвілі, Мераб Гагіладзе, Ліза Варазі, Ірма Кусіані. Всього вивішено 69 робіт у техніці полотно-олія.
Але… спочатку давайте оцінимо точність, з якою придумано назву цьому арт-проекту! Отже: «рапсодія» — музичний твір у вільному, імпровізаційному стилі, з чергуванням різнохарактерних епізодів на народно-пісенному матеріалі; хто придумав жанр «рапсодії», надихався образом давньогрецького народного співака-рапсода; на початку XIX століття, в епоху романтизму, рапсодія набула широкого поширення у зв’язку з підвищеним інтересом романтиків до фольклору. Кожне слово в цьому короткому енциклопедичному екскурсі застосовне до виставки грузинських художників, яка буквально пролила світло в наші будні і переконала в тому, що навіть посеред розвалу і безнадії світ можна бачити казковим. «Стирай випадкові риси, і ти побачиш — світ прекрасний», — сказав поет…

Більше того: ця виставка демонструє непорушну спадкоємність традицій культури. Все, що було хорошого в розбитому совковому минулому, грузинські художники (дати їх народження — від 1955 до 1972 року) не відкинули, а взяли з собою. Тому що це була їхня і наша культура, і вона безперервна, так само як і історія.
Захоплення: як яскраво, декоративно, вишукано, колоритно! Добрий зворушливість: скільки улюблених нами колись мотивів — живописних, літературних, кінематографічних! Посмішка: до чого кумедно, яке граціозне дитяче лукавство в подачі цих колоритних персонажів! Ось які почуття опановують глядача, що називається, на порозі. Орнамент східної мініатюри дружить у цих картинах зі стилізованими мотивами «ретро», навіяними старими фотознімками. Часті в індивідуальній творчій манері відсилання до майстрів живопису різних часів і народів, від Пінтуріккіо до Дега, від Веласкеса до Клімта і Піросмані, анітрохи не заважають цій манері бути самостійною і неповторною. Філософічність настрою, метафоричність образів, тяжіння до притчі — ах, як це, пам’ятається нам, «по-грузинськи», і як сміх у цих творах нерозлучний, не розмежований зі сльозами!
Зрозуміло, тут багато — і від грузинського кіно, яким ми так захоплювалися. Шкода, що нинішні «обамериканені» двадцятирічні навіть не підозрюють про те, яке це було потужне і самобутнє явище — грузинська школа кіно. Воно ж, це кіно, було і живописом, і графікою, його зображувальність і його гротески взяли на озброєння сучасні грузинські майстри пензля. Перед нами — барвистий, життєстверджуючий, фантасмагоричний карнавал…
Що характерно — переважаючий у зібранні картин мотив звернення до жіночих образів. Жінка тут — апофеоз природної грації, і краса її одухотворена. Навіть в іронічному гротеску Звіада Гоголаурі «Танго» смішна парочка і старомодно-сентиментальна, і трепетно-безплідна. У нас сексу немає! Ну і що? Немає — та й чорт з ним! У нас — душа є. А в кого душа є, той не захоче бути предметом споживання. Хто такі всі ці «міс Всесвіту»? Запропоновані споживчі зразки. Ось нічого і близько такого «м’ясного» немає в запропонованих нам картинах. Образи, закарбовані в них, я б сказала, спіритуалістичні. Це — портрети душ: мудрих і чистих. Такі навіть кумедні і невинні гризетки в картині Майї Рамішвілі «Танець», у вихорі нижніх спідниць фривольно оголивши ніжки у високих черевичках, зовсім як давні моделі Дега і Тулуз-Лотрека. І пишне декольте «Дівчини в парадному» того ж Гоголаурі — теж очищена, одухотворена плоть…

У Гоголаурі жіночий образ взагалі — свого роду сільська ікона. Богородичний лик у народі вважався ідеалом краси: пам’ятаєте, з ким порівнюють дівчинку Маріту у фільмі «Древо бажань»?.. «Продавчиню фруктів», вбрану в колоритний етнічний костюм, хочеться назвати «Святою Софією» — так вона на вас дивиться. «Весняні квіти», «Жінка з фруктами», «Жінка з півнем і кішкою» — все це чудові зразки розумної, тактовної експлуатації етно-мотивів, у цих картинах проявляється справжня народність, глибоке засвоєння і переробка традицій народного декоративно-прикладного мистецтва.
…Кіно я згадую недарма. Ось портретні гротески Емзара Хабуліані — «Дівчина з помадою» вам нікого не нагадує? Ну, так: зворушлива недоумкувата мрійниця Фуфала з «Древа бажань»! Хоча художник зовсім і не намагався надати своєму персонажу риси геніальної Софіко Чіаурелі. Та практично всі персонажі на цій виставці перебувають у спорідненості з карнавальними диваками з фільмів Абуладзе, Данелії, Іоселіані. До чого смішний і мудрий, наприклад, у Хабуліані «Двірник», точніше — двірниця, з величезними кострубатими долонями, проникливими очима, одягнена в лахміття і тонкі дамські кальсони. Або як гарний цей «Старий» у Отара Імерлішвілі, явний любитель пофілософствувати, до чого і спонукає його крамниця, де кожен предмет — відзнака часу. Філософічна і наївна недоторка з цигаркою, така юна, стильна, мрійлива, у Зураба Мартіашвілі в картині «Мундштук». А вишукана квіткарка Ірми Кусіані ніби заблукала в задумливості і зі своєї іранської мініатюри забрела прямо в епоху ліберті. «Магістр» же Мамуки Дідебашвілі — дивовижний за лаконічною витонченістю портрет! — у своєму вбранні кольору граната, поручуся, веде якусь таємну дискусію з папою Інокентієм Десятим.
І дуже імпонували публіці міські пейзажі Важі Месхі. На цих пейзажах — ідеальний, вимріяний, вичитаний і висмотрений у улюблених фільмах Тбілісі. З галерейками, вивісками, двірниками, ретро-автомобілями; зі свинячими тушами, з арбами, шатровими дзвіницями, осликами. Прописано це тонко і любовно. Скільки затишку і тепла в жанровій сценці «Чоботар»! Маленька панорама зі старовинного життя «Винний погріб з козликом» випромінює справді параджанівське життєлюбство…
Те, що навіює і поселяє в душі ця виставка, називається одним словом: любов. Любов’ю до рідної землі, захопленням натхненний пензель грузинських живописців. Любов неможливо підробити. А там, де щирість, там немає місця манірності, епігонству, кічу. Там потужно проявляється енергія особистості. Тому ці художники так не схожі один на одного, так своєрідні, так невимушені у своїх роботах, так на вигляд легко опановують секретами колориту і пластики.











