пн, 16 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Подією нового філармонічного сезону став виступ диригента з Австрії Гюнтера Нойхольда з Національним одеським філармонічним оркестром.

Нечасто ми зустрічаємося з диригентами такого високого рівня, які демонструють бездоганний професіоналізм і глибоке занурення у зміст виконуваної музики. Його жести лаконічні й позбавлені зовнішніх ефектів. Він стриманий, спокійний, глибоко зосереджений. Музика як справа Майстра. Майстерність обертається дивом — живі хвилі музики здіймаються, підступають, обдають бризками, підкоряючись найточнішому ритму, відступають… і розгортається звуковий простір, в якому розрізнений кожен звук, то наближаючись, то віддаляючись. Театр звуку, виразна звукова перспектива. Давно я не насолоджувався так грою нашого оркестру, зразковим звучанням кожної його групи.
Відкривав програму вступ до опери «Хованщина» Модеста Мусоргського «Світанок на Москва-річці». Звукова картина — і як прозорі фарби, як тремтить неголосний звук! Ось і дзвони чути — але далекі. Ніби вперше чую цю хрестоматійну музику, насолоджуючись її витонченістю. І лише потім звертаю увагу, що інструментовку зробив Д. Д. Шостакович.
Концерт для фортепіано та струнного оркестру, соч. 136 Альфреда Шнітке. Солірує Емма Шмідт, піаністка з Австрії, яка вже здобула міжнародну відомість. У програмці йдеться про полістилістику — ніби цілком у дусі постмодерну. Але, слухаючи цю музику, я думаю, що важливий не стиль, а людина. І замислююся над цією проблемою душі та форми. Ніби з форми, яку ліплять як глину, раптом лунає людський крик. Або, навпаки, крик, імпульс болю оформлюється у складну й дотепну побудову. У Шнітке межа між душею і формою майже нерозрізнена. І, однак, у цьому «майже» — вся суть справи.
У музиці «після Шнітке» я часто бачу всього лише конструкцію, певну професійну справу, прагнення до оригінальності форми, до відсутності банальності — і якесь дивне згасання людського змісту. У Шнітке ж — людина присутня, часом ніби невидима, «за кадром», але зате вся. Ось і в цьому концерті — ніби доля людини, аж до смертного кінця. Вслухаючись у цю музику, починаєш розрізняти те, що езотерики називають «вібраціями». Ось вібрації добрі, духовні, а ось — злі. Здається, що на рівні «вібрацій» і йде боротьба.
Чуєш справжній розгул сил зла, а потім — сумне соло фортепіано. Зберегти «душу живу» людині в сучасному світі вкрай важко! Одна справа, коли бачиш ворога в обличчя, коли знаєш, чому саме маєш чинити опір. Але світ, у якому зло анонімне, безлике, коли ці «вібрації» проникають навіть у твою власну душу, морально знезброює. І може здатися, що це і є норма, що потрібно з цим змиритися, якось до цього пристосуватися. Але — не виходить! Бо ти зліплений з іншого тіста. І ось фортепіано сумує і ніби говорить: ти переможений, але потрібно встати і робити свою людську справу до кінця. А цей кінець не за горами: звуки розтають, життя йде. Вражає трагічний фінал концерту. У ньому не безнадія, а ствердження мужності: бути людиною до кінця.
У другому відділенні прозвучала симфонія № 4 «Романтична» Антона Брукнера. Симфонічну музику цього австрійського композитора XIX століття ми чуємо вкрай рідко. А адже він сучасник Брамса і Вагнера, серед учнів його — Густав Малер. У його оркестровому стилі є певна надмірність, патетика, навіть риторика, не кажучи вже про «божественні довжини». «Занадто багато нот»! Важко вислухати цю симфонію від початку до кінця навіть у її більш стислій остаточній редакції. І, однак, є в цій музичній брилі велич. І вона не тільки в грандіозному масштабі симфонії та використовуваних музичних засобах (на сцені подвоєний склад оркестру). Здається, що це і велич століття, яке йде до кінця, але ще дозволяє собі поводитися з часом так, ніби часу багато…
Між творами Шнітке і Брукнера — відстань приблизно в сто років. Але у Шнітке — невблаганність, катастрофічність часу: «часу — немає» і навіть «часу більше не буде», — цілком апокаліптично. У Брукнера є час на могутню оркестрову риторику, але головне для мене в його музиці саме те, що виникає раптово і так само раптово зникає: трохи дивні, часом простодушні, мелодії, цей ліричний спів, ці миті життя душі.
Ось він, конфлікт Душі та Форми! До речі, він характерний для романтиків, це все той же конфлікт розуму і почуття, волі і безвільної (мимовільної) споглядальності. Культ форми веде до жахливого розростання, так би мовити, «сполучних тканин». Але душа говорить своє, а їй не дають волі, для її висловлення дано мало часу…
Звісно, я почув у цій музиці своє — дивлячись з дня сьогоднішнього. Але хіба почув би, якби не Гюнтер Нойхольд? Та й наш оркестр, який звучав зразково.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса