Тетяна Сергіївна Радченко, відпочиваючи в Одесі, принесла до редакції книгу. Розповідає:
— Цю книгу написав мій батько. Писав її все життя. Тут зібрані його спогади про музичне життя країни, про видатних музикантів, диригентів, співаків, з якими він зустрічався і працював. Окрема глава присвячена Одесі, адже батько народився і виріс у вашому місті, тут починався його творчий шлях.

Тетяна Сергіївна теж має відношення до музики. Закінчила Київський музично-педагогічний інститут імені Горького, працювала в музичній школі. Зараз на пенсії. Ідея видати спогади батька виникла, коли прочитала його листування з московським диригентом Н. С. Головановим. Батько настільки яскраво описував події та людей, з якими зустрічався, що Тетяна Сергіївна вирішила підняти батьківський архів і прочитати його записи. «Переді мною виник цілий світ, в якому жили і творили музиканти, ожилі під пером батька, настільки живо і яскраво вони були закарбовані в його спогадах», — розповіла вона.

Складена дочкою Сергія Радченка книга «Записки музиканта» вийшла кілька місяців тому. Читачам нашої газети, сподіваюся, буде цікаво познайомитися з одеським періодом життя і творчості музиканта, концертмейстера, хормейстера, диригента і педагога, якого за неосяжну музичну практику і великий кругозір колеги по цеху і знайомі називали Маестро. Велика частина архіву С. Радченка втрачена: щось загинуло під час бомбардувань Одеси, частина вивезена німцями разом з реквізитом оперного театру. Але і те, що залишилося, дає уявлення про музичне життя довоєнної Одеси, про становлення та розвиток мистецтва радянської епохи. Спогади його не завжди хронологічно послідовні, але це не завадить читачам уявити і відчути ту атмосферу, що панувала в нашому місті у сфері мистецтва.

Народився Сергій Миколайович Радченко в Одесі 17 серпня 1907 року. Перші, найяскравіші враження та переживання в його житті були пов’язані з Одеським оперним театром, в якому працював художником-гримером і театральним перукарем батько. За його розповідями Сергій знав стару театральну Одесу. Перші враження про оперу отримав у п’ять років. Причому його хвилювала не стільки дія на сцені, скільки те, що відбувалося в оркестровій ямі. «Дитинство моє минало серед музики в театрі, в якому живі були спогади і традиції італійців з їхньою любов’ю до бельканто».

Почавши займатися в п’ять років музикою, він до семи років виступав на великій сцені в колі відомих музикантів, а в 14 років стояв за диригентським пультом симфонічного оркестру студентів музичного училища. Сергій Радченко, за спогадами друзів і близьких, жив музикою, дихав музикою, музика була його натхненням. За словами дочки, він мав обширні знання про те, що було пов’язано з музичною літературою та мистецтвом. Ним була зібрана одна з кращих нотних бібліотек — так званих «кишенькових» партитур творів симфонічної музики. Протягом його півстолітнього життя в музичному мистецтві йому довелося бути слухачем старої італійської опери в Одесі, стати свідком і активним учасником зародження та бурхливого розвитку радянського оперного театру, працювати в багатьох музичних колективах, чути і спілкуватися з чудовими особистостями та видатними музикантами свого часу.

На сторінках його книги оживають знамениті музиканти, які гастролювали в Одесі: ті, про яких розповідав батько, і ті, на концертах яких побував особисто. Одеса була свідком блискучих концертів Сергія Рахманінова, Антона Рубінштейна, великого Мусоргського… За пультом опери стояли диригенти І. Прибік, В. Бердяєв, Г. Столяров, М. Покровський. Сильне враження на молодого музиканта справили виступи угорського композитора Б. Бартока, Р. Гліера, авторський концерт Іллі Глазунова. «Це був останній його концерт перед поїздкою до Парижа на лікування, звідки він не повернувся, — згадує С. Радченко. — Диригував автор, скрипковий концерт грав юний Давид Ойстрах. Глазунову дуже сподобалося його виконання».

Йому довелося слухати таких виконавців, як Оскар Фрід, Стефан Штрассер, Володимир Савич, Віллі Ферреро. Він захоплювався виступами піаністів Бели Бартока, Егона Петрі, молодого Сергія Прокоф’єва, який щойно повернувся з-за кордону, скрипаля Яна Кубеліка, якого називали «чеським Паганіні», співаків світового рівня Федора Шаляпіна, Леоніда Собінова, Антоніни Нежданової, Марії Андерсен, Мерседес Кайсір, Сергія Радамського, Івана Стешенка… Неповторні зустрічі з Сергієм Єсеніним, Володимиром Маяковським, Максимом Горьким. Незгладний слід у пам’яті залишили зірки симфонічної музики Фелікс Вайнгартнер, Бруно Вальтер, Герберт фон Караян…
Доля подарувала С. Радченку щастя знати і близько спілкуватися з видатними людьми, які жили в Одесі. Його пов’язувала багаторічна дружба з В. Філатовим. «У ньому було щось, — пише автор, — від східного мудреця, він діяв на хворих заспокійливо. Навіть сам його зовнішній вигляд, благообразний, ласкавий погляд і вміння знайти спільну мову з співрозмовником розташовували до нього».

Багато сторінок у книзі присвячено дружбі з Валентином Глушком. Разом з ним Сергій Радченко, будучи тоді студентом суднобудівного факультету Одеського політехнічного інституту, захоплено займався математикою, астрономією і… музикою. І якщо Валя Глушко пішов з Одеської консерваторії і вступив до Ленінградського політехнічного інституту, пов’язавши своє життя з космосом, то Сергій залишив політех, з головою занурившись у музичне життя, присвятивши всього себе музиці. До речі, Валентин Глушко теж все життя згадував свою дружбу з Сергієм Радченком. Підтвердження тому — інтерв’ю з ним, опубліковане у «Вечірній Одесі» (див. «Бог вогню», 5 липня 1973 року), в якому творець ракетних двигунів на запитання про друзів дитинства відповів: «Сергій Радченко!!!». «Знаки оклику, поставлені Глушком поруч з ім’ям батька, — зазначає Тетяна Сергіївна Радченко, — пояснювали ступінь значущості їхньої дружби».

В Одесі він познайомився і подружився з родиною педагога консерваторії Теофіла Ріхтера. З його сином Святославом, який згодом став прославленим піаністом, разом грали симфонії Ліста, Моцарта, Бетховена, Гайдна, Брамса. Свій перший відкритий концерт Святослав Ріхтер дав в одеському клубі моряків, в якому він працював музикантом-солістом. «Серед наших слухачів кілька разів був Еміль Гілельс — Міля, дуже скромний, невисокого зросту руденький хлопчик, тоді нікому не відомий, але вже який подавав величезні надії юний піаніст».

Сергій Радченко був свідком пожежі, що сталася в одеському оперному 15 березня 1925 року.

«У цей день йшла опера Джакомо Мейєрбера «Пророк». Оформлення вистави зробив маг і чарівник сцени художник Реджіо. Натуральність сцени вибуху і пожежі в палаці Іоанна Лейденського була дивовижною, і публіка була в захваті — електричне світло, вентилятори і пара зробили ефект цього видовища вражаючим. Я був у цей знаменний вечір на виставі і ніяк не міг припустити, що в цю фатальну ніч, після бутафорського вогню, оперний театр переживе реальну пожежу і трагічно стане її жертвою…

У пожежі загинули всі знамениті дзеркала… Від вогню глядацький зал врятувала залізна завіса, але сильний і їдкий дим все одно проник у зал, і вся позолота лож і балюстрад ярусів, оксамитова оббивка меблів, живопис на центральному плафоні загинули».

В Одесі завжди були три осередки культури, де звучала музика, згадує С. Радченко. Це опера, філармонія і консерваторія. «В опері йшов процес українізації та радянізації. Процес був затяжним — це вдавалося з трудом. Як і раніше на сцені йшли «Аїда», «Кармен», «Фауст» та інші класичні опери. А радянської опери на горизонті поки не було. Намагалися осучаснити класику. Але робилося це погано, примітивно. Радянська опера народжувалася в муках. Першу радянську оперу на сюжет п’єси Б. Лавреньова «Розлом» поставив В. Фемеліді. Опера пройшла з великим успіхом. Це можна назвати народженням однієї з перших радянських опер на сцені великого периферійного театру. Через кілька років після цієї першої ластівки з’явилася і друга українська радянська опера К. Данькевича «Трагічна ніч». Ця опера також пройшла з успіхом. Як і «Розлом», вона протягом низки сезонів включалася до репертуару одеської опери».

Менш болісно проходило поява радянського репертуару в концертах філармонії. Час від часу в репертуарі оркестру з’являлися нові твори
Д. Шостаковича, М. М’ясковського, Р. Гліера, Д. Кабалевського, А. Хачатуряна, Кара Караєва, С. Прокоф’єва. Їх привозили з собою диригенти, що гастролювали з Москви, Ленінграда, столиць союзних республік.

Доля занесла С. Радченка до Києва, Москви, Воронежа, Сімферополя, на Далекий Схід, до республік Середньої Азії, де він не тільки грав, але й створював музичні колективи. У роки війни довелося поколесити з концертами фронтовими дорогами. Після війни гастролював як концертмейстер за кордоном.
«Мій батько, — пише в передмові Тетяна Радченко, — належав до покоління тих людей, на чию долю випали такі знакові події 20-го століття, як Жовтнева революція, перша і друга світові війни та всі тяжкі випробування, пов’язані з цією епохою, — голод, холод, втрати близьких. Він не помер у громадянську війну від голоду та тифу… Не був репресований під час сталінського терору 30-х років і не загинув у таборі, як друг його юності, талановитий одеський композитор Сергій Орлов. Йому не довелося пройти через Луб’янку, «шарашку» та всі митарства, як пройшов цей шлях його друг Валентин Глушко… Він не загинув під обстрілом на фронті, як його молодший брат Микола. Але його мемуари зберігають і відображають дух свого часу та відблиск минулих подій…».