Персональна виставка художньої фотографії «Взаємодію» доцента ОНУ ім. І.Мечникова Фелікси Ковальчик працює в Болгарському культурному центрі (пров. віце-адмірала Жукова, 9).

Творчий портрет Фелікси Ковальчик неодноразово пропонувала читачеві наша газета, і, тим не менш, кожна її виставка знову дивує. Більшість представлених робіт — нові. Спілкуючись з фотомайстром, я наполягаю: час їй «світитися» в Європі, брати участь у конкурсах! Схоже, сама вона не ставиться до подібної ідеї серйозно, вважаючи свої фотороботи чимось на кшталт хобі на дозвіллі. І даремно. Фелікса Ковальчик йде, що називається, в мейнстрімі, вона вловила актуальні тенденції західного фотомистецтва, вона не за модою і не за сповіданням, а за самою суттю своєю — авангардистка і концептуалістка.

«Фотографія показує, наскільки в її авторі розвинена інтуїція, — сказав на вернісажі мистецтвознавець Станіслав Айдинян. — Інтуїтивні прозріння Ковальчик вражають ще й тому, що вона — математик: здавалося б, людина строго вивіреного мислення».

«Мейнстрім» в даному випадку аж ніяк не синонім «гламуру». Ні вже, роботи Ковальчик створені зовсім не для того, щоб догодити нашому оку «красивими живчиками на красивих ландшафтах». Інше в кімнатному інтер’єрі і не повісиш: воно дряпає око і напружує мозок! Воно спонукає вникати, вдивлятися у власний внутрішній досвід, залучати ланцюжок асоціацій, думати, узагальнювати. Фіксуючи малий фрагмент Ойкумени, Ковальчик провокує думки про долі Всесвіту і твоє місце в ній. Це, звичайно ж, не комфортно. Зате повчально. І навіть може вирішитися катарсисом, ніби ти подивився чудово зрежисований спектакль-трагедію.

Чудово те, що Фелікса нічого не вигадує, а бачить. У неї відмінна асоціативна уява. Обраний нею напрямок у фотографії, по суті, небезпечний: чреватий нарочитістю. Мені доводилося бачити на деяких виставках подібні спроби (не в одеситів) створення фотоалюзій, і все це було притягнуто за вуха. Ковальчик — щасливиця: у неї ідеально зоркий око. Ось вона помітила вм’яту в щебінь чиєюсь підошвою сторінку книги, над якою поглумився дощ, що наніс якоїсь фарби. Неприваблива картинка, скільки разів на день ми бачимо таке і думаємо з огидою: «Знову насмітили». А поруч зі сторінкою ще й перо чайки скинуто. І ось вам — готова, не вигадана, а знайдена, композиція: «Поет пірсу»! Тільки трохи посилити колір на комп’ютері, ось ці патьоки якоїсь линьки, — щоб вірніше впливати на емоції, поселити в вас тривожне і радісне передчуття…
Фотошопом Фелікса Ковальчик не користується, так пояснив мені на вернісажі фотохудожник Сергій Гевелюк. Просто зовсім трохи, дуже незначно, дотягує колірну пляму.
Або, ось: обшарпана, облізла, потворна віконна рама, як то кажуть, сіро-буро-пошкарябана, замість шибок закладена поганим, складським, розмоченим картоном… а крізь уціліле скло бурий кіт дивиться! І — все: казка. Магія! І вже не принизлива бруд, а благородний коричневий, з відтінком у чорну темряву, колорит Караваджо.
Фактури даються Феліксі чудово. Адже чим обдертіше, тим і фактурніше. Так працювали радянські художники кіно, любовно утрируючи, ретельно виписуючи кожну тріщину, відколи штукатурки, оголену кладку, дранку, деревні волокна. Той же Михайло Ромадін, той же Юрій Ракша. Ось і у Ковальчик: в урочистому ракурсі, з нижньої точки, взятий старий одеський будинок — з горезвісними «фактурами». Верх потворності, якщо за фактом: до чого місто довели! — а якщо очима поета, то: «Примарне середньовіччя Одеси».
Втім, воно і тривожне у Ковальчик, це новоявлене «середньовіччя». Не дарма розділ виставки з міськими пейзажами вона назвала «Привиди і крики», перефразовуючи назву одного з найбільш коробячих душу фільмів Інгмара Бергмана, темою якого було вмирання. Серія фотознімків присвячена Куяльнику. Великим планом давши фактуру куяльницького бруду — так, тепер вже не лікувального, а просто бруду, гидкої засміченої жижі, — Ковальчик назвала знімок: «А далі буде пекло».
Авангардистським ескападам, як бачимо, не чужа громадянськість. Примітно, що така ніколи не виливається у Ковальчик в плакатний соц-арт. «Мікросвіт» Фелікси Ковальчик — це паралельний всесвіт, в якому неживі і викинуті предмети, виявляється, живуть власним життям вселенського андеграунду, — світ поетичний переважно. Не сентиментальний, а жорсткий, гранично чесний.
Концепт «Модифіковані та багатофункціональні» присвячений життю… манекенів. Не нова, в принципі, тема, хто тільки її ні варіював. Але і тут Ковальчик проявляє власний підхід. Глянцеві вітринні болванки, що відбивають своїми ідеально-овальними черепами відблиски рекламних вогнів, — та тут поема мегаполісу. Причому вони, ці безглазі, бездушні болванки такі привабливі! Ніби ельфи, нежить болотна, витають серед блукаючих вогників. Адаптувалися, спокусники, до цивілізації, заманюють скарбами: «Споживай, споживай!». А що ж їм залишалося, якщо взяти до уваги той же загублений Куяльник, той же Дністер. Один знімок Фелікси так і називається: «Вогні великого міста. Дволикість».
І, зрозуміло, нові фотографії присвячені пам’яті авангардиста Олега Соколова. Навіть один манекен: «Учень Соколова», — іронічний фотопасаж, з якого розумієш: немає і бути не може у Соколова «учнів», приречені вони на вторинність. А ось однодумці — є. Фелікса Ковальчик — з них…