Аліна жила в невеликому містечку. Батьки багато працювали, але статків у родині не було. А дівчині хотілося жити красиво, щоб було багато грошей, які можна витрачати на модний одяг, смачну їжу та розваги. Після закінчення школи Аліна влаштувалася на ринок реалізатором. Зароблені гроші віддавала батькам, але їх на все не вистачало. Подруга запропонувала поїхати до Туреччини, де можна непогано заробити. І Аліна зважилася…
У Стамбулі їх зустрів турок, знайомий подруги. Він відвіз дівчат на віллу, господар якої обіцяв влаштувати Аліну покоївкою в готель. Для працевлаштування попросив паспорт. Наступного дня Аліну відвезли до готелю і замкнули в номері, де були ще кілька дівчат. Подругу Аліна більше не бачила. Дівчата їй пояснили, що їх, як і Аліну, купив сутенер, і тепер їй доведеться працювати повією. Доби потрібно обслуговувати вісім-десять клієнтів. При найменшій провині будуть бити, насильно давати наркотики або продадуть іншому сутенеру. Аліна спробувала чинити опір, перерізати вени, але її врятували і жорстоко побили, а потім продали в інший бордель. Дівчина змирилася зі своєю долею, але стала пити, горілка допомагала дивитися на все простіше. Її багато разів продавали, про втечу вона не думала, тому що знала — в чужій країні без паспорта далі поліцейської дільниці не піде, а звідти її викупить сутенер і буде бити до втрати свідомості. В одному з міст, куди Аліну продали в черговий раз, до будинку, де тримали дівчат, нагрянула поліція, всіх заарештували. Кілька тижнів Аліна провела в турецькій в’язниці, а потім її депортували в Україну. В одеському порту її зустріли члени громадського руху «Віра, Надія, Любов»…
…Вдень Галина почувалася спокійно, прибирала квартиру, готувала обід, гуляла з сином. Настання вечора чекала зі страхом: яким сьогодні чоловік повернеться додому — тверезим чи п’яним. Якщо тверезим, то день закінчиться добре. Лайка не в рахунок, Галина вже звикла до брудних слів, якими її обзивав чоловік. Головне, щоб він не розпускав руки. П’яним він був жорстоким і страшним, дружину бив до напівсмерті. Галя не раз тікала з дому в чому була, встигнувши схопити на руки однорічного сина. Вже з того, як відчинилися двері, вона зрозуміла — сьогодні пощади не буде… Наступного дня, ледве жива після побоїв, жінка зателефонувала на «гарячу лінію» ГР «Віра, Надія, Любов»…
…Колись У Ігоря була хороша дружна сім’я. Коли хлопчикові виповнилося 10 років, батьки розлучилися, а мама почала пити. Потім з’явився вітчим, якому хлопчик заважав, і Ігор намагався вдома з’являтися якомога рідше, приходив тільки ночувати. Маму мало цікавило, як син навчається, де проводить час, а вітчим докоряв шматком хліба і все норовив дати стусана. Спочатку Ігор ображався на маму, потім йому стало все одно. Нові друзі, з якими познайомився на ринку, прихистили в якомусь підвалі. Час проводили весело — карти, вино. Продукти «добували» на ринках. Одного разу Ігорю запропонували «косячок». Сподобалося. З часом перейшов на ін’єкційні наркотики і вже не міг жити без «дози». Одного разу отямився в наркодиспансері. Там же прийшло рішення позбутися наркозалежності. Повернутися до нормального життя йому допомогли волонтери ГР «Віра, Надія, Любов»…
З керівником громадського руху «Віра, Надія, Любов» Тетяною Семикоп ми знайомі не перший рік. Ще коли вона була начальником кримінальної міліції у справах дітей у Ленінському районі, зустрічалися на прес-конференціях і брифінгах. Тетяна Євгенівна була частим гостем у редакції, друкувалася на сторінках «Вечірки».
Громадський рух «Віра, Надія, Любов» створено 15 років тому, у 1997 році. Очоливши його, Тетяна Семикоп, по суті, продовжила ту ж роботу, якою займалася в міліції, тільки функції стали ширшими: крім правових питань, доводиться вирішувати і соціальні.
Якраз у той час в Одесі за допомогою місії ООН почав працювати перший у країнах СНД пілотний проєкт профілактики ВІЛ/СНІД серед споживачів ін’єкційних наркотиків. Були відкриті пункти довіри, в яких наркомани могли обміняти використані шприци на стерильні. Тетяна Євгенівна згадує, що була проти роздачі шприців, не розуміла, навіщо це робити, але з часом переконалася в ефективності цього методу профілактики: менший ризик зараження через використаний шприц, та й ймовірність натрапити на голку в пісочниці значно зменшилася.
Робота з наркоманами не зводиться тільки до видачі шприців. Необхідно переконати наркозалежну людину обстежитися на наявність «чуми ХХ століття», якщо потрібно — лікуватися і від інфекції, і від згубної пристрасті. Пізніше стали працювати з «жрицями любові» та ув’язненими — серед них теж чимало наркозалежних людей. Тричі на тиждень пересувні амбулаторії зі спеціальним обладнанням для експрес-тестування виїжджають у «точки», де «тусуються» наркомани, або за місцями «дислокації» повій. Якщо тест на ВІЛ/СНІД виявляється позитивним, людину не залишають наодинці з цією проблемою. Якщо ВІЛ-інфікований боїться самостійно звертатися до спеціалізованого центру, соціальний працівник супроводжує його. А волонтери, які працюють в організації (більшість з них — колишні наркомани або люди, що живуть з вірусом СНІД), допомагають впоратися з проблемою, переконати, що і з таким захворюванням можна жити, працювати, мати сім’ю…
З часом поле діяльності організації «Віра, Надія, Любов» значно розширилося. Крім профілактики ВІЛ/СНІД, хвороб, що передаються статевим шляхом, і туберкульозу серед наркоманів, жінок секс-бізнесу, безпритульних дітей та ув’язнених, співробітники організації надають допомогу та підтримку жінкам, постраждалим від насильства (в тому числі і сімейного), жертвам торгівлі людьми.
За словами координатора проєкту «Запобігання та протидія торгівлі людьми» Єлизавети Олександрівни Левіної, ті, хто пройшов кошмар сексуальної або трудової експлуатації, дуже довго і важко повертаються до нормального життя. Приниження, насильство та знущання завдають найтяжчої психологічної травми, наслідки якої позначаються дуже довго. Потрібна тривала кропітка праця психологів, юристів, соціальних працівників, щоб розтопити лід недовіри, повернути впевненість у тому, що життя налагодиться. Єлизавета Олександрівна згадує темношкіру Ніколь з однієї з африканських країн, яка повірила «добрим» людям, що обіцяли вивезти її до Європи, де вона сподівалася отримати притулок і захист від переслідування на батьківщині, але привезли до борделю. Розповідає про дівчинку з Сербії, яку продав у сексуальне рабство власний чоловік… Про українських і молдавських дівчат, які сподівалися в Туреччині заробити грошей, щоб вилізти з бідності, але змушені були обслуговувати «клієнтів». Про бабусь, яких нібито відправляли до пансіонату, а насправді змушували жебракувати на московських вулицях. Про моряків, які опинилися в трудовому рабстві на Далекому Сході, де вони місяцями перебували на промислі, без нормального харчування, працюючи по коліно в холодній воді…
— Наприкінці 90-х років багато фірм пропонували нашим громадянам нелегальну роботу за кордоном, оскільки в Україні не було жодних договорів про працевлаштування за кордоном. Найчастіше пропонували Туреччину. Але замість роботи дівчата потрапляли до борделів, — розповідає Є. А. Левіна. — Турецька поліція відправляла наших дівчат до в’язниці, звинувачуючи їх у занятті проституцією, а потім депортувала в Україну. Ми їх зустрічали в Одеському порту. Нашим завданням було виявити постраждалих від торгівлі людьми та допомогти їм повернутися до нормального життя. Дівчат розміщували в реабілітаційному центрі, де з ними працювали психологи, юристи, соціальні працівники. Допомагали отримати документи, знайти роботу, житло. Через нашу організацію пройшли близько тисячі осіб.
Для жінок, які пережили насильство в сім’ї або повернулися з місць позбавлення волі, створено реабілітаційний центр «Софія». У ньому жінки, яким нікуди подітися, живуть разом з дітьми, поки не оформлять документи, влаштуються на роботу, знайдуть житло. Тут їм надають медичну, психологічну, юридичну та матеріальну допомогу.
Багато хто з тих, хто пройшов реабілітаційний центр, залишилися в ньому працювати — спочатку волонтерами, потім співробітниками організації. Вони, самі пізнавши жах насильства та знущань, як ніхто інший розуміють стан людей, які повернулися з рабства.
Останніми роками в полі зору організації «Віра, Надія, Любов» опинилися біженці з інших країн, які приїхали або потрапили в Україну в пошуках притулку та безпечного життя. Без документів, не знаючи мови, звичаїв і законів країни, їм доводиться дуже важко. Співробітники організації допомагають з працевлаштуванням, медичним обслуговуванням, влаштуванням дітей до школи.
Звичайно, без допомоги з боку, в тому числі фінансової, важко було б вести ту велику роботу, якою займається «Віра, Надія, Любов». Діяльність організації підтримується міжнародною організацією з міграції в Україні (МОМ), Баварським домом, німецькою громадською організацією «Ядвіга», міжнародним жіночим правозахисним центром «Ла Страда-Україна», благодійним фондом «Міжнародний альянс з ВІЛ/СНІД в Україні», обласною та міською службами у справах дітей, органами МВС та СБУ в Одеській області та ін.
Представники організації — часті гості в школах, технікумах, ПТУ, молодіжних гуртожитках. З січня нинішнього року «Віра, Надія, Любов» приступила до реалізації проєкту «Профілактика ВІЛ/СНІД у середовищі дітей вулиці» в містах Котовську та Білгороді-Дністровському. Як розповіла координатор проєкту Іраїда Василівна Ісакова, мета проєкту — створення центрів денного перебування для дітей, які опинилися на вулиці. Тут діти, яких не чекають удома, можуть провести час. Завдання дорослих допомогти їм зробити вибір, який спосіб життя вести — бродяжництво, колотися і в підсумку опинитися інфікованим або втриматися в рамках закону, подолати вплив вулиці. Допомагають їм волонтери — діти, які в минулому теж були вуличними, але вчасно зрозуміли, що ця дорога — в нікуди.
Гордість організації «Віра, Надія, Любов» — люди, які в ній працюють. Практично щодня на них обрушується велика кількість негативної інформації, адже важко, зустрічаючись з черговою жертвою насильства або торгівлі людьми, вислуховуючи сумну історію, залишатися нейтральним. Мимоволі все почуте, а часом і побачене, лягає на серце, зачіпає душу. І потрібно мати велике серце і вразливу душу, щоб зуміти співпереживати людям, з якими спілкуєшся. Психологи С. Чорнолуцька, В. Кіунов, Л. Заболотна, юрист О. Левіна, фахівець із захисту прав дітей І. Ісакова, лікар О. Кульбах та інші співробітники повертають зневіреним і приниженим людям Віру в добро, Надію на майбутнє і Любов до життя.











