У Лондоні завершилися XIV літні Паралімпійські ігри, в яких брали участь понад 4 тисячі спортсменів-інвалідів, що змагалися у двадцяти видах спорту.

Найкращі результати показали збірні Китаю, Росії та Великої Британії. На 4-му місці — українці, які завоювали 32 золоті медалі, 24 срібні та 28 бронзових. Можна сміливо стверджувати: спортивний рух інвалідів в Україні за темпами розвитку сьогодні займає передові позиції у світі. Про це переконливо свідчить статистика.

В Атланті нашу країну представляли всього 25 атлетів, вони зуміли виграти 7 медалей, зокрема одну золоту (44-е місце в командному заліку). У Сіднеї українців було вже 67, і вони завоювали 37 нагород (3 — золоті, 12-е місце). В Афінах Україна вперше пробилася до десятки найсильніших, опинившись у підсумковому протоколі шостою (55 медалей, з яких 24 найвищої гідності). Чотири роки тому в Пекіні цей результат був перевершений — 74 призових місця, що дозволило українцям зайняти позицію слідом за трійкою найсильніших. У Лондоні наші паралімпійці досягли чергового прогресу, завоювавши на десять медалей більше, ніж у Китаї, — 84.

Сьогодні спорту інвалідів у всьому світі надається підвищене значення. Не випадково в Росії паралімпійців преміюють так само, як призерів ХХ Олімпіади. Не залишилася осторонь і Україна. Так, голова Державної служби у справах молоді та спорту Равіль Сафіулін заявив, що уряд своєю постановою збільшить грошову винагороду медалістам Ігор. За його словами, за золоту медаль передбачається виплатити 800 тисяч гривень, за срібну — 550, за бронзову — 380 тисяч. Окремо будуть заохочені тренери. Але хіба можна в рублях, фунтах, доларах чи гривнях оцінити подвиг людей, які переступили накладену природою заборону на повноцінне життя?!

Про одеських паралімпійців, про їхні досягнення та проблеми розповідає начальник обласного центру «Інваспорт» В. М. Гашубаязов.

— В’ячеславе Мелітоновичу, чотири роки тому в Пекіні в активі одеситів було три бронзові нагороди. У Лондоні завойовано «золото» та «бронзу». Чи очікували такого результату?

— Сподівалися. Хлопці працювали багато і самовіддано. Плавці, наприклад, перебували на постійно діючих зборах з березня місяця. Фехтувальники готувалися в Євпаторії, регулярно виїжджали за кордон на змагання. Легкоатлети працювали в Польщі (як це не парадоксально, вартість збору в Україні така ж, як у Польщі чи Словаччині). Розумієте, навантаження, що випадають на долю спортсменів-інвалідів, цілком порівнянні з навантаженнями їхніх здорових колег. Тут все, як у великому спорті: хочеш потрапляти на такі світові форуми, як Паралімпіада, — забудь про відпочинок, про будь-які інші особисті інтереси. Тому вважаю, що сам факт потрапляння до збірної команди країни говорить про мужність атлета.

— Тож давайте ближче познайомимося з нашими паралімпійцями.

— Із задоволенням представлю їх читачам «Вечірньої Одеси».

Вадим Цедрик (фехтування на візках) за два роки досяг колосального прогресу. Свого часу за рекомендацією тренера Володимира Вікторовича Покатілова його авансом включили до збірної країни, хоча було зрозуміло, що на той момент він був ще «сируватий». Але довіра — величезна сила. Спортсмен став набагато серйозніше ставитися до справи, і результати різко пішли вгору. Минулого року він з кожного етапу Кубка світу повертався з медаллю. На чемпіонаті світу став третім. Однак Паралімпіада — є Паралімпіада: зовсім інший рівень. Мабуть, Вадим не впорався з хвилюванням, тому до фіналу не потрапив. Але йому всього 23 роки — все ще попереду. А досвід — справа наживна.

Не пробився до фінальної частини змагань і стрілець Андрій Дорошенко. І, тим не менш, не заслуговує ані найменшого докору. Якась там мутна історія сталася: спочатку оголосили, що у нього 6-й результат, який дозволяє продовжувати боротьбу за медалі, а потім відсунули на 14-е місце. Андрій здійснив феноменальний ривок: пів року тому про його поїздку до Лондона навіть не йшлося. Але на останніх двох міжнародних стартах він буквально вразив усіх високими результатами, і тренерська рада з Паралімпійським комітетом одноголосним рішенням ввела його до складу збірної. А хлопцю довелося ох як непросто. Сам він із Роздільної. Поки вчився в інституті, жив у гуртожитку. Після закінчення навчання питання з житлом постало на повний зріст. І все одно Дорошенко знаходив можливість залишатися в Одесі, де тренувався під керівництвом свого тренера Ірини Ігорівни Виноградової. Зараз ми робимо все можливе, щоб за Андрієм залишили місце в гуртожитку політехнічного університету. Впевнений: якщо він не покине цю справу, то в майбутньому здатний досягти багато чого.

Ще один учень Виноградової — Юрій Стоєв. Він мав за плечима досвід Паралімпіади в Пекіні. Тоді від нього ніхто нічого не чекав. За чотири роки Юрій змужнів, у Лондоні виступив гідно, посівши 6-е місце. Він — дуже серйозна людина, думаю, що його головні досягнення ще попереду.

Пістолетниця Ольга Мустафаєва приїхала до нас із Севастополя. Там знайшли здібну дівчину, а тренувати її виявилося нікому. Тоді колеги з Севастопольського «Інваспорту» звернулися до нас по допомогу. Було укладено договір про спільну діяльність, і Оля пів року займалася під керівництвом Виноградової та Валентина Володимировича Дондікова (в Одесі її забезпечили житлом та харчуванням). Результат — високе 4-е місце.

Олі Якиб’юк — всього 20 років. Вона — одна з наших головних надій. У Лондоні на дистанції 400 метрів вільним стилем посіла 5-е місце. Якиб’юк належить до того типу спортсменів, які «вистрілюють» не відразу, а йдуть до мети поступово. Ця дівчинка від старту до старту набирає обертів, на кожних змаганнях покращує результати. Розмовляв з її тренером Любов’ю Анатоліївною Воробйовою. Та сповнена оптимізму: «Починаємо готуватися до Бразилії» (Паралімпіада 2016 року пройде в Ріо-де-Жанейро).

Найдосвідченіший у нашій «сімці» — Андрій Онуфрієнко. На його рахунку — три «бронзи», здобуті в естафеті на Паралімпіадах в Афінах та Пекіні. Не підвів би він команду і зараз, але тренерський штаб вирішив виставити його у стрибках у довжину та бігу на 200 метрів. Онуфрієнко у стрибковому секторі був шостим.

Ну і головний герой — Руслан Катишев. Він, як і Онуфрієнко, займається легкою атлетикою під керівництвом Тетяни Георгіївни Орлової. В Афінах Руслан виступав у п’ятиборстві і посів 6-е місце. Але після проходження медичної перекваліфікації йому присудили клас Б-1 (тотально сліпий). Тоді його перевели на стрибки, і Катишев наші надії виправдав, причому з лишком. Стрибок на 6 метрів 46 сантиметрів приніс йому золоту медаль, а результат 12 з половиною метра в потрійному — бронзову.

Ось така вона, наша славна одеська «сімка».

— Зі здоровими спортсменами все зрозуміло — вони професіонали, на життя заробляють тренуваннями та стартами. А як справи з інвалідами?

— Вони теж профі. Числяться у штатній збірній України, це їхнє основне місце роботи, де вони отримують зарплату. Плюс — стипендія губернатора. Це, звичайно, серйозна допомога, за яку величезне спасибі керівництву області, начальнику спорт-управління Юрію Анатолійовичу Поволоцькому.

— Атлети постійно скаржаться на відсутність належної спортивної бази в Одесі, напевно, це стосується і інвалідів?

— Плавці наші займаються в басейні колишнього заводу «ПресМаш», всі інші влітку — на стадіоні «Динамо», взимку — в легкоатлетичному манежі «Олімпієць». Звичайно, хотілося б більше і краще. Судіть самі: взимку в «Олімпійці» — справжнє стовпотворіння. Якби не добре ставлення директора ШВСМ Юрія Олексійовича Вишнякова, за що йому — нескінченна подяка, не знаю, як би ми виходили з положення. А так виконуються всі наші прохання, ні копійки грошей з нас не беруть. У грудні на базі ШВСМ ми проводимо спортивне свято для дітей-інвалідів. Збирається близько 250 осіб. Ви б бачили, як щасливі на цих стартах діти!

— До речі, як відбувається пошук та відбір талановитих дітей? У здорових цю функцію виконують дитячо-юнацькі спортивні школи, а в інвалідів?

— Тренери тісно співпрацюють з інтернатами. Проводять там міні-змагання, де відбираються кандидати на участь у чемпіонаті області за версією «Повір у себе». Це свого роду всеукраїнська Спартакіада інвалідів, що проводиться за чотирма нозологіями: серед спортсменів з порушенням опорно-рухового апарату, слуху, зору та з порушеннями інтелекту. Беруть участь діти віком від 10 до 15 років. Фінал проводиться восени в Криму, цього року він стартує 19 вересня. Одеська команда налічує 35 осіб.

Крім того, функціонує Школа паралімпійського резерву, очолювана Наталією Вікторівною Юшкіною. У ній два відділення — легка атлетика та боротьба. Школа має найвищу категорію, в ній працюють 12 тренерів, під чиїм керівництвом займаються спортом 123 спортсмени. Всього ж центр об’єднує близько 450 осіб.

— Знаю, що гарну репутацію мають одеські борці-інваліди. Чому їх не було на Паралімпіаді?

— У Лондоні змагалися лише дзюдоїсти. А наші борці страждають порушеннями слуху, тобто братимуть участь у Дефлімпійських іграх, які проводяться наступного року після Паралімпійських.

— А як справи з тренерськими кадрами, В’ячеславе Мелітоновичу?

— Знаєте, в Одесі зібрався чудовий тренерський склад. Наприклад, головний тренер збірної країни з легкої атлетики готовий передати нашому фахівцю бігу на довгі дистанції Валерію Федоровичу Настаченку кращих своїх підопічних. Але як приїжджим забезпечити побут, навчання? Житла ж у нас немає. Аналогічний випадок із плаванням. Воробйова, до речі, на зборах паралельно працювала із запорізькою дівчинкою, яка в Лондоні виграла медаль.

Це з одного боку. З іншого — насторожує відсутність припливу «свіжої крові». Молоді в принципі не йдуть у тренери, а вже в тренери інвалідів — тим більше. І зрозуміти їх можна: надто вже мала зарплата.

— Яким же чином вдається досягати таких високих результатів?

— А це вже питання людського фактора. Честь і хвала — тренерам, захоплення і повага — спортсменам. Вони цього гідні. І навіть більшого.