За 21 рік незалежності Україна прийшла до формату держави, де 90% населення голодує, 9% виживає на рівні нижче середнього, а 1% привласнює собі національний дохід, в який вони не вклали ні краплі праці. Не дивно, що за таких умов у нас, як і всюди у світі, зростає популярність лівої ідеї. Модернізація української Компартії, паралельно зі зростанням попиту на ідеали добра і справедливості, стали головною і поки єдиною сенсацією нинішньої виборчої кампанії.
Втрачені ілюзії
Кожна політична формація переживає злети і падіння. І соціалізм — не виняток. Відтоді, як громадяни колишньої «єдиної і неподільної» вирішили спробувати на собі принади національного капіталізму, виросло нове покоління пострадянських дітей. Вони вже не застали безкоштовної освіти і безкоштовної медицини, БАМу і будівельних загонів. Їхнє місце в житті визначається статусом батьків і власною пробивністю. Це покоління, яке нічого доброго не чекає від держави. І, дуже часто, від життя теж.
Звісно, у них є свої переваги. Поняття дефіцитів їм так само невідоме, як і проблеми «залізної завіси». Купуй, що хочеш, їзди, куди хочеш, весь світ впаде до твоїх ніг — були б гроші.
Але… для абсолютної більшості жителів країни райські закордонні курорти і все те достаток, яким напхані магазини, залишаються такими ж картинками з глянцевих журналів, як і 21 рік тому. З тією лише різницею, що тоді у нас цього не було, а зараз ми не можемо цього собі дозволити.
А адже розпад Радянського Союзу і тимчасовий крах соціалізму був, по суті, наслідком нерозумного бажання мільйонів жити красиво, по-західному. Однак за можливість милуватися красивими вітринами українці заплатили надто високу ціну. У 1991 році ми входили до десятки найбільш промислово розвинених країн. У нас не було безробітних, жебраків і голодних. Наші батьки не вбивалися в чергах за «юліними і вітиними тисячами»: їхні заощадження гарантувалися державою і забезпечували гідну старість після багатьох років творчої праці.
Зараз же можна вкалувати в поті чола від зорі до зорі, але так і не заробити ні на житло, ні на меддопомогу, ні на освіту дітям.
Друге дихання комуністів
Виборча кампанія-2012 радикально відрізняється від попередніх саме яскравою присутністю комуністів. Це помітно неозброєним оком.
І річ не в тому, що червоні щити з гаслом «Повернемо країну народу!» вперше у виборчій практиці з’явилися в усіх регіонах. Так само до мас взивають і інші політичні сили, але їхні кампанії не чіпляють око.
Населення об’їлося невиконаних обіцянок і нездійснених надій. Всі олігархи однакові, що доводить їхня нинішня поведінка: вчора вони були в стані БЮТ і «Нашої України», сьогодні перебігли до правлячої коаліції, до Партії регіонів.
На цьому тлі КПУ була і залишається єдиною ідеологічною партією, яка заснована не на миттєвих амбіціях кількох «золотих мішків», а на потужній теорії, що пройшла перевірку історичним досвідом.
Якщо коротко, то перемогу лівим забезпечили праві. На заході вони позбавили своїх громадян робочих місць, надуваючи фінансові бульбашки і заробляючи дутий капітал на всякого роду біржових спекуляціях. В Україні просто «дістали» нестримним дерибаном власності, витівками зухвалі мажори і перманентним погіршенням умов життя мас.
Реприватизація країни
Все це реалії поточного моменту, які в Україні матеріалізувалися в гасло «Повернемо країну народу!». По суті, за цією фразою криється не що інше, як зміна пріоритетів. Зараз влада працює в інтересах невеликої групи багатих людей. Спочатку однієї, потім іншої. Повернути країну народу — це не просто оголосити стовідсоткову зайнятість, безкоштовну медицину і безкоштовну освіту. Чарівних паличок не існує. Але є алгоритм, який сформулював лідер комуністів Петро Симоненко.
За його словами, реалізація гасла виглядає так: достатнє представництво лівих сил у парламенті, потім — формування народної уряду, який реалізовуватиме Антикризову програму і формуватиме народний бюджет.
Антикризова програма КПУ розроблялася не під вибори і не для «галочки». Вона була написана рік тому із залученням великої кількості відомих фахівців і складається з шести базових принципів. Це націоналізація базових галузей економіки; входження до Митного союзу і ЄЕП з Росією, Білоруссю та Казахстаном; введення прогресивної шкали оподаткування; оподаткування розкоші та капіталів, що виводяться в офшорні зони; повернення державної монополії на алкоголь і тютюнові вироби; збільшення частки зарплати в собівартості продукції до рівня 40%.
Замість післямови
Життєздатність лівої ідеї в умовах нинішнього світового порядку могла б викликати питання, якби не приклад Китаю і таких країн, як В’єтнам. Їхні стартові позиції були набагато гіршими, ніж у нас. Але успіхи — незрівнянно кращі. І це при збереженні вірності базовим комуністичним ідеям.
У своєму блозі (ось вона — модернізація!) лідер комуністів Петро Симоненко якось написав, що «вибори — це одна з форм класової боротьби. В Україні є клас капіталістів — роботодавців і обслуговуючі його буржуазні партії. І є клас працівників найманої праці, чиї інтереси відображають і захищають партії лівої орієнтації. Сьогодні в парламенті ліві сили представлені однією партією — Комуністичною. І вибір, якщо відволіктися від мішури, дуже простий: якщо ти заробляєш на хліб своїми руками і своєю головою — голосуй за свою партію, за свої інтереси. А якщо ти капіталіст і доходи для тебе заробляють наймані працівники — голосуй за свої партії, вибирай між Кличком і Азаровим, Королевською і Яценюком. Ось і весь вибір».
Мабуть, це найчесніша думка з тих, що висловлювалися останнім часом. Чесна і зрозуміла…











